БАТЬКІВЩИНА ГЕОРГІЯ ВОРОНОГО — ПРИУДАЙСЬКА СІВЕРЩИНА

Уривки з роману-есе “Георгій Вороний. Геній математики з українським серцем”

Олександер ШОКАЛО, письменник, головний редактор журналу “Український Світ”СІВЕРІЯ — ЗЕМЛЯ СУВОРИХ І СПРАВЕДЛИВИХ Сіверщина багата на історико-культурні пам’ятки, на природні ресурси й розкішної краси ландшафти. Геотектоніка Сіверщини, надто Приудайської, зберігає пам’ять природи про ті геологічні епохи, коли вирувала динаміка формування неповторного образу нашої хлібородної землі, осяяної живодайним Сонцем.

Археологічні дослідження свідчать, що в Приудайській Сіверщині люди живуть протягом десятків тисяч років. Тодішня людність займалася мисливством, рибальством, збиральництвом. Ще задовго до нової ери на цих землях уже було розвинене хліборобство. До відкриття прадавньої археологічної культури в Приудайській Сіверщині — Журавської палеолітичної стоянки, вік якої не менше 12 тисяч років, безпосередньо причетна й родина Вороних. Це поселення виявив і брав участь у його дослідженні геолог Андрій Вороний — небіж Георгія Вороного по старшому братові Михайлові. Сіверщина має ще одну давню назву — Сіверія (так любовно називали свою хлібородну землю наші пращури — сівери-сіверці). Сіверія розпросторювалася на східній частині Лівобережжя Дніпра від Північно-Східного Приазов’я у басейнах Сіверського Дінця, Дону аж до витоків Десни, до північного краю України — Полісся. Ця хлібородна земля була під захистом суворого й справедливого Духа північного Сонця й Вітру — Сівера, який благословляв і оберігав дбайливих господарів-хліборобів і карав недбальців. Звідси сакральні наймення країни — Сіверія (Сівером благословенна земля) й північноорійського народу — сівери (дбайливі господарі-хлібороби й доблесні богатирі-лицарі, суворі, справедливі, справжні люди). Синонім Сіверщини — Чернігівщина, як синонім сіверців — чернігівці. Давньоукраїнський теонім Сівер має аналога в індоорійській мові — Ш’явар (дух могутнього воїна в образі чорного бика). Витоки цього сакрального наймення народу сягають зодіакальної епохи Бика, що почалася 6 тисячоліть тому й тривала 2 тисячоліття. Ці архаїчні наймення успадкували наступні покоління корінної людності, зберігаючи давні самоназви сіверці й чернігівці. Геродот у своїй “Історії” називає хліборобський народ, який жив на теренах Сіверії, будинами й гелонами, відзначаючи його високу культуру. Ця подвійна грецька назва одного й того ж народу пов’язана з Геліосом (Сонцем) й означає пробуджені-просвітлені, а столицю будинів-гелонів Геродот називає Гелоном, що в археології відоме як Більське городище (поблизу с. Більськ на Полтавщині) — найбільше городище в Східній Європі. Ось звідки витоки унікальної сіверсько-чернігівської хліборобської культурної традиції, лицарства, духовного аристократизму й красивої генетичної породи, званої в науці північно-іранським антропологічним типом, які споріднюють нас із нащадками наших спільних предків — оріїв-сонцесповідників, просвітлених хліборобів і ратників (оборонців) — з іранцями, таджиками та індійцями хлібородної Північно-Західної Індії. Цю традицію успадкувало й продовжило могутнє колись козацтво та його нащадки — козацько-селянська верства, яка успадкувала генетичну досконалість орійського духовного типу, суворість і справедливість справжніх людей. Такими справжніми, суворими й справедливими людьми були сіверські козаки-селяни — воїни й хлібороби, до яких належав і рід Вороних. Козаки-селяни “утворюють численний стан і відрізняються від інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення”, — писав П. Куліш у “Повісті про Український народ”. Козаки-селяни становили основну верству українського суспільства: як заможні хлібороби вони мали найміцніші господарства, бо вміли господарювати, а козацькі діти, здобуваючи середню й вищу освіту, ставали сіллю землі, творчою й науковою елітою — становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу. Козаки-селяни трималися на території Лівобережної України, в основному в Сіверщині, ще в другій половині ХІХ й аж до початку ХХ століття. Вони зберігали давню традицію волі — закону, який схвалювало віче (рада), свої верствові права, чистоту етнічного типу й культурну традицію… аж до руйнівних колективізації й Голодомору. Той геноцид козацько-селянської верстви — справедливих і справжніх людей — учинили масоно-більшовицькі верховоди руками винародовлених, деморалізованих нелюдів. Постраждала від репресій і вся родина Вороних, і навіть сліди їхньої культурної праці стирали з лиця землі ще донедавна…Сіверія-Сіверщина завжди відстоювала свою культурну й політичну незалежність і тяжіла до автономії (недарма гетьман Іван Мазепа мріяв про корону Сіверського володаря). На теренах Сіверщини були три козацькі столиці Української національної держави — Гетьманщини (Гетьманська держава 1648—1782 років) — Гадяч, Батурин і Глухів (цього року відзначить 300-річчя). ЛЮДИ СІВЕРСЬКОЇ ЗЕМЛІГенетичне й духовне багатство Приудайської Сіверщини яскраво виявилося в людях, які уособлюють сіверський козацький, аристократичний духовний тип, витворений упродовж багатосотлітньої культурної історії краю. У Варві, центрі Приудайської Сіверщини, народився й виріс Осип Максимович Бодянський (1808—1877) — нащадок знаного козацько-священицького роду, визначний український історик, філолог, етнолог, письменник, перекладач, один з основоположників української й російської славістики, відомий на весь слов’янський світ дослідник народної творчості, писемності й культури слов’янських народів, найщиріший товариш Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. Вчений створив ґрунтовні праці про походження слов’ян та слов’янської писемності, опублікував вісім тисяч українських народних пісень, понад півтори тисячі прислів’їв, приказок і казок. Сам О. Бодянський записав (в основному на рідній Варвинщині) близько трьох тисяч народних пісень, а його менший брат Федір (1812—1873), фольклорист і педагог, — близько 800 пісень. Працюючи професором Московського університету й паралельно на посаді секретаря і редактора Товариства історії й старожитностей, О. Бодянський підготував і видав сотню унікальних пам’яток, переважно української історичної думки: “Історію Русів”, “Літопис Самовидця”, твори інших козацьких літописців, “Джерела Малоросійської історії” Д. Бантиша-Каменського, “Реєстр Війська Запорозького 1649 року” та інші праці, які заклали основу української історіографії, а вченому принесли славу великого українського патріота. 12 листопада 2008 р. виповнюється 200 років від народження О. М. Бодянського.Від Варви недалеко до колишнього сотенного міста Чорнухи, де в козацькій сім’ї народився й виріс Григорій Савович Сковорода (1722—1794) — наш великий духовний подвижник, філософ-практик і вчитель народу. Філософію мислитель розумів як мудрість жити в істині й сам жив згідно зі своїм вченням. У філософії мудрого серця Григорія Сковороди виявилася життєва суть питомої української філософії кордоцентризму. Згідно з ученням Г. Сковороди про внутрішню людину й про серце як найточнішу людину, серце — основа неповторності й унікальності особистості, а розум виявляє загальне в діяльності людей. Розумом людина спрямовується у світ, а серцем тяжіє до рідного. Саме в серці закорінений український людяний патріотизм — любов до рідної землі й до своїх земляків, а також зорієнтованість на духовні цінності хліборобської культури й на силу рідної землі, що є спасенною суттю антеїзму. Головним у кордоцентризмі — філософії серця — є вибір моральних орієнтирів. Г. Сковорода уособив глибинні моральні цінності українського світогляду, закоріненого в благородстві соборної праці хліборобської культури, й наперед на віки визначив розвиток української духовності й державності. Звідси сковородинський духовний тип української людини — морально зрілого, послідовного творця духовних цінностей. Г. Сковорода по праву є духовним батьком і творцем українського національного відродження. Згідно з його вченням, перспективу життя народу визначає самоусвідомлення ним своєї священної духовної єдності, а просвітлений дух пробудженої нації — передумова державного відродження України. Між Чорнухами й Журавкою — козацьке село Білоцерківці, де народився й виріс Іван Якимович Фальківський (у чернецтві — Іриней) (1762—1823) — визначний український письменник, історик, філософ, математик, астроном, географ, найобдарованіший серед усіх відомих у Російській імперії вчених кінця ХVІІІ—початку ХІХ століття. У 1803—1804 роках І. Фальківський був ректором Києво-Могилянської академії й протягом 21 року викладав там алгебру, геометрію, змішану математику — гідравліку, астрономію, архітектуру, оптику, географію, історію, поезію, німецьку мову, філософію, теологію. Знаний також як реорганізатор чернечого життя з метою його доцільності й корисності для суспільства. Життєве кредо духовного подвижника: “Я завжди з любов’ю здобуваю потрібні моїй дорогій вітчизні знання”. Рід Фальківських споріднений із родом Бодянських. У Журавці закорінений рід Вороних, який походить зі старовинного козацького кореня й дав Україні багатьох славних людей. Прапрадіди були курінними отаманами на Січі. Георгіїв дід Яків Тарасович Вороний як потомствений козак-селянин із старшинським титулом осів на журавській землі ще в ХVІІІ столітті. Георгіїв батько — Феодосій Якович (1837—1910) відомий своєю просвітницькою діяльністю: навчаючись у Київському університеті, став одним з ініціаторів створення безплатних недільних шкіл для робітничої молоді. Серед 17 студентів Університету Святого Володимира, які підписали лист від 14 вересня 1859 року до М. І. Пирогова як попечителя Київського навчального округу з проханням про відкриття недільної школи на Подолі, були Феодосій Вороний, Михайло Драгоманов, Іван Сікорський (батько всесвітньо відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського). Через Ф. Вороного Тарас Шевченко передав для Подільської школи 50 примірників свого “Кобзаря”. Цей гідний наслідування громадянський приклад юнака високо оцінила Олена Пчілка: в одному зі своїх нарисів, звертаючись до подій національного значення в Київському університеті кінця 50-х — початку 60-х років XIX ст., вона назвала студента Феодосія Вороного “громадянином з великої літери”. Ф. Вороний вчителював у Немирівській гімназії, працював професором словесності в Ніжинському ліцеї, директором гімназій у Кишиневі, Бердянську, Прилуках. Після виходу на пенсію збудував у рідній Журавці за власні кошти школу для сільських дітей, заснував безкоштовну народну бібліотеку-читальню, яка діяла з весни 1898 року. Фонди бібліотеки лише за перший рік виросли на більш як тисячу томів, а читацький загал становили хлібороби. Старший син Феодосія Яковича Михайло, який займався агрономією, селекцією, лікарськими травами, разом із батьком заклав основи сортового садівництва, промислового вирощування м’яти. Стараннями Вороних у Журавці ще 1885 року збудовано один із перших на цілу Російську імперію заводів із переробки лікарських рослин, зокрема з виробництва м’ятної й лепехової олії, з переробки чорної мальви, майорану, шавлії тощо. М’ятний промисел розвинувся по всій Прилуцькій окрузі й приносив селянам найбільші прибутки. А Журавський м’ятний завод був відомий на всю Україну й працював ще 10 років тому. Завдяки зусиллям родини Вороних Журавка пережила на межі XIX—XX століть своєрідне відродження, ставши осередком народної освіти й високої культури господарювання та побуту. А сини Георгія Вороного — Георгій (Юрій) і Олександр зробили визначний внесок у розвиток української медицини: Юрій Вороний працював над проблемою пригоєння тканин та органів і здійснив першу в світі операцію з пересадки трупної нирки хворому (1933); Олександр Вороний винайшов спосіб лікування раку (1938), та невдовзі його заарештували за доносом, і він загинув на засланні. Вся родина Вороних зазнала репресій і поневірянь… У Журавці, крім роду Вороних, закорінений також старовинний козацький рід Лукомських, із якого виросли: Степан Васильович Лукомський (1701—1779) — славний український хроніст, автор “Історичного зібрання” й інших праць, його син Степан — Прилуцький повітовий суддя й відомий філантроп, їхній правнук і внук Родіон Іванович Лукомський (1801—?) — Пирятинський межовий суддя й Журавський поміщик, приятель Тараса Шевченка, якого митець увічнив у відомому портреті 1843 року. З Журавською садибою Лукомських пов’язана легенда про закопані там Шевченкові рукописи.Із сусідніх із Журавкою Богданів походить знаменитий козацький рід Крицьких (міцні й надійні, як криця) — відомих в окрузі лікарів, звідки Георгій Вороний узяв собі за дружину Ольгу Митрофанівну, яка стала йому люблячою, турботливою помічницею й матір’ю їхнім шістьом дітям — двом синам Олександру та Юрію і чотирьом донькам Олександрі, Марії, Олені й Тетяні (померла юною).У сусідній Антонівці народилась і виросла визначна представниця сковородинського типу української людини нового часу Валерія Михайлівна Нічик (1928—2002) — видатний учений у галузі історії української філософії, професор. Працюючи все життя в Інституті філософії НАН України, В. М. Нічик організувала й очолила осередок науковців з вивчення джерел української філософської, зокрема релігійно-ідеалістичної, думки, незважаючи на гніт комуністичної ідеології й вульгарного матеріалізму. У Сокиринцях, що на північ од Журавки, в родовій старшинській садибі Ґалаґанів, створив центр українського культурно-господарського руху Григорій Павлович Ґалаґан (1819—1888) — фундатор Колегії Павла Ґалаґана в Києві, на утримання якої віддав 11,5 тисячі десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях, видавець журналу “Кіевская старина”, член Державної Ради Російської імперії, подвижник кооперативного руху в Україні, добродійник: один із засновників Прилуцької чоловічої гімназії, фінансово підтримував діячів української культури, зокрема художників, які навчалися в Римі, створивши на основі їхніх картин свою славнозвісну мистецьку колекцію. Сокиринська садиба — єдиний на Лівобережжі цілковито збережений архітектурно-господарсько-природний комплекс, пам’ятка зодчества й садово-паркового мистецтва. Секрет збереженості протягом революційно-воєнних лихоліть — у кооперативній зорганізованості місцевих селян, які й не дали розтягнути зразкової на цілу Російську імперію садиби. Ще 1871 року Г. Ґалаґан заснував у Сокиринцях Ощадно-позичкове товариство (народний кооперативний банк), членами якого були спочатку колишні кріпаки, а згодом мали право вступати всі мешканці волості. “Бажаючи щастя народові”, Григорій Павлович кілька разів скликав сокиринських селян на раду (віче), сам виробив статут Товариства, домігся затвердження його в Петербурзі, відтак став головою ради Товариства й довголітнім опікуном. Сокиринське Товариство було найпотужніше в усій Полтавській губернії (його власний пайовий капітал становив на початок ХХ століття понад 130 тисяч рублів), воно проіснувало майже 60 років, аж до більшовицької колективізації. Досвід наших мудрих селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільгоспвиробництва — надійна основа для розвитку аграрної культури, духовно-інтелектуальної й економічної сили України. Саме це зараз необхідне для порятунку українського села. У Сокиринцях, у сім’ї нащадків німецьких колоністів, народився Георгій Васильович Пфейфер (1872—1946) — видатний український математик, академік АН УРСР, директор об’єднаного Інституту математики та фізики АН УРСР (1941—1944), який усе життя присвятив науковій праці та викладацькій роботі в рідному Київському університеті й Київському політехнічному інституті. Г. Пфейфер був молодшим колегою Г. Вороного.Із Сокиринцями пов’язані життя й творчість Остапа Микитовича Вересая (1803—1890) — феноменального українського кобзаря-лірника, завдяки якому до нас дійшли, в записах Пантелеймона Олександровича Куліша, унікальні скарби історичної пам’яті наших предків. Поряд із Сокиринцями — чи не найбільший в Україні Тростянецький дендропарк, ландшафтний унікум світового значення, де зібрано близько 700 порід дерев з усіх континентів. А створив його Іван Михайлович Скоропадський (1805—1887) — губернський предводитель дворянства, представник знатного роду, з якого походять два гетьмани: Іван Ілліч Скоропадський (1646—1722) та Павло Петрович Скоропадський (1873—1945). Останній гетьман України Павло Скоропадський доклав великих зусиль до воскресіння української державності й творення Української держави (Другого Гетьманату) — повернення до національних коренів, відновлення всього українського, передусім духовної традиції, бо в духові — сила народу, й народний дух творить національну державу. За сім з половиною місяців гетьманування П. Скоропадський створив перший в історії України Кабінет Міністрів, упорядкував податкову систему, створив Українську армію, заснував Українську академію наук, систему українських середніх шкіл і вищих навчальних закладів, систему національного мистецтва й народної культури, Українську національну бібліотеку й Український національний архів… Таку основу творення здорової нації й освіченої національної держави заклав за короткий час Гетьман України Павло Скоропадський. Але інтригани й демагоги, заанґажовані масоно-соціалістичною ідеологією, кинули український народ на абсурдну, самовбивчу громадянську бійню до загину — зруйнували основу культурного, господарського, соціального й політичного розвитку України, зруйнували щойно воскреслу державність і привели країну до керованого хаосу. А “спасителями” явились масоно-більшовики з Росії, які “навели порядок”, підірвавши генетичні й духовні сили українського народу колективізацією-“розкуркуленням” і голодоморним геноцидом на тривалий час закабаливши Україну… Суспільні збурення мають тенденцію повторюватися через три людські покоління, але навиворіт: зараз подібна “спасительська” легенда, подібний керований хаос, тільки замість колективізації-“розкуркулення” — приватизація-“окуркулення”, замість голодоморного геноциду корінного народу — технологічний етноцид. Надбане в колективному господарстві в масштабі всієї країни, що його організували більшовики з підручними, приватизують тепер їхні онуки, які також у “більшості”… На схід од Сокиринців, на Роменщині, на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівка (тепер село Гришине) народився нащадок знаного козацького роду Олександр Опанасович Потебня (1835—1891) — видатний український мовознавець, філософ, психолог, фольклорист, етнолог, педагог, громадський діяч, професор Харківського університету, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, засновник психологічного напряму в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики. Досяг видатних успіхів у дослідженні народної поетичної творчості, народних вірувань і звичаїв, а новими теоретичними підходами до вивчення явищ мови, мислення, культури випередив свій час. Учений переконливо довів, що винародовлення (денаціоналізація) ідентичне душевному й духовному розладові та занепадові особистості. Завдяки науковому подвижництву О. Потебні українська філологія стала особливо значущою в слов’янському світі й вийшла на загальноєвропейський рівень.Із Роменщини походить і козацький рід видатних українських культурно-громадських і державно-політичних діячів Полетик: Іван Андрійович (1726—1783) — лікар і вчений, Андрій Андрійович (1742—1898) — громадський діяч, Григорій Іванович (1735—1898) — дипломат, Григорій Андрійович (1725—1784) — політичний діяч та його син Василь Григорович (1765—1845) — історик і громадський діяч (О. М. Лазаревський вважав батька й сина Полетиків авторами знаменитої “Історії Русів”).Родом із Прилук Яків Андрійович Маркович (1696—1770) — державний діяч Гетьманщини й мемуарист, автор “Щоденника”, неоціненного джерела для вивчення політичної, соціально-економічної, культурно-побутової історії України ХVІІІ століття. Навчався в Київській академії, був учнем Феофана Прокоповича (1681—1736) — вченого-енциклопедиста, одного з найосвіченіших людей того часу.У Прилуках, у славному козацькому роді Горленків народився й виріс Яким Андрійович Горленко (у чернецтві — святитель Йоасаф) (1705—754) — визначний український поет, освітній діяч і духовний подвижник, святий (канонізований 1911 року, нетлінні мощі зберігаються в Бєлгородському Троїцькому соборі). Я. Горленко по батьковій лінії — внук прилуцького полковника Дмитра Горленка, а по материній — миргородського полковника, гетьмана Лівобережної України Данила Апостола, дядько класика української літератури Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, який створив опис життя святителя. Навчався в Києво-Могилянській академії (1713—1725), прийняв рясофор у Київському Межигірському монастирі (1725), а мантію в Київському Братському монастирі (1727), з 1729 (протягом трьох років) — учитель у Києво-Могилянській академії, з 1737 — ігумен, а з 1744 — архімандрит Лубенського Мгарського монастиря, з 1745 — намісник Троїце-Сергієвої лаври під Москвою, з 1748 — єпископ Бєлгородський і Обоянський (основне населення єпархії — українці). Я. Горленко багато сил поклав на підвищення морального й освітнього рівня духовенства й народу: суворо карав духовенство за негідне поводження й дбав про народ. Вирізнявся аскетизмом і цілковитою безкорисливістю. Яким Горленко товаришував із Григорієм Сковородою. Як і Сковорода, Горленко передбачив свій відхід із цього світу, відвідав рідну Прилуччину й попрощався з батьком, колишнім бунчуковим товаришем. Я. Горленко залишив багату літературну спадщину: поетичні й прозові твори, епістолярію, повчання, молитви, автобіографію. Видатною пам’яткою української барокової літератури є його поема про війну семи чеснот із сімома смертними гріхами: в людській душі відбувається боротьба добродійництва й лиходійництва, і зрештою доброчинність здобуває перемогу над злобительством. З Горленківського роду походить і Василь Григорович Горленко (1853—1907) — знаменитий письменник, літературознавець, мистецтвознавець, фольклорист, автор численних праць про українських письменників, кобзарів і лірників. У Прилуках народився й ціле життя пропрацював на культурно-освітній ниві нащадок козацького роду Павло Павлович Білецький-Носенко (1774—1856) — відомий письменник, мовознавець, фольклорист, перекладач, педагог. Після виходу у відставку в чині капітана був підсудком Прилуцького повітового земського суду, почесним наглядачем Прилуцької лікарні, членом різних наукових товариств. 1803 року Павло Павлович створив у своїй культурній садибі в селі Лапинці, що в передмісті Прилук, приватний пансіон, який діяв сорок років і в якому виховували дітей з усієї України, що вражали екзаменаторів у вищих навчальних закладах знаннями з усіх предметів. Відзначався правдивістю й почуттям власної гідності, не запобігав перед можновладцями, сповідував принцип: “Не той багатий, хто багатий, а той, хто обходиться своїми статками”. П. П. Білецький-Носенко написав чимало праць з української мови, зокрема граматику; за дванадцять років створив на основі власних записів українських говірок Лівобережжя, переважно Сіверщини, перший великий словник новоукраїнської мови — “дорогоцінний подарунок усім слов’янським народам”. “Словник української мови” П. Білецького-Носенка видано тільки 1966 року, але його рукописом користувалися Володимир Даль і Борис Грінченко, укладаючи свої словники. З приводу словника П. Білецького-Носенка М. А. Маркевич писав автору: “Ваша праця є великий подвиг, прекрасно виконана”. Микола Андрійович Маркевич (1804—1860) — видатний український історик, народознавець, письменник, композитор, економіст, який самотужки вів усю господарську статистику Лівобережної України. Цього славного громадянина, нащадка прилуцького козацького роду Марковичів, Т. Г. Шевченко шанобливо величав кобзарем. М. А. Маркевич створив цінну п’ятитомну “Исторію Малой Россіи”, унікальну етнографічну працю “Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссіян”, перший дослідив український похідний театр (вертеп) на основі вивчення “Сокиринського вертепу”, що зберігався в мистецькій колекції Г. П. Ґалаґана, а також залишив “Записки” з цінними спогадами про М. В. Гоголя, О. С. Пушкіна, Т. Г. Шевченка. Микола Андрійович майже весь вік прожив у родовій садибі, його поховано у рідному селі Турівка Прилуцького повіту (нині Яготинський район Київщини). У Турівці, в сім’ї священика, народився Микола Іванович Міхновський (1873—1924) — ідеолог державної незалежності України, засновник і перший ідеолог українського націоналізму, правник, публіцист, громадський і політичний діяч. Закінчив Прилуцьку чоловічу гімназію (1890) та Київський університет (1895), працював адвокатом у Харкові, провадив активну роботу в громадсько-політичних організаціях національного спрямування. М. Міхновський сформулював основні принципи українського націоналізму як ідеології, яка поєднує цінності особистості й нації, волю індивіда й громади і яка спрямована на утвердження українцями культурної самобутності й здобуття державної незалежності. У програмній праці “Самостійна Україна” виступив фундатором національно-радикальної політично-філософської течії, обґрунтував правові підстави державної незалежності України. М. Міхновський бачив основну причину нещасть своєї нації в зраді інтелігенції інтересів народу та в недостатності серед широкого загалу українців здорового націоналізму, який пробуджує до історичного життя нові народи і є перспективою розвитку людства, бо “націоналізм — всесвітня сила”, яка породжує взаємодопомогу й альтруїзм серед поневоленої нації та вивільняє нації від духовного, економічного й політичного рабства.У Прилуцькій чоловічій гімназії, яку закінчив 1885 року Георгій Вороний, починали освіту брати Маслови: Сергій Іванович (1880—1957) — літературознавець і педагог, член-кореспондент АН УРСР, Василь Іванович (1884—1959) — літературознавець, мистецтвознавець, педагог, краєзнавець, організатор Прилуцького окружного музею, де він зберіг унікальну мистецьку колекцію Григорія Ґалаґана з Сокиринського палацу; брати Ревуцькі: Дмитро Миколайович (1881—1941) — фольклорист і музикознавець, Левко Миколайович (1889—1977) — композитор і педагог, академік АН УРСР; Микола Федорович Яковченко (1900—1974) — народний артист УРСР.Усіх славних людей Приудайської Сіверщини важко навіть перелічити… Їхня духовно-інтелектуальна енергія живиться з глибин культурної традиції Сіверії. Принаймні шестеро найвизначніших наших земляків стали всесвітньо відомими духовними подвижниками і вченими: Григорій Сковорода, Яким Горленко, Іван Фальківський, Осип Бодянський, Олександр Потебня й Георгій Вороний, а один, гетьман Павло Скоропадський, став творцем Другої Гетьманщини — Української національної держави початку ХХ століття…Далі буде. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment