НЕ РОЗМИНУТИСЯ З ЛЮДИНОЮ

Поетеса зі Львова Марія Людкевич не вперше на Вінниччині, а голова Дніпропетровської організації НСПУ Леся Степовичка давно  мріяла побувати на подільській землі. І така щаслива нагода трапилася — нас запрошено на традиційні Дні літератури, присвячені Михайлові Коцюбинському. Разом з Тетяною Яковенко, Валентиною Сторожук, Анатолієм Бортняком, Володимиром Рабенчуком, Олександром Височанським, Дмитром Пічкуром, іншими вінницькими письменниками виступаємо перед студентами педагогічного університету, в музеї класика української літератури. А ще простелилася дорога попід золотавими яворами і кленами у Тиврів, Гнівань, Брацлав, Немирів — старовинні подільські містечка, пов’язані з іменами багатьох визначних діячів літератури й мистецтва.Ім’я Михайла Коцюбинського ввійшло в мою душу відразу ж після Шевченкових віршів, почутих з уст матері. Вже пізніше дізналася, що великий письменник добре знав придністровське Поділля, бував у навколишніх селах.

Молодий Михайло Коцюбинський був закоханий у Марусю Міхневич, доньку священика із села Дзигівка Ямпільського повіту. Це за 7 кілометрів від мого рідного Безводного. Кам’яна, оригінальної архітектури церква, у якій правив отець Федір, збереглася досі. Ми з мамою не раз ходили туди. Михайло Коцюбинський підтримував з дівчиною найсердечніші стосунки. Ділився з нею творчими планами, цінував її думку про свої поетичні спроби, зокрема переклади з Генріха Гейне, присвячував їй ніжні ліричні строфи.У вірші “Як раннім морозом побитії квіти” є такі рядки: Змогли б ми гарячим коханням,Зуміли б ми серцем і світ весь нагріти,Знайшли би ми місце і чесним              бажанням,Та годі ж! Несила… Одно лиш — тужити.Кругом нас — неправда, горе, біднота,Аж серце стискає від гіркої муки.А поміч подати — даремна турбота.Розв’язаний розум — так зв’язані руки.Живучи у Вінниці, Маруся Міхневич запросила Михайла Коцюбинського в гості у село Дзигівку. Напередодні Різдва 1887 року молодий закоханий поет рушив у дорогу. З цікавістю юнак знайомився з селом, якому майже 600 років, запам’ятовував легенди й перекази. Одна з  легенд розповідала про відчайдушного козака Дзигу, який утік від жорстокого пана, вподобав Наддністрянщину і на березі тихоплинної річки Коритної, що впадає у Дністер, збудував хутір. Так народилася Дзигівка.На основі почутого й побаченого тут Михайло Коцюбинський пізніше написав оповідання “П’ятизлотник”.Маруся Міхневич так і залишилася першим ніжним коханням Михайла Коцюбинського, вічною загадкою для дослідників його творчості. А вірші Михайло Коцюбинський писати перестав, хоч поезією дихали всі його наступні прозові твори.У той самий період, що й у Дзигівці, Михайло Коцюбинський побував у Клембівці, що розташована за кілька кілометрів від цього села дорогою на Вінницю. Клембівка багато століть відома в усьому світі як осередок неповторної вишивки. На ярмарках у багатьох містах і містечках Поділля письменник бачив килими, сорочки, рушники, серветки, які вигаптували місцеві селянки. Він цікавився технікою вишивки, умовами праці жінок.Можна стверджувати, що письменник відвідав Клембівку ще раз, їдучи до Молдови на боротьбу з філоксерою (жовтень 1892 року). У дорозі йому й трапилося повідомлення про те, що “пані Декар’єр має експонувати на Всесвітній виставці у Чикаго гаптування  сріблом і золотом селянок Ямпільського повіту Подільської губернії”. Після того й напише письменник свій нарис “Вироби селянок з Поділля на виставці в Чикаго”.Письменник зі знанням справи описує технологію вишивки, ткання “бомбаку”, тобто полотна. “Робота чудова, взірці гарні, рясні”, — захоплюється він. Але зазначає про важкі умови, в яких перебуває “в нас на Україні народний промисел. І не дивно, бо бідний, неосвічений український селянин не може дати собі ради, а байдужна інтелігенція не поспішається подати руки “меншому братові”, бо їй не стає почину, поки “німець покаже стежку”, а той просто не доміркується  до того, що давно вже пора звернути увагу на народний промисел та всякими заходами підняти його”. Завершує письменник свій нарис багатозначним словом “сумно”.Коцюбинський наголошував на потребі популяризувати неперевершені клембівські вишивки серед інших народів, щоб “перед цілим світом заявити, що ми, українці, існуємо та маємо свою культуру”.Багато років у Клембівці працювала фабрика художніх виробів “Жіноча праця”, яку очолював М. А. Калетнік. Мистецькі твори місцевих майстринь не раз експонували на найбільших виставках не лише в Україні, колишньому Союзі, а й Франції, Бельгії, США, Німеччині, Канаді, Японії. У далекому японському місті Осака на міжнародній виставці “Експо—70” був стенд з роботами клембівських вишивальниць.І що ж? Директор фабрики М. А. Калетнік трагічно загинув. Підприємство поволі занепало, а згодом зовсім перестало працювати. І хоч син колишнього директора Григорій Калетнік був і головою Вінницької облради, і головою облдержадміністрації, й народним депутатом, а донедавна у Верховній Раді засідав уже онук Ігор Григорович, хоч як дивно, вони не подбали, щоб відродити славу клембівських народних промислів — фабрику “Жіноча праця”. Жінки тут не перестали вишивати, але їм самотужки не пробитися на виставки, ярмарки, та й покупців важко знайти. Втрачено не лише славу, а й кілька сотень робочих місць. Не передається, як колись, досвід від старших до молодих. Тут теж хочеться повторити оте “Сумно!”, яким завершив свій нарис Михайло Михайлович.Про все це думалося мені, коли в складі творчої делегації виступала у Вінниці, коли дякувала за Всеукраїнську літературну премію ім. М. Коцюбинського, якою відзначено мою збірку віршів “Вересневі багаття”. Найкраще вшанування пам’яті Михайла Коцюбинського — виконання його заповітів: не розминутися з людиною, своїм розумом і серцем освітити небо і землю. Отже, мусимо спільними зусиллями відродити славу клембівської вишивки, фабрику “Жіноча праця”.

Ніна ГНАТЮК 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment