ВОЛЬОВИЙ, ТЕРПЛЯЧИЙ, ШЛЯХЕТНИЙ

ДМИТРОВІ СТЕПОВИКУ — НА 70-РІЧЧЯ

Олександр ФЕДОРУК, доктор мистецтвознавства, професор, академік Академії мистецтв УкраїниКоли з кимось ідеш з молодих літ, то перебіг наступних років і десятиліть стає майже непомітним. Дивишся на людину і не бачиш у ній вікових змін. Бо в пам’яті лишається первісний образ, перша зустріч, перша розмова. Лише порахувавши часову відстань від першої зустрічі, дивуєшся: гей, та минуло сорок років! А здається, то було вчора. І це добре, що пам’ять завжди молода, десятиліття для неї — ніщо.Із Дмитром Степовиком ми майже водночас стали на стежку науки. Він вступив до аспірантури ПМФЕ 1967 року, а я (не без його агітації) наступного 1968-го. Обоє прийшли в науку з молодіжної журналістики — він з республіканської “Молоді України”, я з тернопільського обласного “Ровесника”. Аспірантуру теж проходили пліч-о-пліч, і хоч у нас були різні теми кандидатських дисертацій (я досліджував українсько-польські мистецькі зв’язки нової доби, він — сакральну гравюру XVII століття), вийшло так, що працювали в тих самих архівах, музеях, бібліотеках України й навіть відрядження мали водночас у ті самі країни— Литву, Білорусь, Польщу. 

Ніде так добре не пізнаєш людину, як у спільній подорожі. Зустрічі в інституті були діловими, бо аспірантів, крім дисертацій та іспитів, навантажували численною роботою, часто технічною. Тому наші приятельські взаємини зводилися до іронічних запитань: “Як твої справи, Митю?” — “Справи мої підшиваються, Олесю, а як твої?” — “На мене щойно завели течку, бо я з периферії, а на тебе, мабуть, підшито паперів ого-го, бо ти давній киянин”. У цих іронічних запитаннях була наша не зовсім весела реакція на події 60-х, коли після короткої хрущовської відлиги наставали брежнєвські заморозки, і вже ввижалися контури майже сталінських морозів. За шістдесятниками — а ми з Дмитром були серед них — пильно стежили, коригуючи, кого пропустити у велику академічну науку, а кого ні. На цьому полі були проблеми з владою і в Дмитра, і в мене.І ось ми разом їдемо на пошуки матеріалів для наших дисертацій у Вільнюс. Це було літо 1969 року. Жили разом в гуртожитку Академії наук Литовської Республіки. Відвідували ті самі архіви й бібліотеки. І тут я вперше спостеріг лагідний, доброзичливий характер Дмитра Степовика.Інколи я бував у нього вдома — мешкав він тоді на Лук’янівці, на вулиці Довнар-Запольського — і познайомився з його ріднею: батьком Власом Федоровичем, матір’ю Марією Сидорівною, братами Володимиром і Петром, сестрами Ольгою й Анастасією. Вони мешкали в різних куточках України, але часто бували в гостях у Дмитра. Я переконався, що він з дуже хорошої української родини, дістав добре християнське виховання (батьки, брати, сестри, племінники — усі віруючі і не боялися в цьому признаватися). Наше литовське аспірантське літо було успішним. Я познаходив чимало нового для своєї теми; Дмитро відкрив у литовських і польських стародруках чимало невідомих гравюр. Він довів, що українські художники у XVII столітті створили багато ілюстрацій для книжок іноземних видавництв.Я помітив, що у Дмитрові крім лагідності, товариськості, готовності допомогти ближньому (думаю, що це не лише наслідок християнського виховання, а родова риса Степовиків, наскільки я їх знав, особливо матір Марію), притаманні велика працелюбність і природжена схильність до науки. Ще тоді, коли ми лише починали будувати свою наукову кар’єру, усвідомлював, що він далеко піде. І не помилився. Працюючи поруч з ним в Інституті мистецтвознавства, фольклористики й етнології, я бачив, які перепони й палиці в колеса йому ставили у відділі образотворчого мистецтва інституту й поза ним. Причин цього було дві: заздрість і підозра в українському націоналізмі. Він писав книжки й друкував їх у престижних київських видавництвах “Наукова думка” й “Мистецтво”. “Це видавництва для академіків, а не для кандидатів наук”. Як таке можна терпіти? Радянська система мала багато засобів, щоб зупинити людину будь-де: на виробництві, в літературній чи мистецькій творчості, в науці. Я в цьому переконався і на собі, і на багатьох колегах, на прикладі Дмитра — особливо.Дмитро  Степовик досліджував релігійне мистецтво, а це додаткова причина, щоб жалити й інтригувати. Якось Дмитро показав мені один з численних листів до нього з погрозами, а це було після виходу в світ його перших монографій з мистецтвознавства у середині 70-х. Лист, пам’ятаю, було написано червоним чорнилом і, звичайно, російською мовою. Дмитра залякували, що наклад його книжки “вовремя остановлен и изъят; причина: книга богомазная, несовременная, некоммунистическая, национал-социалистская”. Підпис нерозбірливий — полковник “разведуправления СССР” наказував авторові надалі писати “краткие статьи, только правильные, только советские, коммунистические”.Такий був час. Звичайно, накладів Дмитрових книжок не “изымали”, “не зупиняли, не нищили”. Це було написано, щоб залякати молодого науковця — може, злякається, зігнеться? Але Дмитро не з таких. Його працелюбності, відданості науці не могли не помітити недоброзичливці. Але, на щастя, є ще в Національній академії наук України люди неупереджені й об’єктивні, їх переважна більшість. Славістичні дослідження Дмитра Степовика було відзначено нагородами в Болгарії й Україні (Дмитро написав і видав чотири монографії з болгарського образотворчого мистецтва і його зв’язків з українським), а за дослідження в галузі українського варіанту стилю бароко президія Національної академії наук України присудила йому престижну академічну премію ім. Івана Франка. І все ж у радянську добу Дмитрові Власовичу як науковцеві завдили тяжкого удару. 5 червня 1984 року він блискуче захистив докторську дисертацію (як, до речі,  й кандидатську 14 років перед тим), і Вчена рада відзначала, що давно не було такого успішного захисту. Однак у Москві думали інакше (напевне, так думати спонукали деякі київські “полковники”, які свого часу радили писати лише “краткие статьи, только правильные, только советские, коммунистические”), і сумновідомий корумпованістю й політичною заанґажованістю московський ВАК відмовився видати українському мистецтвознавцеві диплом доктора наук.Дмитро навіть сьогодні визнає, що це був один із найболючіших ударів у його науковому житті. Але удар не повалив його на землю, не дав опустити руки. З’явилися нові праці, нові книжки й дослідження. Коло інтересів ширшає. Окрім книгознавства, гравюри, болгаристики й славістики, професор Степовик береться уже після проголошення незалежності України, за поглиблене дослідження — на мистецтвознавчому й богословському рівнях — української й зарубіжної ікони, а також творчості митців української діаспори Леоніда Молодожанина, Михайла Паращука, Якова Гніздовського, Михайла Черешньовського, Христини Дохват. Його книжки відомі сьогодні у нас і за кордоном, їх визнали, оцінили, відзначили багатьма нагородами і преміями. Тому замість одного докторату, зневаженого Москвою та її київськими попихачами, Дмитро Власович Степовик має тепер три докторські ступені — мистецтвознавства, філософії, теології, звання професора й академіка Академії наук Вищої школи України. Сьогодні думаю про мого ровесника, колегу, про 70-річного Дмитра Степовика, увінчаного титулами й ступенями, а згадую чорнявого юнака 60-х — наших спільних, аспірантських… І на думку спадає давня східна мудрість: “Вольовий і терплячий завжди побачить переможний підсумок початої справи”.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment