СВОБОДА СЛОВА ПО-НОВОМИРГОРОДСЬКИ

Гучні скандали в нашому політикумі та перманентні політичні кризи відтіснили на другий план проблему роздержавлення місцевих так званих комунальних ЗМІ. А ситуація тут залишається не більш прозорою, ніж десять років тому, коли про це лише почали говорити. Якщо стан свободи слова у районах кілька років тому був патовим, то з приходом нової влади (після 2004—2005 років левова частка голів адміністрацій та районних рад — нові люди), яка начебто констатувала лібералізацію у цій царині, становище на місцях не лише не змінилось на краще, а ще більше загострилося.Це пояснити просто: багато нових керівників відчули свого часу на собі обмеження доступу до ЗМІ, і тепер, перебуваючи при владі, намагаються жорстко контролювати редакції, мавпуючи дії попередньої влади, часто досить незграбно. Як, наприклад, це робили в Новомиргороді, ухваливши рішення ради, яке встановлювало квоти (що саме мали на увазі?) на висвітлення позиції депутатів і керівництва ради. Чомусь нікому не спало думку: розширення свободи слова, ставлення до редакції та до журналістів з повагою — запорука того, що в жодного депутата, якщо він має власну позицію, з якою хоче звернутися до громади, не виникне у цьому проблем.

Світлана ОРЕЛ,м. КіровоградДеякі новоявлені керівники вирішили, що редакції — зручний і досить беззахисний об’єкт для майбутньої небезкорисливої приватизації. Адже їхнє майно — ніби й не їхнє, і відчужувати його набагато простіше, ніж в інших об’єктів господарювання: ми ж їм надаємо дотацію, отже, що схочемо, те й заберемо. Зрозуміло, це стосується редакцій, де колективи юридично не захищені (не оформлено право власності на майно, не укладено угод щодо висвітлення діяльності органів влади), і де немає порозуміння між ними та місцевим керівництвом. На Кіровоградщині, приміром, ще рік тому ситуація була дуже напруженою.  — Мало не щодня, — розповідає голова обласної організації НСЖУ Юрій Сердюченко, — до мене надходили повідомлення про складну ситуацію у редакціях районних газет. Комунальна преса сьогодні переживає чи не найгірші часи за роки незалежності України, констатували у зверненні редактори комунальних видань до громадськості, прийнятому на “круглому столі”, скликаному торік з ініціативи облорганізації НСЖУ. Пристрасті трохи вщухли навесні — після того, як новий голова облдержадміністрації Василь Моцний провів нараду з керівниками районів і призначив нове професійне керівництво обласного управління у справах преси й інформації. Юрій Сердюченко зазначає, що ситуація в редакціях районних газет (і з фінансуванням також) значно поліпшилась. Але в Новомиргороді вона тільки загострилася. Протистояння між керівництвом району й редакцією врешті-решт призвело до того, що райрада ухвалила рішення про ліквідацію студії районного телебачення. Це фактично означало закриття районної газети. Річ у тім, що в середині 90-х районна газета у Новомиргороді, позбавлена підтримки влади, майже “помирала”. Кілька журналістів на чолі з редактором Володимиром Пісковим не розгубилися й організували студію районного телебачення. Справа на той час для району була новою, незвичною, цікавою, і навіть попри тодішню економічну кризу принесла певний фінансовий успіх. І все ж газетярі за покликанням, Володимир Пісковий та його колеги, як тільки з’явилась можливість видавати газету, повернулися до звичної й улюбленої справи. І не без успіху. Їм вдалося відродити фактично мертву районку, налагодити її регулярний вихід у світ, завоювати прихильність читачів (наклад “Новомиргородщини” серед подібних видань має пристойний вигляд), та авторитет серед колег (газету не раз, і не лише на обласному рівні, називали однією з найкращих). Редакція перетворилась на успішне підприємство, за власні кошти придбала техніку. Вона стала не лише місцем випуску газети, а й своєрідним центром гуртування інтелігенції району, рупором спільних справ. Саме завдяки активній участі редакції зібрано кошти на спорудження в районному центрі пам’ятника юному Кобзареві, який у дитинстві з чумацькою валкою подорожував цими краями (повість “Наймичка”).Здавалося б, — радіти й розвиватися. До того ж, керівники району підібралися молоді й демократичні: голова районної ради Леонід Орлов від БЮТ вирізняється людяністю, простотою й аналітичністю мислення, тодішній голова райдержадміністрації Ольга Барвінок, керівник призову Майдану, до речі, колишній бухгалтер редакції, людина, яка добре знає колектив та історію газети. Нещодавно Ольгу Іванівну звільнили з посади, на думку начальника управління у справах преси й інформації облдержадміністрації Євгенії Шустер, не останню роль зіграв конфлікт з редакцією. Обласна влада, до речі, застерігала від аж такого загострення ситуації, закликаючи розв’язати проблему конструктивно. То в чому ж проблема? Вона банальна: редактор виявився непокірним: не вміє вчасно поступитися, змовчати, не кажучи вже про те, щоб схилити голову і помастити перших осіб на сторінках газети “медом по губах”. А вже такі перли як квоти для депутатів для висловлення власної позиції викликають у нього відверте глузування. Ольга Іванівна, наприклад, з обуренням розповідала, що не встигли її ще призначити в. о. голови адміністрації, а Пісковий уже написав у газеті, який кабінет вона займатиме та на якому авто їздитиме. Важко пояснювати людині, що, мабуть, це цікавило читачів, а редактор має дбати передусім про них. Та й хіба є у цьому щось образливе?У Леоніда Михайловича до Піскового претензії серйозніші: порушував фінансову дисципліну, узяв незаконно на роботу свого батька, вчасно не оформив права власності на приміщення редакції. Якщо й були фінансові порушення, то на це є інші установи. Що ж до приміщення, то тут керівництво ради саме мусило б підказати редакторові, як краще діяти на користь справи, а не передавати будинок напередодні роздержавлення “чужому дядькові”. Адже газета — це не лише редактор, а й своєрідний інтелектуальний і культурний центр району. Зводили приміщення редакції на вулиці Леніна ще 1970 року господарським способом спеціально для редакції й друкарні. Тепер його з волі районної ради передали КП “Новомиргородський Новобуд”, якому редакція змушена була платити орендну плату. Після “ліквідаційного” рішення ради кілька кімнат у тому приміщенні залишилося за новою редакцією, чи то пак редакцією у новому складі, на всі інші знайшлися квартиранти. Якщо так триватиме, то звичне десятиліттями для новомиргородців приміщення редакції незабаром належатиме іншим власникам. Тож тепер у Новомиргороді дві редакції: стара, що несподівано для себе знайшла притулок в офісі місцевого райкому Компартії (прихистили фактично колишні ідейні суперники), яка вперто продовжує видавати газету, оскаржувати в суді незаконність рішення ради і небезпідставно сподівається на підтримку земляків, і нова, яку очолює Юрій Стоянов, що, як і всі інші новоспечені працівники редакції, жодного дня в газеті не працював і має досить невиразне уявлення про журналістику. Тож влада отримала те, що хотіла, — слухняного редактора і газету, яка до крихти друкуватиме всі “квоти” і, мабуть, не лише їх. Справжня ж редакція одержала жадану свободу, щоправда, без приміщення й майна. Тоді навіщо, панове керівники-демократи, забороняти друкарні друкувати нелюбе вам видання, блокувати рахунки, наказувати пошті не розносити його передплатникам?! Невже не можна було це “розлучення”, якщо воно було вкрай потрібним (хоч у перші дні здавалося, що від цього втратила редакція, але очевидно, що набагато більше втратила влада), здійснити цивілізовано, можливо, ставши зразком для інших? Адже такі події давно вже зріють у багатьох містах і містечках України… 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment