БЛАГОСЛОВИ, МАТИ

Наталка ПОКЛАД“Про те, що не чоловік (як тепер), а жінка була посередницею між людьми й Вищою Силою, є багато свідчень з далекої і близької минувшини”, — написала Докія Гуменна в казці-есеї (так вона означила жанр твору) “Благослови, Мати!” Казкою його назвала тому, “що всяке відтворення минулого — казка”. Проте приклади для своєї казки взяла з цілком конкретного й дуже солідного світу — археології, етнографії, міфології, фольклору та мови — “спадщини нам від пращурів, а на спадщину всі маємо право”. …Не тоді, коли сама “як суб’єкт” проходила я цей обряд, а ген згодом, коли вже записувала від мами весь детальний перебіг нашого сільського весілля, від заручин аж до дякування (цей запис вийшов потім окремою книжкою “Маньківське весілля”), звернула увагу, як багато у весільному обрядодійстві випадає робити саме матері — чи то молодого, чи то молодої. Мати, як головний розпорядник, що наділений найвищою владою і програмуючою силою, починає чи завершує всі сакральні дії впродовж весілля, як-от: мама нареченої вранці застеляє стілець чи ослінчик кожухом, щоб боярин посадив на нього молоду — для розплітання коси; мама подає на хлібі вінок, щоб після розплітання коси дружки одягли його молодій; мама, тримаючи в одній руці хліб, а в другій — два кінці хустки (за інші два тримаються молодята), виводить їх із хати, як ідуть вранці до шлюбу, — і благословляє; мама молодого зустрічає сина й невістку біля порога, заводить — за хустку чи за рушник — до хати і тричі обводить обох кругом столу й “на посад садовить” (так само зробить і мама молодої, коли донька прийде до рідної хати “на обід”); мама нареченого обсіває сина, як той іде до молодої покрити її, а потім забрати; мама нареченої вносить на хлібі хустку — для покривання молодої; мама дає доньці придане, коли та залишає рідне обійстя; мама молодого в кожусі зустрічає вночі сина й невістку — приймає молоду пару в свій рід.Звісно, в кожній цій символічній дії закодовано зміст, який науковці розшифровують. Чому наречена для розплітання коси має сісти не на голий стілець, а на застелений кожухом? Докія Гуменна виводить цей звичай з мадленських часів, третьої доби оріньяку, коли сформувалося вірування, що тотем роду справляє найбільший вплив на плодовитість весільної пари, адже родовід ведуть від нього, бо він “запліднювач”. А тому, що “душа тотема сидить у шкурі”, треба через дотик перейняти його могутню силу. Прадавній тотем обіцяє дівчині під час переходу її в іншу соціальну роль захист і достаток.Весільна пісня, надзвичайно емоційна й образна, зберегла те, що в побуті вже відійшло частково чи цілком, але чого не хоче забувати наша душа. Саме завдяки народній пісні ми можемо бодай трішки роздивитися-дізнатись, як жили наші предки, які цінності сповідували, чому поклонялись і чого остерігалися. У весільних піснях дівчина-наречена звертається саме до матері: “Ненько моя та й рідненькая, // змий же мені та й голівоньку”; “Дай же мені, моя мати, масла, // бо я ж тобі коровицю пасла”; “Ой засвіти, мати, свічку, постав на столі, // нехай же я подивлюся, чи пара мені”; “А день добрий, нене, // чи добре вам без мене?”; “Чи не можеш, моя ненько, вийти з хати, //чи не можеш білих ручок розв’язати”; “Чом ти мене, моя нене, не спитаєш, // з якої я доріжечки прибилася?”; “Кропи нас, ненько, свяченою водою, // виряджай нас, ненько, з доброю годиною” тощо. Докія Гуменна переконана, що матріархат “довго не здавався”, а щоб здобув перемогу патріархат, “то не обходилось без бою двох родів”. Обряд “продавання” братом нареченої засвідчує таку форму шлюбу як купівля-продаж, але йому, очевидно, передувала агресивніша й жорстокіша форма — завоювання. З цього приводу Докія Гуменна стверджує: “Збройне здобування дівчини із її роду аж кричить, що попередній устрій був інший: це не молода, а молодий переходив до роду своєї пари, бо з а к о н о м було проживання жінки в своєму роді від народження аж до смерті”.У різних місцевостях України з плином часу традиції матріархату й патріархату переплелися між собою, обряди змінювалися, варіювалася кількість їхніх учасників та спосіб виконання дії. Проте роль матері всюди залишалась, вона досі визначальна, що було характерне для матріархату.У моєму селі покривають молодих свашки, тобто одружені жінки з рідні. На другий день курку до двору молодого женуть теж свашки. А ось пробу цноти (розвідка!) у понеділок робить брат, хоч відповідає за все мати-теща, яку зустрічають із перезвами і дякують за хороше виховання доньки (а чи, бувало, й дорікнуть-поглузують).Не журся, матінко, не журся,В червоні чоботи узуйся,Топчи вороги під ноги —Заробила твоя дочка пироги.Ой хоч не житні — пшеничні, Всьому родові величні.Недільний обряд “чоботи” — дарування зятя тещі чобіт як нагороду за доньку — теж дуже давній. “Вся обстанова весільного дійства, де головною дійовою особою — мати, що втілює собою саму Велику Матір Леле, із безнастанним виголосом: “Благослови, Мати!” — Трипілля”, — стверджує Д. Гуменна.І яка ж це втрата сьогодні — уніфікація прадавнього весільного дійства, висихання цілого моря весільних пісень, які чаклували-програмували шлюбну пару на щастя й здоров’я, плодовитість і достаток, любов і вірність. Родова, етнічна пам’ять, що в’язала віками одною міцною ниттю і благословляла покоління, вигасає. І чи є на те рада? А шанобливе звертання до батьків на “ви” замінили панібратським “ти”, хоч це, здається, зовсім не стало цементуючим началом між поколіннями-“друзями”. “Трипілля — останній спалах матріархату, — впевнена Докія Гуменна. — А що цей давній сакральний виголос і наш український до самого свого останнього пагінця в корінні, то можемо встановити й тяглість буття українського народу. Нашарування багатьох епох в українському весіллі, насиченість його ритуалу — це свідчення, що український народ живе на своїй території безперервно”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment