«З БОЖОГО САДУ»

Вже на початку свого буття людина, підвівши очі від щоденних турбот, дивувалася і навіть заздрила тим, хто має крила. Неспроможні фізично пояснити диво пташиного лету, вбачаючи у ньому вищий помисел і визнаючи його божественним даром, наші предки не дуже помилялися. Бо політ птаха найдосконаліший з усіх рухів, на які здатні земні істоти; він вивищує і надихає смертні тіла. Усіх, хто ходить, бігає, плазує і плаває, птахи ніби поєднують через атмосферу Землі з Космосом… Та й ми на довгоочікувану зустріч не йдемо, а “летимо”; янголів завжди малюємо крилатими; віримо, що душі померлих відлітають у височінь, звідки нема вороття.

Вивчивши і зрозумівши тілесну статуру птаха від дзьоба до найменшої кісточки і пір’їнки, ми нібито розкрили фізичну основу його польоту. Проте духовна таємниця залишилася. Як і тисячі років тому, нас глибоко вражає граційний, мрійний плин орла у високості, веселе і копітке ширяння ластівки, спритні й повороткі рухи сокола. В них і краса, і воля, і турбота, і вправність, притаманні лише безтілесній думці. До пташки звертаємося подумки з наївним проханням як до посередника між Землею і Небом. Питання “чому я не сокіл” непокоїть і людину ХХІ сторіччя.Слова “птах небесний” породжують в уяві недосяжно високі, неземні образи. Адже і Дух Святий сходив, за свідченнями учнів Христових, у тілесній подобі голуба. Сам же Ісус розумів птахів як досконалих, чистих істот, про яких особливо піклується Творець: Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. За Його вченням, усі ми маємо покласти надію на Бога.Напевно, ставлення до птахів за біблійних часів було вельми гуманним. Забити птаха задля забави вважали дурістю, навіть гріхом; в апокрифічній книзі Варуха мовиться з осудом про Вавилонських царів, які бавилися птахами небесними. Негідним вчинком було і розорення гнізда… Тому релігійну заборону вживати у їжу багатьох птахів можна розуміти як перший крок до їхньої охорони. Мабуть, вірші зі Старого Заповіту допомогли вижити рідкісним видам птахів не менше, аніж рядки сучасних Червоних книг.

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ

ПІСНЯ БІЛОГО ПТАХА

Прордовження.Поч. у ч.  3, 5, 8, 10, 12, 14, 17,19, 22, 24, 26, 28, 31, 33, 35, 36 за 2008 рікА оце, чого ви не будете їсти: орла, і грифа, і морського орла, і коршака, і сокола за родом його, і всякого крука за родом його, і струся, і сови, і яструба за родом його, пугача, й ібіса, і лебедя, і пелікана, і сича, і рибалки, і бусла, і чаплі за родом її…Повторення Закону, 14 : 12—18Не дивно, що у Біблії про нього є лише дві згадки. Адже батьківщина білого лебедя — північні краї, а на Святу Землю він залітає зрідка. У книзі Второзаконня його віднесено до нечистих тварин разом із хижими яструбом, стерв’ятником і пугачем. Мабуть, жителі давньої Палестини були ледве знайомі з лебедями й не підозрювали, що ті харчуються майже винятково молодими пагонами водяних рослин.З лебедів, які зустрічаються в Україні, тільки для  л е б е д я-ш и п у н а  наші озера рідні, бо тут він виводить і виховує своїх дітей. Це трапляється у Дунайських і Дністровських плавнях, на волинському озері Світязь, а також на ставках, де годують приручене птаство.Лебедята від народження вміють добре плавати. Тому лебедина сім’я у житті виглядає точнісінько так, як на картині або народному килимку: попереду мати, за нею рядочком пташенята, а помітно більший від лебідки батько пливе позаду, щоб усіх бачити і допомогти в разі небезпеки.До речі, жоден вчений не зможе пояснити, чому лебідь білий. Це одна з таємниць Світобудови. Адже всі звірі та птахи мають захисне забарвлення, а ось лебеді помітні здалеку. Може, тому, що сильні й великі (вагою до 13 кілограмів) птахи не мають ворогів у дикій природі? Проте це тільки здогадки. Краще подякуємо Всевишньому за Його турботу про наше почуття Прекрасного.Милуючись красою лебедя, пригадаємо, що за часів Середньовіччя його вважали престижною дичиною. У німецького композитора Карла Орфа є сценічна кантата, частина якої зветься “Плач смаженого лебедя”. У корчмі мандрівні школярі-ваганти збираються поласувати ним. Лебідь благає пожаліти його. Та голодні школярі таки зжирають нещасного птаха. І цю пригоду автор не вигадав, тільки прикрасив її додатковими подробицями. Бо є стародавнє повір’я про пісню, яку лебідь співає, вкладаючи в неї всі свої почуття.Подібна легенда була відома ще давньогрецьким авторам. Гомер згадував про лебедів, які співали хвалу Аполлонові; Есхіл вважав, ніби лебідь співає, помираючи; це підтвердив і Аристотель. Особливу пісню лебедиці змальовує, поминаючи славного Бояна, на початку “Слова о Полку Ігоревім” його невідомий автор. У різні часи митці олюднювали лебедя, надаючи йому рис розумної істоти. Як останній вияв яскравого таланту, образ помираючого лебедя відображений у музиці Сен-Санса, поезіях Лесі Українки, Олександра Олеся… Що ж таке насправді лебедина пісня? Адже поширені у нас лебеді-шипуни можуть заспівати лише в мистецькій уяві. Чому ж тоді відомий дослідник Сибіру П. С. Паллас у XVIII сторіччі також твердив, нібито перед смертю поранений птах співає ясну, чисту пісню?Учений мав на увазі північного лебедя- кликуна, дуже схожого на свого майже безголосого родича. Саме про кликуна складено легенди, в яких він виспівує свою останню пісню. Поширений від Гренландії аж до Камчатки, в Україні він трапляється тільки на перельотах або під час зимівлі біля морських берегів. Дорослий птах дуже красивий: сніжно-білий з жовтим дзьобом, стрункий і граційний, коли гойдається на хвилях. Всівшись на озері, він струшує бризки, гордовито згинає шию і довго гальмує чорними ногами, від чого вода скипає й піниться. Плаває з особливим задоволенням. Злітає ніби знехотя, з розгону, голосно плескаючи крилами так, що можна почути здалеку… Він летить, розтинаючи повітря з виразним приємним свистом; політ зграї буває мелодійним. А зойк чи то спів кликуна називають музикою Півночі, порівнюючи його з чистими звуками срібної сурми.Нерідко лебеді, що зимують на узбережжях Чорного й Азовського морів, потерпають від холодів. Коли замерзають лимани і птахи не в змозі добувати харч, людей переслідує жалісний зойк лебедів, їхня скорботна пісня. Саме тоді звучить передсмертна пташина скарга, яку навряд чи можна назвати прекрасною, хіба що меланхолійною. І людина допомагає. Кожної суворої зими природолюби годують і відігрівають потерпаючих птахів. Почути й зрозуміти скорботну лебедину пісню — справа нашої совісті.Існують і зворушливі легенди про подружню вірність лебедів. Знавці пташиного царства по-різному їх коментують, наголошуючи лише на тому, що лебідь з лебідкою полюбляють замикатися в сімейному колі, влаштовуючи гніздо у густих заростях. Іноді воно скручене з очерету і плаває. Такий пліт може витримати не тільки обох птахів з виплодком, а навіть людину. Але наближатися до нього знавці не радять: подружжя, а переважно батько, рішуче відганяє зайду. Лебідь без вагання кидається на ворога, нещадно б’ючи дзьобом і крилами. Особливо дістається лисиці або собаці, якщо вони відважаться порушити лебедину ідилію.Мовчать лебеді, коли в них мир і гаразд. Та люди складають про них пісні. Мабуть, тому білі птахи, пом’януті у священних книгах, і досі живуть на наших озерах. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment