ДВІ КРИНИЦІ — ЖИВА І МЕРТВА

Ніна ГНАТЮКРік Василя Стуса. Так називаємо 2008-й згідно з відповідним Указом Президента України щодо відзначення 70-річчя з дня народження видатного українського поета, політв’язня, Героя України. Але тоді, коли з ініціативи МГО “Вінницьке земляцтво” у Києві виготовляли мармурову дошку, щоб встановити її на хаті у родинному обійсті Стусів, син Дмитро Васильович викреслив з підготовленого мною тексту не лише епітет “видатний”, а й звання “Герой України”. Мовляв, видатними сьогодні називають також багатьох графоманів радянської доби, про яких колись Василь Стус писав: “Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би їх побрав”. А серед Героїв України, на жаль, є й ті, кому сьогодні, якби був живий, Стус руки не подав би, обходив би їх десятою дорогою. Тому й залишилося в мармурі поруч з іменем та прізвищем одне лише слово — поет.Кожна поїздка в Рахнівку хвилює, запам’ятовується, налаштовує на якийсь особливий лад. Цієї осені на зустріч зі Стусовим селом, Стусовим дитинством приїхали заслужений артист України, диктор Українського радіо, наш земляк Петро Бойко і літературознавець, заступник директора Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАНУ Сергій Гальченко, який доклав чимало зусиль для збереження і дослідження рукописної спадщини В. Стуса, видання його багатотомника. Доки учні та вчителі Рахнівської школи збиралися на мітинг пам’яті, ми попрямували до Стусової криниці причаститися доброю водою його дитинства. На фундаменті колишньої хати Їлини і Семена Стусів виросла у повоєнні роки чепурна оселя дядини поета Параски Семенюк, яка й сьогодні мешкає тут. Жінка гостинно відчиняє нам хвіртку, запрошує до господи, частує виноградом, що синіми гронами звисає над вікнами. А потім дістає з криниці відерце джерельної води і наливає великі глиняні кухлі: “Пийте на здоров’ячко”. Василя зовсім малим батьки забрали на Донбас, куди переїхали з села. Але він часто приїжджав сюди до бабусі, любив і цю криницю, і ставок неподалік хати, і ліси…“Добрим був чоловіком і батьком, жаль, що так мало прожив”, — зітхає тітка. Вона бере ікону, свічки, хлібину, рушник і йде разом з нами до школи.Щороку жінка здійснює цей ритуал — запалює свічку перед портретом Василя Стуса, молиться… А проводжаючи нас із села, передає вітання усій Стусовій родині й просить приїхати причаститися джерелицею не лише дружину поета Валентину Попелюх, Дмитра, а й синів Стефана, Ярослава, маленьку донечку Ївгу. Так хоче тітка Параска, щоб усі вони горнулися до рідного гнізда, набиралися сили з цих могутніх чорноземів, з розкоші саду. А торік добрі люди з “Вінницялісу”, де директором Михайло Вдовцов, біля школи заклали великий парк, зробили зручні дубові лави, альтанки.Піднімуться дубки, ясени, клени, каштани, калина й горобина, буде добра пам’ять про поета-односельця. Він писав: Верни до мене, пам’яте моя!Нехай на серце ляже ваготоюМоя земля з рахманною         журбою…На мітингу пам’яті, що відбувся на подвір’ї школи, яка носить ім’я поета, Петро Бойко прочитав щемливі, зболені поезії Василя Стуса. Сергій Гальченко, звертаючись до юних земляків поета, закликав їх уважніше вчитуватися не лише у вірші, а й у листи Василя Стуса, адресовані синові. Ті аркуші, які він писав за ґратами, — не лише довірлива розмова батька з сином, а й найдовершеніші педагогічні праці, у яких просто, мудро, ненав’язливо розповідається про науку життя, трудне мистецтво навіть за найстрашніших умов залишатися собою.1 червня 1980 року, звертаючись до сина, Василь Стус писав: “Учитися жити — то високе мистецтво, якого чимало людей так і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивувати ніяк: хто вчить жити? Люди, народившись, вважають, що жити вони вміють. Для багатьох це — прибільшувати власну порожнечу всякими набутками — давай купимо те чи інше. Оце — і все життя: заслонити свою порожнечу громаддям машин, телевізорів і т.д. Але — це смішне вміння, це наївна спроба втекти від життя на луки задоволення. Воно має свій насущний житній, з остюками, смисл. У тому насущникові — міра життя”.А потім простелилась нам дорога під яворами і кленами, дубами і тополями до Вінниці, де на одному з міських майданів біля пам’ятника Стусу відбулося літературно-мистецьке дійство, яке організували обласне об’єднання “Просвіти”, Вінницька організація НСПУ, обласна наукова бібліотека, обласна організація УРП “Собор”. До учнівської та студентської молоді промовляли поети Тетяна Яковенко і Володимир Рабенчук, Валентина Сторожук і Олена Вітенко, Василь Кобець і Михайло Стрельбицький, гості з Києва, голова обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Леонід Філонов, самодіяльні і професійні митці. Приємно було, що біля пам’ятника Василеві Стусу зібралося так багато молоді. У кожному земляцькому слові бриніла щирість. З вологими букетами осінніх айстр і жоржин їхали ми з Вінниці. І знову зупинялися вклонитися землі поета біля пам’ятного знака при в’їзді в Рахнівку. Споруджено тут і криницю. Хотіли набрати води, але виявилося, що криниця — бутафорська. Є начебто все, а води з глибини не нап’єшся. І подумалося про те, що ці дві криниці на батьківщині Василя Стуса, як два крила його пам’яті: жива, народна — і паперова, канцелярська. Одна — з глибини душі й осердя землі, інша — з календаря, зі службового обов’язку. Хіба усі ми справді зрозуміли мистецтво жити за Стусом, збагнули усім розумом і серцем, чому він, молодий перспективний учений, талановитий поет, люблячий чоловік, відданий батько і син, свідомо пішов на самоспалення, голодну смерть у пермському таборі, а не врятував себе заради того, щоб сьогодні стати Героєм України за життя? Якби зрозуміли і пройнялися цим, відчули свою провину — були ж бо далеко не такими, то твори Стуса виходили б мільйонними накладами. Портрети його під вишиваними рушниками були б у кожній світлиці поруч із Тарасовими.І Україна на вісімнадцятому році відродження своєї незалежності теж була б іншою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment