ТОТАЛІТАРНА ПРОГРАМА Й НАЦІОНАЛЬНА СОВІСТЬ

Ольга ПАВЛЕНКО, вчителька української мови та літератури,с. Бабанка Уманського р-ну Черкаської обл.Пам’ятаєте анекдот про колишнього й сучасного інтелігента. У вірменського радіо питають, яка різниця між інтелігентом колишнім і нинішнім. Воно відповіло: інтелігент колишній — поголений, аж синій, трохи напідпитку, знає все: від Баха до Фейєрбаха. Інтелігент нинішній: п’яний, аж синій, трохи поголений, а знає від Едіти П’єхи до іди ти…За 12 років навчання-виховання настільки можна підняти культурний рівень наших дітей, що інтелігентами вони стануть автоматично. Бо ж кожен учитель тільки розумне, добре й вічне сіє. Та ба! Середня школа так і випускає переважно середнячків. Не вельми схожі наші випускники на інтелігентів.Утім, дітей наших виховують зовсім не вчителі. Виховує телевізор, життя, батьки, переважна більшість яких від учителя хочуть одного: поставте високі оцінки, а про диплом ми самі подбаємо.І це тоді (знаю із власного досвіду), коли загальний розвиток учнів щороку нижчий. У дітей мізерний лексичний запас — не розуміють значення найпростіших слів. Вони не читають. Вони з пелюшок зачумлені чужинською мовою (стверджують, що в ранньому дитинстві двомовність шкідлива), отруєні хімічними харчами, граються  електронними іграшками. Наших дітей виховують часто-густо примітивні, вульгарні закордонні фільми й рідна реклама. Як пов’язати високі матерії шкільних уроків з цим екранним сміттям, що його діти сприймають як справжнє життя? Чи диво, що дівчата завмирають у чеканні, коли впаде на голову мішок з грішми на білому “мерседесі”, а хлопці мріють стати бандитами?Учитель знає, що після уроків у вихованців починається інше, далеко не шкільне, життя під радісний булькіт рекламованого пива. Але після вихідних очманілі школярі сходяться до школи, і вчитель знову заходить до класу й робить своє. Бо якщо не він, то хто? Хто наполегливо вкладатиме у ці гарні молоді голови, що є інше, духовне життя, розмаїте, цікаве, яке, однак, потребує чималої розумової праці? Хто переконуватиме, що є справжня музика? Хто покаже таємничість барв українських художників?Ніхто, бо єдина година музики закінчується у восьмому класі, така сама єдина година образотворчого мистецтва — ще в сьомому. Чи розрізнятимуть діти після тієї години 40 кольорів та їхні відтінки? Споконвічне українське мистецтво співу для сучасного покоління втрачене. Та й загалом мистецтво лишилося для обраних. Для мас — лише декоративно-прикладне, та й то на чужий зразок.Таке саме і з літературою. На вивчення рідної літератури — лише дві години на тиждень. Із тоталітарної держави нам перейшло, на жаль, тоталітарне керівництво з тоталітарним мисленням і тоталітарними програмами. Так, у школі тепер вивчають авторів, про яких за Союзу і не згадували, дещо виведено з програми. Але ж вивели небагато, а додали чимало — на ті самі дві години.За програмою 11-річної освіти, в 10 класі на вивчення Васильченка, Винниченка, Тичини, Рильського й Сосюри відведено 18 годин — по 3,5 години на кожного. Точніше по 3,5 півгодини, бо пів уроку відводять на опитування, записування, підбиття підсумків. Якщо когось із поетів ще можна убгати в це прокрустове ложе, то, наприклад, Винниченко в нього навряд чи втиснеться.Кожен твір мусить звучати в класі. Краса художнього слова розкривається не тоді, коли твір аналізують, а саме тоді, коли він звучить, коли його сприймають усі разом, слухаючи у виконанні вмілого читця-декламатора, яким повинен бути учитель. Бо то — художнє слово! Прикро, але наші діти не читають. Одні тому, що завантажені, інші ледачі. На вивчення творчості Шевченка передбачено ті самі два уроки… Та лише його самого треба вивчати протягом цілого року. Питання, чи перейматимуться ним 18-річні громадяни, до уваги не беруть.Отак виховуємо інтелігентів. Проскачемо галопом по Європі, а тоді дивуємося, що Європа чомусь не хоче нас поважати. Але ж поважати можна лише того, хто поважає себе сам, хто має власну гідність, національну зокрема.А школа повинна виховувати громадянина, патріота. Тоді випускник виходив би з її дверей із почуттям власної гідності. Вона могла б це робити, якби її не віддали на поталу державному чиновникові. Замість дбати про виховання свідомого українця, він дбає про те, щоб закидати вчителя непотрібною роботою — навчання роботою не вважають. Наприклад, наполегливо втілюють у життя мертвонароджену дисертацію щодо вираховування підсумкового бала та оформлення класних журналів. Там, нагорі, розбивають лоби, як написати в журналі: зошит? зошити? за зошити? Писати вгорі чи внизу? Справді, тяжко визначити, котрий із варіантів найефективніше вплине на підвищення успішності. Замість оцінок за чверть, які учень пам’ятав, тепер оцінюють посеместрово. Більшість оцінок не пам’ятає. Отже, учень втрачає інтерес до оцінки. Ні педагогам, ні вихованцям, ні державі від такої псевдодіяльності — жодної користі, зате чиновник звітує про втілення новацій. Школа для нього — не заклад, мета якого — підняти дитину розумово й духовно, а полігон для експериментів. Результат: наші діти не знають ні програмового матеріалу, ні позапрограмового. Учителеві зостається самому викручуватися — всупереч міністерським указам. І з усіх сил утришия гонити комплекс меншовартості — діти його пізнають з одного речення: варто почути від філолога прохання “пошукати в книжКі та певній сторінКі”, — й учні розуміють, що вчитель сам не вірить у те, що каже на уроці. То навіщо виконувати його повчання? Лише вчитель, залюблений у рідне слово, може переконати учнів, що українська література і справді чогось варта — за неї пролито стільки крові й скалічено багато життів. Тільки інтелігентний учитель викличе повагу до інтелігентів у кількох поколіннях Тичини та Рильського, і до інтелігентів од плуга й ковадла, які вибухнули талантом несподівано навіть для власних батьків. Тільки інтелігент зуміє пояснити: так, не всі були непохитними, але хто з нас може бути певним, що витримав би, якби кадебістська машина з радісним вишкіром садиста затискувала твої пальці дверима лише тому, що знайшла під час обшуку твою правду про себе:Кубло бандитів-кадебістів, Злодіїв і відставниківУ стольному засіло місті, Як партія більшовиків.За ці рядки посадили Василя Стуса, який не здався, витримав, мав на те силу духу. А про інших сказав світлої пам’яті Леонід Кисельов:Ну, что ж, как исстари ведется, Бывают пятна и на солнце.Конечно, это неприятно. Но солнце — солнце.         Даже в пятнах.Так, потрібні вчительські такт і делікатність, щоб діти сприйняли митців не тільки як геніїв, а й як звичайних людей — з усіма властивими їм слабинками й вадами. Але якщо це вдасться, то діти, по-перше, матимуть імунітет не стати бузиноїдами, по-друге, ближче сприйматимуть мистецтво, яке створили генії. Душею відчуватимуть полохливо-ніжні акварелі Тичини, філософську мрійливість Рильського, музикальність поезій Малковича, зболений патріотизм Стуса, широкий розмах Драча, страшний документалізм Барки та Слапчука, сповнений відчаю сарказм Маланюка. Часи тоталітаризму нібито минули. Проте навіть програма з літератури для середньої школи не забезпечує вчителеві можливості виховувати патріота-українця, інтелігента, людину з почуттям національної гідності. Тому викладачеві, який має цю гідність і совість, украй важко. Він досі продирається крізь терня там, де йому мала б бути зелена вулиця. Він постійно відчуває своє безсилля, його совість мучить за те, що нашими ЗМІ керують чужинці, що українські газети ряснять помилками. Утім, просвітку не було й тоді, коли творили Григір Тютюнник, Василь Симоненко і ще десятки митців. Але вони творили для України. Але ген свободи живий. За вождем Україна піде. І вчитель рідної мови може виховати майбутнього ватажка. Прикро, що досі він мусить це робити всупереч недолугим програмам, зросійщеним ЗМІ, чужомовній попсі. Ми — у себе вдома, тож пам’ятаймо про це.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment