ЛАРИСА КАДИРОВА: «МИ МУСИМО ПИШАТИСЯ ТИМ, ЩО ЖИВЕМО В ОДИН ЧАС ІЗ МАРКЕСОМ»

З 23 до 28 вересня у Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка відбудеться V Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам “Марія”, присвячений 80-річчю з дня народження Габріеля Ґарсіа Маркеса, колумбійського письменника, лауреата Нобелівської премії. У виставах беруть участь театри з Києва, Львова, Москви, Кракова, Катовіце, Ізраїлю та популярні актори Лариса Кадирова, Моніка Вахович, Анна Власова, Ольга Шатрова, Наталя Половинка, Лесь Сердюк та інші.Фестиваль відбувається за сприяння Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка.

Театр — це загадка. Жан-Луї Баро, французький актор і режисер, написав: “У театрі ніколи не виграєш, але чим більше в тебе друзів, тим більше ворогів”. Це об’єктивні чинники, адже театр формується на уламках знищеного самолюбства. Принаймні так стверджував Станіславський. Людина театру незвичайна. Маючи безліч вимірів свого “Я”, стверджував Маркузе, вона здатна виходити до людей із одним новим життям, яке мусить переживати щоразу інакше. Феномен Сізіфа. Отже, про театр сьогодення і про небезпеки, пов’язані з ним, про вічні цінності людини і про лицедійство, про Марію Заньковецьку та Габріеля Ґарсіа Маркеса говоримо з Ларисою Кадировою, народною артисткою України, лауреатом Театральної премії імені         М. Заньковецької, акторкою театру імені І. Франка, головою художньої ради Києво-Могилянської академії, членом Комітету з Національних премій України ім. Тараса Шевченка. Цього року  видатна акторка відзначила творчий і життєвий ювілей посеред шляху в тисячу людських сердець, полонених магією театру. — Ларисо Миколаївно, Ваш театр починався із мрії, з випадковості чи з фатальної заданості ще до того, як Ви дізналися про нього?— Ніколи не думала, що працюватиму в театрі. Ми жили в маминої рідної сестри, і це були дуже скрутні часи. Я — з роду Кононенків. На Примор’ї (Зелений Клин) було село Чернігівка. І мій дід — перший тенор. Мама єднала навколо себе величезну кількість людей. Які вона влаштовувала новоріччя! Ішла до театру і брала там костюми. Я не знала, що таке театр, адже на той час не було телебачення, в нас у родині не було жодного артиста, мама день і ніч працювала… Мама розповідала, що я у три роки сказала, що хочу бути артисткою, не знаючи, що таке театр. Мушу зізнатися, що я все життя стояла осторонь соціуму. Мама відсилала нас у табори, а діти не приймали до гурту. Це все посилювало мою інтровертність. Я сиділа в кутку і боялася щось сказати, бо думала, що цього не можна і того не можна… Я замикалася в собі, була відчуженою від зовнішнього світу, хоч у школі вчилася на відмінно, закінчила з медаллю.Піддана такому остракізму, я занурилася в читання. До 14 років перечитала безліч французької літератури. Коли з часом знову перечитувала Мопассана, по-іншому сприймала. Звичайно, нас тоді захоплювало лицарство, кавалери, культ дами… Із літератури знала, що означає рукавичка, дама з віялом, вдарити, кинути рукавичку. Тобто ще до театру я знала про ці речі з літератури. Усі знання з етикету, моральність і порядність приходили з літератури.Інтровертність, остракізм, відчуженість від суспільства і водночас бажання бути артисткою, вийти на люди, щоб звільнитися від страху, — все це визначило моє світосприйняття, світогляд, мене як людину і як актрису. З вікон нашого нового помешкання було видно будинок, де жили солісти, режисери Оперного театру. Відтоді знаю всі опери й досі обожнюю мить перед початком вистави, коли світло ще не погасили, коли настроюють інструменти, щоб ось-ось заграти. Саме цей момент мені нагадує вихід на сцену, коли маєш бути інструментом, завдання якого — налаштувати публіку на єдиний лад. Усі приходять у театр із різними уподобаннями, думками, різною енергетикою, і ти одна починаєш їх налаштовувати на діалог, на співпереживання, на гармонію думки. Це дивовижний симбіоз. Але найбільше це надало мені можливість мріяти попри те, що вперше я сказала у три роки: хочу бути актрисою. Моя внучка (їй три роки) — вже артистка. Діти пристосовуються до життя. Ми різні в різних ситуаціях. Ці маски на нас постійно, адже вони — в нашій сутності. Маски, що в нас існують, можна позначити поняттям театральність. — Ларисо Миколаївно, чи бачите Ви сьогодні в театрі кризу? Чи змінився театр? Можливо, в наш час, відчужений від інтелігентності, краси, шляхетності, наповнений низькопробними продуктами, варто забути про високе? Нехай править бал дурень? Як казав Бродський, “всього світу не врятувати”, а сьогодні, здається, що світ іноді божеволіє.— Театр — це живий організм. Не можу сказати, що є криза. Згадую свої перші кроки в театрі; видається, ніби тоді це був інший театр. Але це ілюзія. Читаючи листи Плінія-молодшого або Сенеки, виявляєш ті самі проблеми, які непокоять нас: батьки, діти, любов, зло, добро… Це турбувало людей тоді, хвилює досі. Це проблеми, які існують від початків створення світу. Театр був поряд із людиною від початків. Переконана, що театр залишиться. Розмови, що театр відімре, а на його місце прийде телебачення, тривають давно, але ж цього не сталося. Театральна природа співвідносна з природою самої людини, вона корелює з її сутністю, а тому не зникне ніколи.На “Босфорських агонах” я проводила конференцію “Археологія і драматургія”. Здавалося б, пов’язати ці дві царини ніяк не вдається. Але насправді саме в цій діаді — унікальна духовна спорідненість. Уявіть, що археологи під час розкопок знайшли фраґмент ритуального дійства, яке колись давно було і сценарієм, і драматургією. Отже, театр — живий організм. Треба дбати про фізичне тіло, щоб окреслити себе в театрі. — Чи змінився глядач? Чи відчуваєте Ви вже інші потоки енергії й думок?— Змінюються умови життя і впливають на психологічний стан людини. Змінилися ритми, жанр. Але не змінився сам театр. Це синтез мистецтв. Чим цікавіша людина, тим глибші, тонші, потужніші підсвідомі вібрації вона продукує. Те, що людина приходить у театр, щоб почути відповіді на свої екзистенційні запитання, не зовсім правильно. Вона приходить, щоб отримати енергію…У Москві з’явився новий театр, нібито документальний. Його творчі групи створюють спектаклі на основі зустрічей із реальними людьми на актуальні теми. Використовують свідчення, театральні ігри й тренінги. Але чи це справжній театр, що бере початок в античності, що коріниться в потребі людського духу отримати енергію гармонії? Основна мова цього театру — матірщина. І хоч він нібито глибокий, вважаю, що справжнє мистецтво — нове магічне життя і співтворчість із вищими силами. — Але ж “люди культури” волають про “культурні лиха” серед безкультурної державної політики. — Кризи немає. Скільки працюю в театрі, йому віщують смерть; казали і кажуть, що театр у кризі. Але не варто забувати, що це живий організм. Він може перехворіти й одужати. Є чудові вистави, обдаровані актори. Проблема в тому, що безкінечні серіали заполонили наш інформаційний простір, а це знижує мистецьку якість, примушує глядачів сприймати низькопробний продукт. Проблема в тому, хто займається формуванням сучасного культурного простору. Чому немає високоякісного кіно? Бо це мистецтво без фінансової підтримки не можна поставити на рейки. А серіали — це дрібна пожива, яку, звичайно, не варто навіть порівнювати з театром.Проблема в іншому: чому ми весь час захищаємо себе на своїй землі? Чому не розмовляємо українською, а змушені оберігати її — державну мову? Чому забуваємо, по якій землі ходимо і чий хліб їмо? Чому ми в театрі абсурду — лише так можу назвати Верховну Раду, — не чуємо правди? Як можуть державні мужі виходити до людей і розмовляти чужинською мовою? А саме від них залежать культурні проекти. Ми начебто замінили вічні цінності грошовими. Стратегія виживання сьогодні дорівнює стратегії споживання. Гроші не можуть звільнити людину від страху, не можуть дати свободу. Ось приклад із театру, який, проте, на відміну від грошей, може дати свободу духу. Ви навіть не уявляєте, скільки треба душевної й духовної мужності, щоб зробити крок до людей з-за лаштунків. Працюю в театрі 45 років, але мені й досі страшно виходити. Це змагання дає щось неймовірне, і ось саме це щось я маю донести до глядача. — Ларисо Миколаївно, Вам більше до вподоби класика чи сучасність?— Класика — це дистильована роками, віками, тисячоліттями проблематика, яка вже перебуває в балансі добра і зла, любові й ненависті. Там не треба наново винаходити велосипед. Більше люблю сучасність, бо вона надає можливості для пауз. Можу власним розумінням життя звертатися до людини через паузи, які відповідають моєму досвіду. Можу говорити паузами пластичними чи візуальними. Якщо вже грати класику, то без спрощень і переписувань. Дуже не люблю перевертань класики. Спочатку проникни в те, що віками відстояне, а вже потім, відчувши глибину, вибудовуй нове. Сьогодні стан непевності, ситуація втрати етичних цінностей охопила суспільство. Але я переконана, що все мине. Життя знає, що таке гармонія, краще за нас. Когось воно поставить начальником, а когось науковцем, а ще когось митцем. Треба лише навчитися розуміти себе у світі й світ у собі. Починаєш нову роль, і на той момент нічого не знаєш… Кожна нова роль починається з тиші, з невідомого, з магічної таємниці, яку можеш або відкрити, або не відкрити. Не люблю бути залежною від акторів-партнерів у театрі. Тому часто граю у моновиставах, щоб навчити себе незалежності, щоб без остраху дивитися в очі партнерові. Я навчена проживати життя від початку й до кінця. — Які Ваші улюблені ролі? І чи є такі? — Є ролі, які зажили найбільшої слави. Кожна роль — це нове божевілля: не спиш, не їси, скрізь виринає роль. Баро писав у “Розмислах про театр”: ідеш вулицею й раптом уявляєш, що буде, коли твоя кохана помре. Аж голова запаморочилася. Ось так і зі мною часто буває. — Чи є такі ролі, які не вдавалися?— Звичайно, є, хоч докладала значних зусиль. Не можу сказати, що одне вдалося, інше ні, що одне більше люблю, інше менше. Просто люди сприйняли краще одне, а гірше друге. Це неймовірне відчуття, коли після вистави люди йдуть на сцену, лише щоб поцілувати поли твого одягу. Ось він — театр. Магія слова, в яку вкладено магію духу!— Ларисо Миколаївно, якою бачите державну політику в галузі культури сьогодні? Чи здатен щось змінити міністр Василь Вовкун? — Не хочу нікого осуджувати. Знаю Василя Вовкуна давно, бачила його вистави і сподіваюся, що людина, яка любить Україну, зможе щось зробити. Вважаю, що ті, хто приходить до влади, мусять формувати тих, хто буде відтворювати їхню думку, енергію. Щойно відбувся 10-й Босфорський фестиваль. Крим має бути українським, а для цього потрібна державна програма підтримки. З 23 до 28 вересня в Києві відбудеться Міжнародний фестиваль моновистав “Марія”, і цього року його присвячено 80-річчю Габріеля Ґарсіа Маркеса. Ґарсіа Маркес відкрив магічний реалізм. Це і фантастика, і магія, і реальність. Зараз в Україні ситуація магічного реалізму. Ніхто, крім України (принаймні на теренах Східної Європи), не згадав про Маркеса. Планую провести не лише фестиваль, а й міжнародну конференцію, у якій візьмуть участь латиноамериканісти зі США, Чилі, Мексики, Китаю, Великобританії, Росії й, звичайно, України (академік М. Жулинський, професори О. Пронкевич, І. Оржицький, перекладач Маркеса українською Г. Грабовська та інші). Фестиваль уже традиційно відбудеться на сцені театру імені І. Франка, бо це перша театральна сцена України. Фестиваль назвали “Марія” на честь української акторки Марії Заньковецької. Маркес — дивовижний письменник. Коли я розповіла про свій проект директорові Інституту літератури Миколі Жулинському, він запитав: “Що, будеш літати на простирадлі?” А я йому кажу: “Звідки ти знаєш?” Але ж і справді, наприкінці вистави в Маркеса героїня літає на простирадлі. Ось він, магічний реалізм — упізнаваний стиль. І ми пишаємося тим, що живемо водночас із Маркесом і можемо відтворити його мислення, його думку. На конференції буде представлено кілька напрямів маркесознавчих досліджень. Хочу запросити тих, хто розуміє, що без Маркеса не було б сучасного літературного процесу. Окрім літературних аспектів, ітиметься про театр, образотворче мистецтво — словом, матимемо справу із синкретичним явищем. Але такий сам Маркес. На жаль, у світі не досить добре знають про його моновиставу “Любовний одвіт чоловікові, який сидить у кріслі”. Її можна буде побачити під час фестивалю “Марія”. Відчуваю магічний реалізм поряд — українське голосоведіння. Якщо це вдасться поєднати і на тому тлі прокреслити суто пластичний театр, тоді може бути дуже цікава сторінка в житті української культури. А наступний фестиваль буде присвячено неперевершеному українцеві Миколі Гоголю, а 2010 року — Антонові Чехову. Спілкувався Дмитро Дроздовський

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment