УКРАЇНСЬКА ЖУРАВОЧКА ЩЕ В ДОРОЗІ ДОДОМУ

Олена ЛЕОНТОВИЧ Повернулись ключі журавлині,І ім’я їм уже — легіон.Та не всі ще вони долетіли…Ще в дорозі журавка одна. Це — Людмила Коваленко, письменниця, громадська діячка, дружина Михайла Івченка, талант якого в леті згубили чорні круки тоталітарного режиму.…Ніщо не пророкувало трагічної долі дочці Івана Коваленка із роду українських козаків і його дружини Олени, яка походила з грецького роду Тохтарових. Назвали батьки Людмилою, ніби провіщаючи, що вона справді буде милою людям і красою, і душею. І сталося це дня 25 вересня 1898 року. Неозорі степи Приазов’я поблизу Маріуполя виколихали дівчинку. Зросла вона щирою та відкритою людям, пишна на вроду, гостра на язик, всотуючи батьківську непримиренність до несправедливості та материнську чутливість.Після закінчення гімназії в рідному містечку Людмила 1914 р. вступила на Вищі жіночі курси в Києві, що називалися Університетом Св. Ольги на противагу Університету Св. Володимира, куди дівчат не приймали. Обрала слов’яно-російський відділ історико-філологічного факультету. Вчилася завзято. Та потяг до громадської справи виявився вже в молоді літа. 1916 року вісімнадцятилітня дівчина поїхала на фронт спочатку як працівниця “Земського Союзу”, а пізніше, після іспитів, — від Червоного Хреста. Бути сестрою милосердя — її покликання. Після повернення до Києва Людмила продовжила навчання і стала свідком буремних подій наступних років: становлення української державності, визвольних змагань, терору червоних, свавілля білих.Бачене й пережите стало згодом історичною основою для одного з романів трилогії “Наша, не своя земля”.У період Гетьманату вона викладала мову на курсах українізації для співробітників Генерального суду, за більшовиків — для співробітників Ніжгортресту та Будівельного тресту в Києві.У ті роки Людмила зустріла свого судженого, Михайла Івченка, талановитого письменника. Під час голоду 1921 року родина виїхала в Лубні (відроджуймо правдиве звучання і написання назви українського міста, яке змінила радянщина!) вже втрьох з донечкою Галинкою (1920 р. н.). Там організували літературний клуб, що об’єднав місцеву інтелігенцію. Три роки проживши в Лубнях, подружжя Івченків повернулося до Києва. Людмила Коваленко заявила про свою літературну обдарованість 1926 року, надрукувавши оповідання “Кулька” в журналі “Нова громада”, що його редагував О. Варрава, а секретарем був Григорій Косинка. Пізніше молода письменниця співпрацювала з журналами “Червоний шлях” та “Життя і революція”.Твори Людмили Коваленко радо привітав Павло Тичина.У ті роки Людмила, красуня-грекиня, як писав Б. Антоненко-Давидович, була у вирі літературного життя Києва. Вона часто виступала в літературних дискусіях, вміло захищаючи та даючи “доброго одкоша” критиканам своєї й чоловікової творчості.1928 року народилася друга донька — Олена. Квітнути б талантам, творити, радіти сімейному щастю, ростити дітей… Та вдарили громи. Розпочався вигаданий процес СВУ. Заарештували академіка Сергія Єфремова, громадського діяча, критика Андрія Ніковського, директора Першої української гімназії ім. Т. Шевченка (потім трудової школи ) Володимира Дурдуківського, викладача школи Гермайзе, діяча Української Автокефальної Церкви Володимира Чехівського, письменницю та громадську діячку Людмилу Черняхівську-Старицьку та багатьох інших. І серед них — Михайла Івченка. Про нього Борис Антоненко-Давидович писав: “Замріяний, незважаючи на свій уже немолодий вік, одірваний від поточного життя, він, поза літературою й родиною, цікавився тільки філософією, ба навіть листувався з Рабіндранатом Тагором”… Ні він, ні дружина “ні за яких урядів на Україні не встрявали ні в які політичні комбінації, — продовжує Антоненко-Давидович, — й були відомі як гостинні господарі й цікаві співбесідники”. Враз життя було зламане. Умовно засудженого на три роки М. Івченка знову заарештували під час єжовщини, заслали на Північний Кавказ, де він помер від сибірки. За іншою версією, звільнений, він поїхав на Північний Кавказ і помер там 16 жовтня 1938 року. Під косу потрапило життя Людмили Коваленко. Її відлучили від творчості, вона спізнала розпуку самотності. Її більше не друкували. Блискуче володіючи французькою мовою, почала перекладати твори Вольтера, Мопассана (разом із братами Рильськими), “Тридцятилітню жінку” Бальзака, “На щастя дамам” Золя, “Грозову ніч” Жоржа Дюамеля. Попри те, що ім’я Людмили Коваленко забули, в 60-ті роки в Києві видавали її переклади.Під час Голодомору не стало й цих заробітків. Маючи мізерний пайок для службовців (для голови сім’ї — чверть фунта хліба, а для утриманців — одна восьма фунта на день), Людмилі Коваленко пощастило влаштуватися в дитячу бібліотеку, де її застала війна. З перших днів приходу німців до Києва письменниця віддавала весь свій час створенню Українського Червоного Хреста, де завідувала відділом допомоги полоненим. У січні 1942 року вона їздила до Рівного разом із відважною Христею Кононенко клопотатися про звільнення українських полонених з німецьких таборів. Війна назавжди розлучила Людмилу Коваленко зі старшою донькою. Галина мріяла про сцену, 1940 року поїхала в Москву здобувати акторську освіту. Там вийшла заміж за Г. Саакяна, у червні 1941 р. народила доньку.У роки війни помер Людмилин батько, а 1943 р. не стало мами. 1943 року вона з дочкою потрапила до ешелону остарбайтерів.У Львові їм поталанило вирватися з потяга: забрала львів’янка Люба Луцька і влаштувала в родині адвоката В. Бемка. Він зареєстрував Людмилу Коваленко як служницю. У Львові вони жили близько року, і Людмила Коваленко опублікувала в журналі “Наші дні” драматичний етюд “Неплатонівський діалог” (1943). 1944 року, тікаючи від большевицького “раю”, мусила виїхати спочатку на Лемківщину, потім до Австрії. Жили в Мюнхені, в таборах переміщених осіб. Але вона була серед близьких за духом людей, спілкувалася з однодумцями: письменниками, художниками, вченими… І це піднімало дух, кликало до праці. Людмила Коваленко була заступником голови Товариства українських жінок на еміграції (ОУЖЕ) і редактором їхнього журналу “Громадянка”. Водночас писала новели, повісті, п’єси, а під псевдонімом Л. де Маріні — сатиричні оповідання. Співпрацювала з кількома газетами і журналами.Людмила Коваленко раділа першому успіху своєї Лесі, красуні з великими та виразними очима, з довгими косами, яка успадкувала літературний талант батьків і писала під псевдонімом “Леся Оленко”. Серце матері, ледве встигнувши зрадіти, отримало страшний удар: донечка, єдина радість, трагічно загинула 21 вересня 1947 року. Леся була “незвичайно талановита. Мала легке перо, гостре спостережливе око, багату уяву, чималу мистецьку культуру…” У її перших творах не відчувалася рука початківця. Так характеризував молоду письменницю Богдан Романенчук, відомий видавець, який 1953 року у Філадельфії видав єдину збірочку Лесі Оленко “Зелені дні”, до якої увійшли однойменна повість і два оповідання “Навернення” та “ На Дніпрових кручах”. Він поставив у післямові лише ініціали, та їх легко розшифрувати, якщо знати про його подвижницьку діяльність і назву видавництва — “Київ”.Втрата доньки (старша залишилася за залізною завісою) була неймовірно болючою. Рана в серці самотньої матері ніколи не загоїлася. Із Галиною Людмила Коваленко листувалася, але, щоб убезпечити її від переслідувань, писала як знайома через родину брата, що мешкала в Чехословаччині. Вона сховалася під псевдонімом “Коваленко”, своїм дівочим прізвищем. У листі до Владики Мстислава згодом писала: “Але дуже прошу Вас, не пов’язуйте імені Івченко з моїм літературним псевдо “Л. Коваленко”. Для мене це дуже важно, щоб ці два імені ніколи не в’язалися в одне, бо там є ще брати Івченка і їхні родини, — і не хочу відповідати за те, що їх знову будуть тягати. Досить вони витерпіли за брата! Тому дуже і дуже наполегливо прошу Вас, у повідомленні про стипендію розкрити тільки Лесі псевдо (Л. Оленко), а моє псевдо не згадувати! Якщо будете писати про те, що більшовики лають Л. Коваленко — не в’яжить цього з Івченком, а якщо можна — не згадуйте, що це жінка. Нехай собі шукають якогось Л. Коваленка! Це для мене значно безпечніше”.Згорьована, але не зломлена приїхала Людмила Коваленко1948 року (за іншими даними, 1950) до Нью-Йорка, своїм життям підтвердивши слова героїні трилогії “Наша, не своя земля”: “Нема такого на світі, чого б українська жінка не витримала!” Вона почала працювати редактором на радіостанції “Голос Америки”, увійшла в коло української громади, стала членом Об’єднання українських письменників “Слово” та Спілки українських журналістів Америки. Активно займалася літературною творчістю і громадською діяльністю. Окремою цариною Людмили Коваленко була харитативна і релігійна робота. Вона стала головою Українського Православного Сестринства і єдиною жінкою-членкинею Української православної консисторії.Людмила Коваленко постійно друкувалася в часописах “Наші дні”, “Час”, “ Арка”, “Молоде життя”, “ Нові дні”, в деннику “Свобода”, продовжувала редагувати журнал “Громадянка”. Крім художніх творів, вона написала ґрунтовну розвідку, присвячену Українському Червоному Хресту за часів УНР і Другої світової війни в Києві та була ініціатором і редактором однотомного видання “Україна: Енциклопедія для молоді” (1971). Видавництво Української Православної Церкви в США видало дві збірки її оповідань на релігійні теми: “Віта Нова” (1957) та “Давні дні” (1960). У канадському видавництві “Ми і світ” 1956 року побачила світ збірка її п’єс “В часі і просторі”.Крім окремого видання, п’єси Л. Коваленко потрапили і на сцену. Ще в Німеччині у 40-х роках відомий український режисер Володимир Бловацький здійснив постановку п’єси “Домаха”, а згодом її поставив і український театр в Австралії. Людмила Коваленко оприлюднила 1958-го роман-утопію “Рік 2245”.Збірка “Дві краси” (Торонто, 1965 р.) об’єднала новели й оповідання різної тематики. Одне з них присвячене Тарасові Шевченку. В оповіданні “Іменем революції” авторка змалювала трагедію загибелі українського патріота від рук червоних та горе його матері. Надзвичайно колоритно написані лемківською говіркою оповідання “Зурочений” та “І снилися лемкові гори…” Теплим гумором зігріті оповідання “Як я вивчала англійську мову”, “Мій друг Зіночка”, “Лисогірська відьма”. У головному творі — трилогії “Наша, не своя земля” (1964—1968 рр.) автобіографічні романи “Степові обрії”, “Прорість”, “Її окрадену збудили” — подано широку панораму життя з останньої чверті ХІХ ст. і до другого десятиліття ХХ ст. Змальовано історичні катаклізми, ареною яких стала Україна: боротьба за державність, радянська влада з її нищенням споконвічного господарювання на рідній землі. Головна героїня Муся “відкидала для свого народу становище другорядного і вимагала для нього першого місця на його землі. Вона йшла на муки, втрату родини, на довгі роки поневолення і пізнішу втечу… Таке майбутнє вибрала собі вона, перейшовши вулицю”. Ці слова писала авторка про себе… Попри все, що довелося пережити, письменниця вірила в краще життя, вважала, що людина прийде до гармонії технічного прогресу і природи. Цією вірою перейняті п’єса “Героїня вмирає у першому акті” та науково-фантастичний роман “Рік 2245”. Письменниця вірила, що Україна відродиться духовно, що до неї приїжджатимуть лікувати душу, а її природа вчитиме людей любові й проганятиме зло із сердець. Вона мріяла, що людина стане вільною, здоровою, зі “спокійним духом”, а праця буде “для радощів, для насолоди творення”. Іноді трапляється, що остання книжка автора виходить у світ вже після його смерті, ніби стверджуючи цим продовження духовного життя письменника. Саме так сталося з повістю Людмили Коваленко “Тиха вода” (1973). Центральна постать її — видатний український вчений-історик, засновник Товариства “Стара Громада”, яке об’єднало молоді сили і стало генератором національного відродження. У слові “Від автора” Людмила Коваленко пише, що звернулася до цієї теми, адже її завжди цікавило питання “про оті вибухи національної свідомости, які не перестаючи ідуть в Україні, — козаччина, Котляревський, Шевченко і братчики, Антонович і Стара Громада і так аж до 1917 р.” У повісті Л. Коваленко зображує процес усвідомлення молодого покоління себе українцями в кінці 50-х років ХІХ ст., мужніння їхніх переконань, бажання більше дізнатися про свій народ, гуртування свідомого київського студенства навколо Володаря, як називали друзі Володимира Антоновича, і початок боротьби за утвердження України. 13 червня 1969 року закінчився земний стражденний шлях Людмили Коваленко далеко від України, у штаті Нью-Джерсі. На українському кладовищі в Бавнд-Бруку лежать дві гранітні плити (мати перевезла урну з прахом доньки). У написі на плиті Лесі — високе, позбавлене земного болю почуття: “Будь же ти вовік благословенне, що прийшло, розквітло, відійшло”. На плиті Людмили Коваленко з оптимізмом стверджується: “Нашому роду нема переводу”. Як заповіт. І саме тому, що козацькому роду нема переводу, ім’я письменниці Людмили Коваленко не загубилося на шляхах світового українства. Її небіж киянин Володимир Коваленко, видатний учений-кібернетик, академік, батько українського лазера, у наукових американських мандрах, не встигнувши через радянську систему зустрітися з тітонькою, відшукав її сліди у США, привіз подаровані тамтешніми українцями книжки Людмили Коваленко та публікації про неї. Так стало можливим повернення її імені на Батьківщину. Святом повернення з небуття став 1996 року літературний вечір, який з ініціативи автора цих рядків організував професор Федір Погребенник у циклі “Видатні жінки України” в Будинку вчителя. На ньому вперше в новітній Україні прозвучало ім’я талановитої письменниці Людмили Коваленко, було мовлено слово про неї, актори читали її твори.Віримо, що цього 110-го року з дня народження журавочка вже остаточно долетить до любої Батьківщини, твори письменниці побачать світ в Україні, творчість стане відомою українському загалу і наша література збагатиться ще на одне славне ім’я.21 жовтня о 17.00 в Національному музеї літератури України відбудеться вечір пам’яті Людмили Коваленко до 110-ої річниці з дня народження за адресою: вул. Богдана Хмельницького, 11.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment