Валентина Давиденко, фото Олеся Дмитренка і Ганни ОборськоїТри дні над Києвом стояла пірчаста хмарка. Ті, хто вміє читати небесні письмена, розшифрували цей ефемерний конденсат як генератор високих вібрацій художнього Слова. “Вечорами відкриваю книгу радості/ на пожовклих сторінках впізнаю імена…”1, “Якщо у вересня вечірній тиші/ Завмерти наодинці в полі,/ Вчувається, як жнуть врожай…”2, “Лише музика напевне знає мову/ можливого — початок і опісля кожного буття…”3, “Осінь. Вечоріє, День минув./ Ось табун, як вихор промайнув…”4.Озвучені різними мовами світу, заплетені, як вінком, ритмомелодикою, вивіреною напруженим наслуханням вібрацій високих сфер, ці поетичні монологи (молитви? мантри?) і створили той переливчатий пірчастий конденсат над осіннім Києвом. Щось мало б статися. Хтось повинен був почути.Але нас утверджують у думці, що поезія нині не збирає майданів. У маленькому польському містечку на час Міжнародного літературного форуму вздовж усіх автострад на банерах повідомляли про цю важливу подію. В Македонії романтичні ночі Поезії широко пропагує преса, вони збирають тисячі людей. У великому київському ВНЗ на зустріч із письменниками двадцяти країн Європи й Азії прийшли студенти згідно з розпорядженням двох деканів, і зала була наповнена. Але нікого з викладачів цього ВНЗ не зацікавила подія міжнародного значення, як і можливість поспілкуватися з найкращими письменниками зарубіжжя. На щастя, художнє слово таки підкорило юну аудиторію, наприкінці поетичного вечора студенти попросили гостей поставити автографи в свої блокноти і конспекти. Мені це нагадало сюжет відомого фантастичного оповідання, де земляни, рухаючись в наглухо закритому БТР, бачать чужу планету пустельною й сірою, а її мешканців — агресивними потворами. І лише коли один зі сміливців наважується вийти назовні, виявляється, що той світ прекрасний і живий, як на Землі, і мешкають там такі самі люди. Обманювало скло в перископі, спеціально вставлене для спотворення справжнього пейзажу. Схоже, що ця схема задіяна в нашому суспільстві, коли людей (частіше називаючи їх публікою) привчають до замінників справжньої літератури і мистецтва. Створено модулі для уніфікованого посереднього індивідуума (як швидкорозчинні брикетики з імітаторами смаку і запаху), що не живлять і не виховують душу, а викликають лише рефлекси. Мислячі уми це вже означили як характеристику наших днів — нульовий ступінь, еклектизм.Ця тема — сподівано чи ні (бо була заявлена разом з іншими не менш важливими на Другому Міжнародному письменницькому форумі “Слово без кордонів”, що тривав у столиці з 15 до 17 жовтня) вийшла на перший план, викликавши жваве обговорення і дискусії.Голова Національної спілки письменників України і президент Міжнародної асоціації письменницьких спілок “Слово без кордонів” Володимир Яворівський, вітаючи учасників Форуму, зауважив вплив глобалізаційних процесів на стан літератури і писемності. “Ми повинні ще глибше обговорити проблеми нашого літературного зближення, взаємоперекладу, зменшити почуття розрізненості, яке, на превеликий жаль, все-таки є у ці складні часи динамічних змін і глобалізації”.Епоха книги може закінчитися. Наступна хвиля глобалізації ще страшніша для нас. Ось чому такі важливі зустрічі на межах культур, але й потрібна присутність цих кордонів (не географічних) для кожної національної літератури, вияв самоідентифікації, тяглість літературних традицій — і роль пограниччя, за Бахтіним, для поступального творчого руху. Делікатно й аргументовано простежила аспекти цієї проблеми Тамара Гундарєва, як завжди глибоко проаналізував літературні процеси в часовому вимірі, виокремлюючи найважливіше не лише в сегменті сучасної літератури, а й попередників, Михайло Слабошпицький. Одне з важливих його спостережень — проблеми, що виникли для письменників старшого покоління в посттоталітарну добу. Закінчився час, який вимагав мужності говорити правду крізь рядки — метафорою, натяком, і ось “письменники, які знаходили можливість натякати навіть “в рік порожніх комор”, розгубилися: про що писати нині? Проте є винятки. Один з нових творів, який правдиво відображає, що сталося з нами, селом як українською цивілізацією, що зникає, — це “Епізодична пам’ять” Любові Голоти”.Майже афористично означив він і проблему уніфікації, “нульового циклу”, який позначений тим, що “серйозна література маскується під масову, масова — під серйозну, високочолу”. Ситуацію з поезією в Україні було окреслено як трагічну. Але не в сенсі фаховості й літературних критеріїв, навпаки, на думку М. Слабошпицького, естетика нашої поезії на найвищому регістрі та “якби українська література мала таку прозу, як поезію, ми б уже давно стали лауреатами найвищих премій у світі”. А ось читач цікавиться поетичними книгами дедалі рідше, надаючи перевагу прозі. “Та завдяки таким іменам, як Марія Матіос, яка щороку презентує новий якісний твір, українська книжка стала поважною в житті нашого суспільства”. М. Слабошпицький відзначив також книги В. Яворівського, В. Баранова, В. Шкляра, А. Дімарова, захоплено говорив про жіночу прозу Т. Зарівної та Г. Пагутяк. Що ж до характеристики сучасної епохи, то в повітрі витала така паралель: у жорстокому Середньовіччі з’явилося найбільше творів, які згодом визнали шедеврами. Чи активізують нинішні глобалізаційні процеси творчий потенціал — мабуть, знов визначать наші літературні спадкоємці. А учасники Форуму знаходили аргументи на користь цієї тези і проти. Роман Лубківський звернув увагу на те, що ми нині перебуваємо на іншому рівні, вийшовши “із жахливого простору тоталітаризму, де були упосліджені й про нас просто не знали за кордоном. Адже українського автора можна було інтерпретувати на інші мови світу, тільки якщо книгу вже переклали російською. А це визначали не в нас, а в Москві. Нинішні любителі кітчу, спритні прагматики і секс-символи не хочуть говорити про це”. Він розповів про нові переклади світової літератури, зокрема, видання “100 білоруських поетів українською мовою”. Італійська поетеса Тіціана Колуссо, член правління Федерації Європейського Конґресу письменників, коментуючи назву зустрічі “Слово без кордонів”, висловила думку, що навіть у час максимальної синхронізації завдяки комунікаційним системам існують бар’єри історично зумовлені, лінгвістичні, однак їх можна подолати заради підтримки індивідуальної творчості, літературних контактів. Але є кордони, які не залежать від письменників, — це межі культурного сегменту, його тіснить фінансовий сектор. Письменник не створює потоку грошей, а тому опиняється в становищі “економічно невигідного”, тож простір культури у світовому масштабі стає дедалі меншим. Звісно, в кожній країні ця ситуація має власний вигляд, але загальна тенденція, на жаль, схожа. Нинішній світ — не час Мікеланджело. “Тож я ніколи не мріятиму, — заявила італійська поетеса, — я змінюватиму цей світ свою творчістю”.Як і в Італії, де, за словами Тіціани Колуссо, лише три найзнаменитіші письменники, як, приміром, Умберто Еко, можуть собі дозволити жити лише з письменницької творчості, інші працюють педагогами, перекладачами і навіть продавцями, так і в Македонії для літераторів писання творів — лише додаткова діяльність. Голова Товариства письменників Македонії Раде Сілян розповів, що в цій організації — чотириста творців усіх поколінь. Перехідні роки, характерні для всіх посткомуністичних країн, відобразилися і на долі македонської книги. Через обмежений ринок наклад книжок малий, гонорари символічні. “І, як зауважив один мій старший колега по перу, в Македонії письменники живуть для літератури та в літературі, але жодний не живе від літератури. Однак в моїй країні існує народне прислів’я, яке мудро каже: “Слово кісток не має, але кістки ламає”. У представленні македонських літературних вартостей особливу роль відіграли “Струзькі вечори поезії”, відомі в усьому світі. Цей фестиваль поезії вже п’ять десятиліть сприяє проголошенню афірмації поезії у ширших рамках. Через культурний захід “Ночі без пунктуації” поетичне слово набуває чародійної могутності, передаючи послання учасників з усіх меридіанів. Майже щоліта представляємо поетичну специфіку та здобутки певної країни. Цього року відбувся вечір української поезії, який викликав великий інтерес македонської громадськості. Презентували вибрані твори видатних сучасних українських поетів. Також письменницька асоціація Македонії у червні традиційно організувала захід “Свято лип”, на якому відзнаку “Літературний жезл” отримали десять відомих письменників європейських країн. Нагороду за 2008 рік отримала Любов Василівна Голота, сучасна українська письменниця. З цієї нагоди її вибрані поезії опубліковано українською й македонською мовою в м. Скоп’є, автора оголосили почесним громадянином столиці Македонії.Основна мета літературної творчості — поширення любові та правди між народами і подолання мовних бар’єрів”.Текст промови віце-президента Спілки письменників Литви Біруте Йонушкайте ми опублікуємо в одному з наступних чисел тижневика, але одну важливу обставину з її виступу хочу переказати зараз. 2006 року у Вільнюсі відновлено Спілку письменників Білорусі, яку у власній вітчизні режим закрив. Нині вона успішно продовжує діяльність завдяки сприянню литовських побратимів, письменники беруть участь у литовських поетичних вечорах, пленерах, зустрічах із читачами. Оскільки в Білорусі обмежено свободу слова, великим досягненням є дво- і тримовні поетичні збірники, які видають у Литві. Це своєрідний доказ того, що свобода мистецької творчості може виявлятися якщо не на своїй, то на землі сусідів. Цього року вийшла антологія білоруської поезії білоруською та литовською мовами.Член правління Спілки письменників Латвії український поет Юрій Садловський розповів, що в цій країні нашу культуру, як і літературу, знають менше, оскільки в Латвії немає українського центру, про що мало б подбати наше Посольство. Саме йому поет адресував запитання: чому в Латвії українську культуру репрезентують лише українськими варениками?Румунський письменник, президент Фундації й культурної організації міжнародної Академії “Захід — Схід” і Міжнародного Фестивалю “Ночі поезії в Куртя де Арджеш” Думітру М. Іон сказав про ідею нинішньої зустрічі письменників: “Це — золота робота. Хоч ми й сусідні країни, але дуже мало знаємо одне одного. Міжнародні поетичні фестивалі в Македонії, Колумбії, США, також на моїй батьківщині відіграють значну роль у збереженні літературних цінностей, згуртуванні письменників”.Фелікс Бахчинян з Вірменії, який переклав “Кобзар” Тараса Шевченка, розповів, що вірші поета ще за життя переклали вірменською мовою, і першим учителем Шевченка був вірменин, який учив його малювання. За два минулі роки у перекладі Ф. Бахчиняна вийшли друком книжки В. Яворівського, В. Шкляра, А. Крима.Російський поет Володимир Вінніков висловив власну цікаву тезу щодо кордонів простору і часу, які впливають на історію літератури. “З часів Римської імперії до нас дійшла інформація лише про якийсь відсоток авторів, і чи є певність, що у свою епоху вони були найкращими? Але я переконаний, що зникла частка творів давньоримських авторів трансформувалася. Жодне слово в просторі не пропадає навіки, воно вільне від усіх земних кордонів”.Головний редактор журналу “Всесвіт” Олег Микитенко вважає, що доба книги повинна тривати ще не менш як тисячу років, а Майя Вапцарова з Болгарії привернула увагу до поняття “етноглобалізм”, адже парадокси нашого часу такі, що за інформаційним забезпеченням життя сусіднього міста може бути менш відомим для нас, аніж селища з далекого континенту, винесеного примхою інформаційної хвилі на поверхню. Те саме стосується і наших співвітчизників, якими цікавимося менше, ніж чужими знаменитостями.Відповідальний секретар Спілки російськомовних письменників Ізраїлю Леонід Фінкель презентував учасникам Форуму збірник оповідань українських письменників “До джерел”, куди ввійшли твори В. Яворівського, В. Баранова, А. Дімарова, М. Матіос, Г. Тарасюк.Тож розмова на форумі точилася довкола проблем, спільних для всіх культур, які лише під тиском глобалізаційних процесів набувають різних відтінків. Бо якщо українські автори нині прагнуть заявити про себе в інших країнах Європи, шукаючи різноманітні засоби: гранти, фестивалі, переклад книжок — то в Литві, яка має відкритий шлях у Європу, постала інша проблема. На поетичні зустрічі й фестивалі молодь запрошує переважно англомовних поетів, а вірші рідною мовою звучать рідше. Стурбовані литовські майстри і художньою якістю творів молодих авторів, нові театралізовані форми репрезентації поетичної книги, різноманітні перформенси інколи маскують невисокий художній рівень самої поезії. Під час Форуму виникла ідея створити благодійний фонд “Українська книга”, який займався б предметно проблемами фахового перекладу і поширення книжок українського письменства. Письменниця Галина Тарасюк слушно зауважила, що існує державна структура з такими самими завданнями — Департамент видавничої справи та преси Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Там, щоправда, своє бачення літературних пріоритетів, і тому видають книжки авторів та презентують на міжнародних ярмарках, не координуючи цієї роботи з письменницькою Спілкою.Про всі теми, порушені на Другому Міжнародному письменницькому форумі, в одній статті не скажеш, ми продовжимо публікувати враження в наступних числах. Адже крім поетичних вечорів (один з них відбувся у Центральному будинку художника, його провів голова Київської організації НСПУ Віктор Баранов), семінарів і диспутів тривало живе спілкування письменників різних країн, перекладачів, філологів, видавців. Ми знайомилися, обмінювалися книжками, читали вірші, жартували. Блискуча болгарська перекладачка Пенка Кинєва розповіла історію, коли одна з політичних партій, прагнучи прихилити до себе виборців старшого покоління, запропонувала всім пенсіонерам оздоровчі путівки на море… наприкінці жовтня і в листопаді, на що ті відповіли демонстрацією біля парламенту. А поет Васил Сотиров навіть написав епіграму про колишніх красунь і красенів, які кволо прогулюються пляжем — беруть участь у конкурсі краси… за документами.Італійська письменниця Тіціана Колуссо розповіла, що дуже любить природу і тварин. Хотіла б мати будинок у сільській місцевості, але такий, щоб вистачило місця всім — і тваринкам, і друзям. Друзів приймала б лише на місяць, а тварини мешкали б там завжди.Литовський поет Міколас Карчяускас згадав, як під час пленеру в Литві разом з родиною, Біруте Йонушкайте та їхнім давнім другом і перекладачем українським поетом Дмитром Чередниченком перевіряли себе в орієнтації на місцевості. Вишикувалися на вершечку високих дюн і з заплющеними очима спробували зробити кілька кроків прямо. Коли за сигналом усі зупинилися і розплющили очі, з’ясувалося, що всі розбрелися в різні боки.А про наш Київ зарубіжні гості відгукнулися захоплено, але були дуже вражені, як вони висловилися, що у нас немає центру столиці. Бо Хрещатик, переповнений транспортом та ще й із машинами на тротуарах, не могли сприйняти як центр міста: а де ж тоді місце для прогулянок? Господарем наступного Міжнародного письменницького форуму стане Спілка письменників Азербайджану. Про це повідомив на Форумі Анар Рзаєв.…Переливчаста пірчаста хмарка над Києвом пролилася дощиком третього дня Форуму. Підросте нове поетичне плем’я. 1 Раде Сілян (Македонія, переклад Любові Голоти)2 Хіросі Катаока (Японія)3 Тіціана Колуссо (Італія, переклад Валентини Давиденко)4 Омор Султанов (Киргизія, переклад Андрія Поправки)
