ВАЖКА НАУКА ЧИ СКАРБ НАЦІЇ 

Чому в Українській державі, час відродження якої налічує майже два десятиліття, досі українська мова перебуває на правах бідної родички? Чому українська влада належно не реагує на злісні порушення мовного законодавства, а чимало представників владної верхівки навіть під час виконання службових обов’язків послуговуються мовою північного сусіда, а фактично — колонізатора?Як сталося, що газет і книжок українською не купиш у сільських і містечкових крамницях України? На ці та багато інших болючих питань прагне відповісти у своїй новій книжці статей “Кому важка наука рідномовності” відомий поет і публіцист із Волині, заслужений діяч мистецтв України Василь Гей.

Василь ГЕЙ,письменник, м. Луцьк“Богдане, наша жона — це воля. Поґвалтована московитом, вона вродить раба”За свідченнями істориків, саме такі пророчі слова сказав Іван Богун своєму сподвижникові Богданові Хмельницькому, коли той їхав до Переяслава, щоб здійснити приєднання України до Росії.Рік у рік у надії-сподіванні, борні й розчаруванні пишемо літопис новітньої української історії, а гіркі слова видатного борця за свободу рідної землі залишаються актуальними й досі. Нинішній раб — це пігмей-писарчук з бузиновочорнильним пером, що йде “в атаку” на велета духу Шевченка, це “рускоязичний” мер українського міста, який усупереч Конституції ініціює прийняття рішення, спрямованого на те, аби мова колишнього колонізатора і нині поглинала мову корінного населення держави, це, зрештою, великий чи дрібний підприємець, який назву своєї фірми пише і реєструє хтозна-як, лише не по-українськи. Чого ж, запитуєш себе і свій час, у нас аж так часто переважає не своя, а чужа “мудрость”? (“Якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя” — Т. Шевченко). Причина — менталітет малороса, яничара? Так. Але де ж відповідна політика держави, що з волі народу проголосила себе незалежною? Де захист рідного інформаційного простору? Чому, зрештою, не виконують норму закону про державність української мови? Всього цього сьогодні ще немає і, як наслідок, маємо мовний сепаратизм, реальну загрозу національній безпеці країни.І в той же час є в нас чудові зразки глибокого, не просто патріотичного, а науково обґрунтованого осмислення ролі рідної мови у державотворенні, формуванні інтелектуальної й духовної особистості, розвої культури. Ось трактат Івана Огієнка (митрополита Іларіона) “Наука про рідномовні обов’язки. Рідномовний катехизис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства”. Трактат висвітлює проблему в різних аспектах — історичному, суспільно-політичному, моральному, побутовому. Працю Огієнка написано 11—13 липня 1935 року. У передмові до неї автор чітко і зрозуміло, без специфічних наукових термінів говорить про значення мови як важливого фактора націєтворення, піднесення рівня свідомості, духовності й культури народу. А в кінці зауважує, що трактат, або, за його власним висловом, курс “не прив’язаний конче до якоїсь окремої мови чи до якогось окремого народу — він може придатися кожному народові, особливо ж недержавному, що прагне стати державним”. Але зрозуміло, що як патріот і син свого народу, Іван Огієнко думав передовсім про мову українську. Розвиваючи його незаперечну думку про те, що і “рідна мова — найважливіша основа, на ній зростає духовно й культурно кожний народ” і, зважаючи на нинішню мовну ситуацію в Україні, треба сказати і про психологічний, психогенний фактор мови. Науковці стверджують, що людину, яка втратила рідну предківську мову, не можна вважати повноцінною, оскільки в мисленні та спілкуванні вона користується лише, так би мовити, “верхньою свідомістю”, а її підсвідомість притлумлена, загальмована. Тобто маємо справу з мовним мутантом. А це безпосередньо і, звичайно ж, негативно впливає на загальну свідомість людини, на її освітню й побутову культуру. Витворюється байдужий, зденаціоналізований, багато в чому аморальний тип малороса, суржиконосія. Євген Маланюк визначив таке явище як “малоросійство”. Видатний письменник, інтелектуал нашого часу Павло Загребельний так висловився з цього приводу: “Мова — це людина. Без мови немає людини. Без мови може вирости що завгодно — тигр у клітці, носоріг африканський, тільки не людина”. Тож хіба антиконституційне, незаконне впровадження двомовності (не на побутовому, звичайно, а на державному рівні — від Верховної Ради й телебачення до реклами й оголошень), засилля англомовності й показ дикунсько-бандитських, жахітських фільмів, передач, які поза межами культури й моралі, — хіба така навала на свідомість людини, особливо ж молодої, не сприяє вихованню “тигра у клітці” чи навіть без клітки, не криміналізує суспільство?Іван Огієнко просто рубає під корінь обивательську філософію вчорашнього компартійця, лектора-атеїста, ветерана-сталініста, малороса: “Не язык главное, главное, чтоб человек был хароший”. “Давно вже стверджено, — наголошено у трактаті, — що тільки рідна мова дає людині найбільше й найглибше особисте щастя, а державі — найсильніші патріотичні характери. Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомості нації — нема державності як найвищої громадянської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу всебічного розвитку й виявлення”.Як відомо, більшість європейських народів жорсткими, але правовими заходами давно розв’зали свої мовні проблеми і цілком закономірно вважають себе цивілізованими й розвиненими, а в Україні з її фантастично багатою культурною спадщиною, красою, фольклорною, образною щедрістю мови й досі, передусім з вини влади, яка загалом не є національно зорієнтованою, продовжується сумна колоніальна традиція чужомовності. У цій ситуації працю Огієнка вкрай потрібно перевидати й подарувати передусім депутатам Верховної Ради, тим посадовцям і державним службовцям, які ігнорують державну мову.У Конституції України, зокрема в 10 статті, задекларовано не лише державність української мови, а й забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах життя на всій території України. Яку ж ситуацію маємо після більш як десятилітнього періоду з часу прийняття Основного Закону держави? Про повне забезпечення функціонування рідної мови на всій території країни, особливо в її зросійщеній частині, говорити поки що марно. Прикро вражає, боляче ранить свідомість те, що нема відповідної державної політики в цьому напрямі, небажання обраних народом зверхників змінити ситуацію на краще. І це в той час, коли люди південних, східних і навіть центральних областей буквально волають про те, що мовна політика на цих теренах не дає можливості для національного самоствердження. Ось які рядки з листа жителя міста Слов’янська Донецької області наводить у статті “Що за політичним шаманством?” публіцист А. Погрібний: “Я, російськомовний українець, — пише Г. Поляков, — з обуренням сприймаю те, що з погляду шовіністів ми вже всі готові, тобто якщо ти “русскоязычный”, то вже не українець. Але ж я примусово російськомовний у своєму місті. Адже нема у ньому жодної української школи, з усіх динаміків звучить “Русское радио”, вже малята дитсадівського віку співають: “Убили негра, суки, замочили…” Отже, з погляду шовіністів, мабуть, не лише російськомовні “готові”, а й Україна в такій ситуації скоро буде “готова”. Але з нашого погляду, такі гіркі слова громадянина незалежної держави зі своєю Конституцією і задекларованою державністю української мови — це наче ляпас владі й незаперечне свідчення порушення прав корінного населення, зокрема права на забезпечення мовної самобутності й отримання інформації рідною мовою. Попри те, що в Конституції, у 24 статті, йдеться: в Україні “не може бути привілеїв чи обмежень… за мовними ознаками”.За свою мову українці нічого нікому не винні й іншим народам її не нав’язують. Вони хочуть лише рідної мови і поваги до неї на своїй землі. За Огієнком, “найголовніший і найміцніший цемент, що об’єднує етнографічний народ і перетворює його на свідому націю, — то соборна літературна мова”. А найголовніший націєтворчий чинник — не територія, не населення, а національна еліта. Так вважає В. Липинський. Тож, мабуть, лише витворенням національної еліти — політичної, державної, мистецької (інтелігентської) і досягненням її вирішальної ролі в усіх сферах суспільного життя можна буде позбутися нашої задавненої хвороби — малоросійства, утвердити рідномовність на державному рівні й у свідомості громадян. Цій нелегкій, але гідній і потрібній справі якнайкраще слугує “Наука про рідномовні обов’язки” Івана Огієнка.Про те, що наука рідномовності для деяких наших громадян аж надто важка, свідчить розмаїття безграмотних оголошень на афішних тумбах і, що найприкріше, порушення норм правопису в інформаційних матеріалах підприємств та організацій. До речі, муніципальна палата столиці Бразилії прийняла рішення про штраф за безграмотність авторам плакатів, оголошень, вивісок та іншої рекламної продукції. У нас ця сфера — суцільний хаос, підґрунтя якого — повна безвідповідальність.Просвітяни, літератори Волині не раз проводили рейди в Луцьку для перевірки дотримання торговельними підприємствами, організаціями мовного законодавства, матеріали рейдів публікували у пресі. Критичні зауваги стосувалися, зокрема, однієї з фармацевтичних компаній, чиї вивіски, всупереч закону, виконано іноземною мовою. Чи дослухається до цих зауваг керівництво фірми, яку своїми грішми (і немалими!) підтримують українські громадяни? Де там! Ми ж Україна, а не якась там Бразилія. Це ж у нас, у нас! Що для малороса якийсь там закон? Головне — гроші. Тим більше, що й керівництво держави, і чиновники місцевої влади байдужі до цієї проблеми.Мова — не полова, кажуть у народі. Науковці додають: мова — це буття основа. “Не так похвально знати латинську мову, як ганебно її не знати”, — мовив колись державний діяч і славетний оратор Давнього Риму Цицерон. Так само можна сказати й про інші мови, і про українську — нашу рідну, батьківську, материнську, державну, конституційну. Соромно, прикро, але факт: в Україні поки що не ганебно не знати рідної мови. Ось як у поетичній формі сказав про це Євген Гайгара із Кривого Рогу:Жить не можна     в Норвегії, Швеції, Вже й в Прибалтиці,     вже і в Молдові, У Німеччині, в Польщі, у Греції І не знати державної мови. Тож думки пропливають,     як тіні, В далину,     в безгоміння Дніпрове: Жити можна лише в Україні І не знать української мови. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment