ЛАСТІВКИ ОЛЕГА МІНЬКА

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙУ Національному художньому музеї України святково відкрито виставку професора Львівської національної академії мистецтв, заслуженого художника України Олега Мінька. Виставка діятиме до 19 жовтня. 70-річний ювілей видатного майстра став, як і слід було чекати, захопливою подією мистецького життя.Творча біографія Олега Терентійовича — приклад злуки сходу й заходу, і не в офіційному розумінні поєднання реґіонів, а у високому сенсі усвідомлення національних цінностей, що існують об’єктивно і незалежно від географічних чи адміністративних реалій. 20-річний робітник з Донбасу 1959 року вступає до Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва й одразу опиняється у вирі національного культурного життя, маючи таких викладачів європейського класу, як Р. Сельський, К. Звіринський, Д. Довбошинський, І. Скобало. Пощастило і з колегами, з якими його назавжди пов’язала дружба: А. Бокотей, Л. Медвідь, З. Флінта, І. Марчук, Р. Петрук ще тоді стали гордістю львівської художньої школи. Відвідували класи різних майстрів, але на вернісажах завжди були разом.У ностальгійних творах 60-х (“Степом”, “Смерть кошового”, “Поема про давній степ” тощо), як в роботах 2000-х “Князь Святослав”, “Постаті в селі”, “Годинник дитинства”, “Свята родина” художник послідовно досліджує наш генетичний зв’язок з історичною долею країни, яку йому судилося облетіти на крилах, одне з яких — Донеччина, друге — Галичина. Звідси й образ ластівки у деяких картинах, мальованих ніби з висоти пташиного лету. До того ж, усі вони довершені за законами європейської школи малярства, знайомої зі шляхами Відродження, але водночас зберігають урочисту статурність Візантійської традиції.До цього долучається й традиція наших шістдесятників, за якою автор наполегливо прагне достукатися до сумління громади, порушуючи конформний спокій, що панує у душах багатьох співвітчизників. Не кожен глядач забажає сприйняти і засвоїти нову ідею та розвинути її разом з автором твору. Один лячно відгороджується ширмою нерозуміння, інший удає знавця, якого нічим не здивуєш, а ще хтось просто заощаджує власні емоції. Але навіть коли ті, хто щиро перейнявся творами художника, лишаються в меншості, він устигає підготувати ґрунт для наступного злету свідомості. Так було за всіх часів, зокрема й у згаданих шістдесятих.Коли партійний бульдозер боротьби з “абстрактним і буржуазним” мистецтвом гуркотів по всіх закутках СРСР, свідомі художники Львова 1963 року об’єдналися у неформальну “підпільну академію”, де знаний “дорадянський” майстер Карло Звіринський навчав талановиту молодь позбуватися ідеологічних впливів. Тоді це означало просто гарно малювати. Вчитель здавався надто вимогливим, але Олег Мінько дотримувався біблійної поради: “Ліпше слухати догану мудрого, ніж пісні дурнів”.Тим часом одні пісні змінювали інші, а господарями життя земного залишалися ті самі співаки, не відаючи, що “зло не врятує того, хто його коїть”. Проте художник, відкинувши думки про кар’єру, звання і привілеї, не пускає суєтного мотлоху до свого заповітного світу, захищає його від нікчемних зовнішніх подразників і технологічних спокус, ігнорує витребеньки моди. Сприймає лише креативні імпульси й малює картини, які дослідники його творчості вважають “внутрішніми портретами”. Сьогодні такий стан душі називають медитативним. Мабуть, завжди просвітленим особистостям щастило забувати марноту марнот, про яку мовить старозаповітний Єклезіаст: “Рід відходить і рід приходить, земля ж віковічно стоїть”. Чи стелиться вона степом донецьким, чи рясніє лісами Подніпров’я, а чи здіймається горами Карпатськими — їй, рідній землі, присвячені незрадливі медитації шістдесятника Олега Мінька.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment