Уляна ГЛІБЧУКЩо потрібно для доброго натюрморту? Вересень, який підносить нам на тарелі золоті плоди, сам підказує. Справедливо гойдає на терезах таємничість зоряного неба і сріблясте павутиння з його вічним сізіфом. Кілька повнокровних яблук, скупаних у росі, кілька груш, виноградне гроно… Його сиза матовість вже натякає на патину, якою огорнеться добре вино. Все до запаморочення красиве. А жовтогарячі гарбузи… Це ж немов космічні кораблі приземлилися поміж сухого бадилля, щоб засвідчити: світ яскравий, золотий, огненний…Гарбуз — знає. А ми? Що ми знаємо про красу? Можемо здогадуватися, вірити, відчувати… Особливо те, що уже до нас назвали естетичним. Нічого в цьому поганого немає: перевіряти на собі ту емоцію, яка зворушила першого прихильника, наприклад Едмунта Мунка. Зрештою, негоже обивателя ставити у незручне становище. Він має бути певен, що його гучне “браво” масово підтверджене. Виокремлюється поняття естетичної пам’яті. Вона у кожному з нас. Тож мовчазна подяка тим відчайдухам й сміливцям, які першими про-читали дражливі полотна, вірші, чудернацьку архітектуру… Про-читати й засвідчити: “Панове, цю химерію створив геній”. Інакше і Мунк, і Гоген, і Кафка покинули б нашу грішну землю по смерті. Та що там Кафка, спочатку й Чехова не сприйняли, засвиставши стражденний “Вишневий сад”… Але припиняю блукати у безконечному лабіринті особистостей, причетних до творчих злетів й падінь, і надкушую яблуко. У всякій насолоді, навіть естетичній, є щось плотське. Навіть в естетичному катарсисі. Смакуємо і яблуко, і мить творчих страждань Франца Кафки з його “Щоденників”, бо вони бездоганні:“Для чого ця мурдація другорядних персонажів, про які я читаю в романах, п’єсах. Яку близькість я відчуваю до них! У “Бішофсберзьких дівах” (здається, так називається?) йдеться про двох швачок, що готують білизну для нареченої. Яке життя цих двох дівчат? Де вони живуть? Що такого накоїли, що їх не пускають у п’єсу? Їм тільки дозволено, воістину тонучи в потоках зливи, іззовні притиснути востаннє обличчя до віконця каюти Ноєвого ковчега, аби глядачі в партері побачили на мить щось невиразне”. Франц Кафка, який найнепримітнішу деталь тримає в долонях, наче пульсуюче серце. Із таких пульсуючих деталей складається наше життя, а ми їх майже не помічаємо або швидко зраджуємо… Ось і тепер: мине ще тиждень-другий, і все довкола зміниться. Буде інше небо, інша земля, плоди, речі, люди… Повільно звикатимемо до окрайчика затишку від плащів й парасоль. Частіше протиратимемо окуляри і зростатимемо в розмірах від вовняних светрів, аж доки солодка терпкість калини і вранішній мороз не змінять звиклої реальності. Але поки що вересень і його драматичний натюморт. Поважних сортів молоді яблуньки погірдливо позирають на стару безпородну сливу. Цієї осені вона рознатужилася. З винуватим розчахнутим від достиглого плоду гіллям мужньо терпить, доки обриваю сизі, аж чорні сливи. Скупані в останніх теплих дощах, прошиті косим ранковим промінням, такі вдячні, такі медові… Саме в цю мить, коли діаманти і сливи врівноважуються у правах, смакую відносність краси.…Перші вкрадливі сутінки — пізні гості. Ще тяжіють до контрасту й відділяють днину від ночі. Ще надмір тепла і сонячної енергії, яка нуртує між коренів і крон, і кожен шелест наповнює білим відлунням. Саме тепер вечірня баня неба випрозорюється. Якщо, заплющивши очі, пильно вдивлятися, можна відчути надбрамну щілину і… Все. Вона затягується, наче рана, до наступного Вересня.
