ПІД ДЕВІЗОМ ГЕРБА «АБДАНК»

Людмила ДЕХТЯРЬОВАУночі після Дня Незалежності отримала лист. Печатка на ньому була схожа на тризуб. Гетьман Богдан висловив сподівання, що зможу розповісти охочим про геральдичний знак W на цій печатці. Таке траплялось і раніше, тому спокійно чекала продовження сну, схожого на сторінки лицарського роману. Старовинні замки, сурмлять герольди, хтось падає з коня під час турніру. Як це хвилювало в юності, та й зараз теж. Тож до бою за честь герба “Абданк”!* * *Символ W — один із найстаріших геральдичних знаків лицарства Середньовічної Європи. Тоді ще існувало Київське князівство. У старовинних гербовниках слов’янських держав є легенда, що цей знак вперше з’явився на гербі чеха Скуба. Його висвятив у лицарі король у ХІІІ ст. Тож Скуб мусив терміново скласти власний лицарський девіз. За правилами геральдики, текст девізу узагальнювали на зображенні герба на щиті — щит не може бути порожнім.Усі слова Скубового девізу починалися на V: Veritas, Viktoria, Virtus et Vita. У перекладі з латини — “Істина, Перемога, Життя як Стійкість (або Мужність та Життя)”. За правилами, девізу відшукали геральдичний символ — знак W.Із таким девізом лицар не має досить войовничого вигляду. Скуб був звичайним обивателем, а героєм став зовсім не зі зброєю в руках. Місто жило, остерігаючись страшного ненажерливого змія, якого громада мала годувати. Коли йшло до того, що, окрім себе, годувати нема чим, Скуб узяв шкуру ягняти, заклав сірку та смолу і підсунув змієві. У того запалали нутрощі, й він випив майже всю річку. Звичайно ж, луснув, а Скуба нагородили лицарським гербом. Минуло трохи часу, і знак W отримав геральдичну назву “Абданк”. Марно шукати це слово в словниках, бо воно походить від вислову. Якого саме, дізнаємось у гербовнику. Король Генріх якось приймав польського посла Скарбека. Хизуючись скарбницею, сказав щось образливе для Польщі. Посланець короля Болеслава знайшов гідний дипломатичний жест: зняв власний золотий перстень і додав до коштовностей короля. Той також не схибив у двобої гонорів, а дуже чемно відповів: “Habe dank”, тобто “Подяка за скарб”. Так ці слова перетворилися в геральдистів на “Абданк”. Рід графа Скарбека походив від Скуба і мав на гербі W. Тому саме цей знак названо “Абданком”.Гербом “Абданк” володів православний шляхтич русин Михайло Хмельницький. У його роду це могло статися за традицією. Геральдичні знаки високородних воєвод переходили на штандарти дрібніших шляхтичів, які з власною двірнею ставали під прапори тих воєвод. Якщо не схибив у поході й бою, нащадки могли успадкувати герб з якимись новими додатками. На печатці гетьмана Хмельницького до W згори додано зображення хреста. Таке бачимо на гербі Сирокомля, що також походить від “Абданку”.Шлюб із козачкою формально понизив статус Михайла Хмеля до соціального стану дружини, який мав його син Богдан. Але це зблизило родину з козацькою верхівкою, коли Хмельницькі переїхали на Чигиринщину. Богдан дуже шанував батьків родовід. Після двох вирішальних перемог, під Жовтими Водами й під Корсунем, він дозволив, щоб у реєстрі Запорозького війська з’явився вірш “на старожитності клейнот панів Хмельницьких”: …Клейнот, котрий Хмельниць     ких дом приоздобляє,В мужності, в вірі, в правді     міцно утверждає,Не диво, бо абданк є знак     щедрої повольності,Хрест за фарамент віри,     Хмельницьких мужності…(“Фарамент”— “суть”, “хліб насущний”).* * *Авторитетні галицькі історики минулих століть Садок Баронч та Іван Крип’якевич дійшли думки: родове господарство Михайла Хмеля було у селі Хмельнику біля міста Ряшева на Холмщині (зараз Польща). Герб “Абданк” також поширювався у Західній Україні. З історичних розвідок: “Пан-козак (тобто шляхтич, одружений із козачкою) Хмель гарно господарював, був красень з обличчя, дружиною була заможна козачка з Переяслава. Коли виїздив із своєю челяддю з двору, жінки-шляхтянки аж очі зривали й дорікали своїм чоловікам, чом не такі, як пан-козак Міхаль”. Пани-сусіди спалили його садибу та знищили господарство.Загрозливе становище у Хмельнику непокоїло прихильну до Хмельницьких родину коронного гетьмана польського Станіслава Жолкевського. Він писав дружині Регіні, що “бунт той окраїнний є річ небезпечна. Грабежі загрожують Хмельнику”. Під час наїзду оскаженіле “товариство” оголосило Михайла банітом — людиною, яку звинуватили у скоєнні ганебного вчинку, — і “погнало родину на баніцію, що й голову ніде було прихилити”. Цікаво, наскільки ганебним був той вчинок, адже після нього долею Хмельницького почала опікуватися гонорова верхівка польської аристократії.Пані Регіна надала притулок вигнанцям. 1594 року Михайла призначено начальником охорони. Гетьман Жолкевський постійно перебував на війні чи у дипломатичному відрядженні. Його мрія, місто-фортеця Жовква, лише закладала перші камені фундаменту. Маючи на руках дітей, Регіна мусила ще й наглядати за будівництвом. Відтепер жила біля Жовкви у добре укріпленій Туринці, й Хмельницькі були поруч. У грудні 1594 р. народився їхній син Богдан, у хрещенні Зиновій. Прикро, що майже не чуємо “Богдан Михайлович”, адже батько цього вартий. Ще прикріше, що про дружину Михайла не знаємо майже нічого. І річ не лише у понівечених вітчизняних архівах: нема традиції, справжньої, а не словесної пошани до берегинь козацького роду. * * *У Жовкві, що неподалік Львова, легше уявити, як на її теренах цвірінькало мале пташеня щасливих батьків-Хмельницьких. Це єдине українське місто, яке цілком визнано архітектурним заповідником європейського рівня. У ньому — гармонійне поєднання вишуканих старовинних споруд ренесансу, бароко, класицизму. Костьоли, церкви, монастирі часів пані Регіни ніколи не припиняли діяти, і зараз мають вигляд музеїв сакрального мистецтва. Не менш цікаві будинки звичайних городян. Що підупало, зараз намагаються відреставрувати.Усю архітектурну розкіш можна оглянути за кілька годин. У серпанку історичної аури на тлі палацу родини Жолкевських можна вималювати постать юного Богдана. Він готується стати студентом Львівського єзуїтського колегіуму. Його віра православна, тож мусить протистояти намаганням викладачів навернути до католицтва. Це розуміє й батько, але відсилає до колегіуму заради належного рівня освіти. До такого рішення його схилив Станіслав Жолкевський, який заснував цей навчальний заклад заради свого спадкоємця Яна.1605 року поважний магнат Ян Данилович бере шлюб із дочкою Жолкевських Софією. З цієї датою пов’язують переїзд Хмельницьких на Чигиринщину. Це могло статись і раніше, бо Данилович був сусідом Жолкевських і добре придивився до Михайла. Йому терміново була потрібна людина, якій він, староста Чигиринський, міг довірити посаду підстарости. Тож побачив її в особі пана-козака, володаря герба “Абданк”.Жолкевський, його далекий родич Данилович — і між ними Хмельницький. Не католик, не магнат, ще й начебто баніт. Було спільне русинське коріння, сумлінне ставлення до батьківських обов’язків, відповідальність за власні слова і зобов’язання. Прослідкуємо, як це було в Михайла.* * *Чигиринщина тоді ще не позбулася рис Дикого Поля. Сумнозвісний Чорний ліс, місце турецько-татарських зборів, розташувався неподалік самого Чигирина. Місто, як і більша частина краю, належало Речі Посполитій в особі короля. Чимало землі було віддано у власність польських магнатів або української заможної верхівки, чиї інтереси абсолютно протилежні. На незаселені пустирі тікали від гноблення білоруси Мозирщини, холопи Вінниччини, Київщини, траплялися московити, молдавани, греки, татари, волохи. Цей інтернаціонал встроювався у гени тих, хто встиг осісти раніше. Головна чеснота — не чистота крові, а православна віра та повага до власності громади. Якщо поцупив — тавро казнокрада на подальші покоління.У такому конгломераті Михайло Хмельницький був писарем під час збору податків. Спочатку він виконував обов’язки осадчого — виділяв площі під нові села й заохочував до них переселенців — осаджував. Поліпшує інфраструктуру населених пунктів, засновує нові православні церкви, сприяє розквіту діючих. Собі на околиці Суботова закладає хутір Новоселицю. Врешті, як підстароста за все відповідає, працюючи також за переважно відсутнього старосту Даниловича. У того чимало інших посад, які тримають у Львові та Кракові.Край розвивався настільки бурхливо, що у сеймі Речі Посполитої з’явилася постанова про потребу “приборкати сваволю” українського козацтва та міщан. Коли вже після загибелі М. Хмельницького староста Данилович спробував “приборкати”, то зазнав невдачі: частина козаків втекла на нові землі. Ті, хто залишився, його ненавиділи. Вважають, що невдачу свого походу на Орду він накликав сам. Після Михайла Хмельницького люди його вже не сприймали. 1628 року Данилович помер у турецькому полоні. Дружина Софія не встигла його викупити.Нема відомостей, що М. Хмельницький конфліктував із кимось як чиновник на державній службі. Що ця держава — Польща, значення не має. Власної держави українці ще не мали. Але Михайло постійно демонстрував козацтву, що може існувати таке “явище”, як ефективний господар-державник, який не краде і працює заради загального добробуту, принаймні переконав у тому власного сина. Вочевидь, він мав дипломатичний хист. Богданові Хмельницькому, вже гетьману, польський уряд закидав, щоб повчився цього на батькових листах: “В Україну, козацькому гетьману. Оскільки до короля й мості польського, і гетьманів він пише незвичайні листи, то наказуємо, щоб не писався королеві приятелем, гетьманом, братом, а так писався, як його батько”. Визнання чеснот підстарости Хмельницького вийшло навіть з вуст “короля без сентиментів” Сигізмунда, коли видавав Богданові підтвердження прав на батьківську спадщину: …Непереможений королю     в християнському         панстві,Коли по вольності     Хмельницьких маєш         у підданстві.* * *1620 року 72-річний гетьман Жолкевський був змушений воювати. Підстароста чигиринський, теж немолодий, Михайло Хмельницький зібрав вільну сотню козаків і долучив 25-літнього сина Богдана. На переправі через Дністер біля Цецори обидва сивочолі лицарі полягли поруч у бою проти турків. Їхні сини, Ян та Богдан, потрапили в полон. Пані Регіна спромоглася зібрати величезні гроші, три мільйони золотом, щоб викупити сина й тіло чоловіка. Богдан вивчав турецьку мову та менталітет яничарів зсередини. Минуло три роки, доки його також викупили. Дехто стверджує, що гроші зібрала козацька старшина, інші доводять, що його мати. Кажуть, що її звали Анастасія і вона була з роду Дорошенків. 1648 року Богдан Хмельницький знов опинився на Жовківщині вже як гетьман, який відновлює державу в кордонах Київської Руси. З його війська (а там були й турки з татарами) ніхто не насмілився вдертись у Жовкву. Тим він започаткував щасливу для міста традицію. Навіщо? Мало зберегтися для нас як історико-архітектурний заповідник.Латинське devis має дві складові: vis — “вища сутність”, “сенс”, “честь”, а de означає готовність боротись за чесноти тієї вищої сутності. Це обітниця, і якщо збрехав — Бог каратиме нащадків до сьомого коліна. Тож треба зважувати, що обіцяти перед виборами і гравіювати на монументальних золотих перснях з печатками. У роботі використано консультації та публікації лицарів української історії Г. Ярової, Г. Фесюк, В. Панченка, о. Ю. Мицика.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment