СЛІДИ ТАРАСОВІ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ

Ганна ВОЛОШЕНЮК,м. ВінницяАвтобус того дня не йшов до мого села, і я дісталалася через Красненьке. Жіночка, з якою познайомилася, сказала:— Тобі від Красненького до Ометинець ще кілометрів п’ять. Не бійся. Кажи, дитинко, молитву: “Вийшла з дому із зорею. Матінко Божа, йди поперед мене, я за тобою. Що буде з Тобою, те буде й зі мною. Господи, Господи, бережи мене в путі”. Виходжу з села до перехрестя. Лісосмуга праворуч до села Жорнище вже не нагадує дрібної, занехаяної щітки ріденьких корчів. Це вже справжнісіньке лісище, що одним боком обнімає давній “казенний” шлях, який прямує на південний захід.У дитинстві, коли пасла в левадах Великого Рогу, який прикривав знаменитий Кальницький ліс, де воював під час Вітчизняної війни легендарний у наших краях партизан Іван Калашник, ми, малі, завше любили ставати на спочинок близько курного битого “казенного” шляху. Свої ігри влаштовували поряд з велетенським каменем й обгорілою липою.Батько згадував, що там колись стояла корчма. Подорожні міняли коней, пригощались, а під липою сидів… Тарас Шевченко, який нібито подорожував у Почаївську лавру… Легенда стверджує, що й до Сірчишиної кринички спускався, щоб причаститись джерелиці.Звичайно, татову любов до поета ми, діти, знали, бо скільки пам’ятаю, на поличці біля комина, лежав “Кобзар” у твердій малиновій обкладинці. У дні свят чи взимку чорні ковалеві руки мого батька розгортали його, і ми поринали в долі селян. У будень тато сипав римованими приповідками у будь-якій розмові. Діти й не знали, де слова Тараса, а де нашого жартівника-батька.Минуло чимало літ і, перечитуючи книжку Петра Жура “Дума про вогонь”, справді знайшла рядки про те, що Шевченко з Києва наприкінці жовтня 1846 року вирушив на захід України, в Почаївську лавру і проїздив Морозівку, Жорнище, Нижню Кропивну, Брацлав, Гонтівку і Яришів. І саме між Жорнищем і Нижньою Кропивною пролягав отой “казенний” шлях, поминаючи поля села Ометинець.Тоді, в дитинстві, отой путівець увінчували старезні липи, він був аж 32 метри завширшки! Пастушки часто пускали там попасти худобу. А оскільки в той час ніякий транспорт тією дорогою не ходив, то ми бавились у пилюці, хто скільки хотів. Якось треба було завернути корів, і я схопила довжелезну палицю. А вона в руках звинулась і на мене глянули очі змії… Буває ж!Отож дійшла до перехрестя і знову згадала батькові слова про мандрівку Шевченка. Уявила, як отут мчав пасажирський кінний диліжанс, в якому погойдувався ще молодий темноволосий тридцятидворічний художник, учень знаменитого Брюллова. Левади Великого Рогу в осінньому вбранні й замріяний поет.Пішла вздовж колишнього “казенного” шляху. Хотілося подивитись, як прижилися молоденькі липи й горобини, які посадили 1991 року, коли на Вінниччині відбувалося Міжнародне Шевченківське свято “В сім’ї вольній, новій”.До тих посадок була причетна, бо ще задовго до свята разом з іншими відповідальними працівниками обласного управління охорони природи, лісового господарства і представниками місцевої влади ми проїхали тим шляхом від Морозівки Погребищенського району аж до Яришева. І там, де путівець був “голий”, вирішили посадити липи. У Морозівці тієї весни заклали парк ім. Шевченка і викопали криницю неподалік колишньої пошти.Голова тоді ще ометинецького колгоспу ім. Яценка Іван Ольшевський вислухав мої сентенції щодо давнього “казенного” шляху, який нині став набагато вужчим (розорали), і те, що саме ним проїздив Тарас Шевченко. Нині дерева ростуть, дякуючи Ометинецьким учням, учителям, Ольшевському.…Праворуч даленіє ліс. Над ним снують величезні дощові хмари, пливуть до моєї дороги. Та не думаю спішити. Готую собі букетик із п’янкого полину, який дуже люблю за своєрідний трунок. Додаю китиці сонячних парасольок пижма, вкраплення фіолетових сокирок і сумне тонкостанне жито.Незчулась, як дійшла до наших полів, перетнула путівець, яким бігала через левади до батька під Кальницький ліс, де сторожував. Бувало, влітку приїду з міста, в суботу попораємося з мамою на городі, а в неділю раненько поспішаю до тата. Погомонимо і поспіваємо від душі! Батько зіпреться на милиці й довго дивиться, як біжу до автобуса. Іноді вітер ще доносить якусь його пісню… Немає вже рідних. Один лиш барвінок весь рік зеленіє…У записник завжди кладу квіточку, гілочку з мандрівки. Зберігаю листок тюльпанового дерева з улюбленої Уманської “Софіївки”, заячий холодок із садиби Котляревського в Полтаві, травинки з Павловського під Петербургом, гілочку ялівцю з Львівського “Шевченківського гаю”, безсмертники з могили Кобзаря.А букет, зібраний літнього дня дорогою з Красненького до Ометинець, коли діставалася на братів ювілей, “оселився” на дачі поряд із портретом Тараса Шевченка. Він пахне полином, курним шляхом, медами і навіває спогади про мандри.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment