У галереї “Печерській” царював квітковий рай завдяки картинам івано-франківського художника Любомира Мартинюка. Йому двадцять вісім років, і хоч малювати він почав пізно, але вже створив понад тисячу полотен. Новий проект молодого художника — квіти Київського національного ботанічного саду.
Валентина ДАВИДЕНКОПелюстки світяться навіть у темряві. Удень квітка набирається сонця, як і вологи, й аж до ночі художник бачив на грядках світіння троянд, жоржин чи настурції. Мене ж вразило на виставці панно з портретом стрілчастого різнотрав’я. Живу душу квітки Любомир Мартинюк сприймає як і людську, тому не малює її як ботанічний вид, а створює портрет — через настрій, який вона випромінює саме певної пори року і дня.
Директор галереї “Печерська” Марина Бур’янова вважає, що цей проект має побачити вся Україна. З Києва виставка помандрує в інші міста. “Любомир так чарівно передав квіти на своїх полотнах, що коли розвісили роботи в залі, здавалося, що потрапив у якийсь рай. Гармонія світла, поезії, музики. Він дуже чиста, добра людина; все, що малює, перепускає спершу крізь серце. Дуже радію, що з’являються молоді художники, в яких переважає не прагматизм, а світле, духовне”.Любомир Мартинюк закохався у квіти Ботанічного саду. І це, напевно, навічно. “Вже півтора року я не можу від них відірватися. До Києва ми приїхали торік на півтора тижня. Побачивши сад, я подумав, що до літа помалюю й поїду до себе на Івано-Франківщину, але залишився, бо квіти розквітали одні за одними, то троянди, то інші. Такого не бачив у Карпатах. Краса всюди є, але в цьому саду — скарбниця квітів. Я почав просити працівників саду: “Дозвольте мені до осені попрацювати, потім до зими”. Згодом зрозумів, що треба написати мільйон полотен, щоб передати всю красу”. — Квіти в Карпатах теж незвичайні, викохані гірським сонцем, яскраві, духмяні. А Вас зачарували київські. Коли з’явилася квіткова тематика в творчості?— П’ять років тому, коли народився перший син, ми жили на Тернопільщині біля Почаївської лаври. І там я зрозумів, що квітучі маки, ромашки, кульбаби — це краса Божественної творчості. І вирішив, що маючи серйозну школу, постараюся знайти живописне пластичне рішення, щоб воно торкнулося людських душ. Малювати якусь абстракцію чи жанрові реалістичні роботи, оплакувати, що ми так тяжко живемо, не варто. Варто увійти у Сад Божественний, який я бачив на хуторі Валігури, де ми жили із родиною. — Життя квітів Ви передаєте через радісні кольори. А цитати із Псалмів, якими підписуєте картини, — це теж вплив Валігур біля Почаєва?— Так, відчуття віри прийшло як внутрішнє відкриття. Коли я захотів стати художником, то зрозумів, що митець — людина внутрішньо чиста, свята. Бог — Творець і художник. Якщо художник буде одухотворений, то і його роботи будуть на рівні Божественних речей і відповідно впливатимуть на людей. Я пізно почав малювати. Коли повідомив рідних у сьомому класі, що стану художником, вони почали з мене сміятися: невже можна так пізно виявити в собі талант? Але я відчував, що в серці промовляє бажання досягти мистецького образу. Передусім хотів створити образ коханої дівчини, і для цього малював дуже багато. А ще хотів стати священиком, тож вирішив поєднати це в одній іпостасі. Зараз часто робимо виставки в колоніях, у далеких селах, де фактично не до мистецтва, але мрію про культурне пробудження України. Коли ловлю плин хмарки у небі, то можу намалювати 20 полотен, але все-таки вловлю бажаний момент. Малюю те, що люблю. Краса розлита в повітрі, а художник відкриває людям очі, щоб її побачити. У мене була серія “Каміння” з річки. Просто не можна відірвати очей від кольору каміння. Хоч на перший погляд усе воно сіре.— Але у Вас сірих картин немає.— Ні, звичайно! Квітку ніколи не зрізаю, а малюю так, як вона росте. Я помітив, що квіти світяться, якщо навіть сонце давно сіло. Мене вже ніхто не бачить на грядці, а я ще бачу квіти і чую їхню мову…
