УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ — ПОГЛЯД З АРБАТУ

Стефан ПАНЯК, член Президії УВКР, професор, КатеринбургУ різниці політичних тенденцій розвитку України і Росії приховано причину багатьох міждержавних непорозумінь у російсько-українських відносинах.Слідкуючи за інформацією в російських ЗМІ про Україну, не можу позбутися російського “оголтелая правда”. Дивлюсь у словник: “оголтелый” перекладається трьома словами: “оскаженілий, шалений і знавіснілий”. Прикладаю ці три слова до реальності й обираю перше значення. Якщо колись про Україну тут, у Росії, писали “або нейтрально, або погано”, то тепер “тільки погано”. Журналістам уже давно вказують пальцем на країну й командують “Ату!”: Литва, Латвія, Естонія, Польща, Грузія, Україна… Хто далі? Сьогодні на прицілі — Грузія й Україна. Грошей на дискредитацію не шкодують, наголошуючи на інформаційному тиску. Найгостріше це відчувається в Україні, де мені нещодавно довелося побувати.Ідеться передусім про західні області. Навіть мене наші російські ЗМІ зуміли здивувати, бо, наслухавшись пасажів про утиски російської мови на моїй малій батьківщині, вже уявляв, як на телеекранах російські артисти освідчуються в коханні українською мовою. Яке було моє здивування, коли побачив, що всі утиски звелися до маленького рядка перекладу внизу екрана, на який ніхто не звертає уваги. Артисти, як і раніше, “признаются в любви” російською. Якщо мене змогли обдурити, то що казати про пересічного росіянина, який не знає про реальну ситуацію? А посіяні зерна такої “оскаженілої правди” сходять з часом і родять ту ненависть до людей з іншим обличчям або кольором шкіри, яку спостерігаємо тут, у Росії.Здивування викликала поява у кожній сільській хаті Західної України десятка російських телеканалів, деякі з них побачив уперше. А скільки радіоканалів з’явилося! Люди бачать російських політологів Костянтина Затуліна, Гліба Павловського, Михайла Леонтьєва, Олександра Дугіна та інших “знавців України”. Це вони несуть в Україну цю “оскаженілу правду”. Це вони, на жаль, сьогодні визначають лице Росії в Україні. Але якщо росіянин може повірити “вєщанію” цих політологів й ідеологів, то українці про себе такої брехні терпіти не можуть. Скільки разів чув від місцевого населення: “Вони там що, зовсім подуріли?”На свою малу батьківщину цього разу приїхав з приводу шкільного ювілею. На перший погляд, у Львові майже нічого не змінилося. На вулицях, як і раніше, можна почути російську мову, в кіосках газети та книжки — також переважно російськомовні. Але й тут впадає в око інформаційний тиск Москви. На книжкових розкладках помітно збільшилося пропагандистської літератури на кшталт “Бандеромания — главный враг России”. Запитую у продавців: “Звідки ви набрали такої літератури?” Сміються у відповідь: “Привозять із сусідньої держави у величезних кількостях за безцінь і наказують, щоб ці книжки були у кожній галицькій хаті”. Подумалось: чи можна було б продавати книжки, наприклад про Українську Повстанську Армію на Арбаті? Згадав недавній випадок з Бібліотекою української літератури в Москві, коли всю українську періодику, яка по-іншому трактувала українську історію, ніж офіційні політологи, безслідно вивезли у невідомому напрямку. А толерантність галичан вражає.Чому тепер всі коментарі про Україну в російських ЗМІ подають лише з негативним відтінком? Чому в них стільки відвертої брехні? Гадаю, що не лише мені, а й багатьом російським українцям спадає на думку, чи завжди ми маємо підтримувати позицію своєї держави, якщо вона імперська? А відродження імперії — сьогодні провідна ідея багатьох російських політиків, які кажуть про це досить відверто. Як маємо реагувати, якщо московські політики з усіх сил підштовхують Україну до нової васальної залежності? І все-таки треба вчитися жити по-новому. У XXІ столітті не може бути васальних відносин — це аксіома. Подивіться, як будує спільний дім Європа. Там нема “великих” чи “малих” держав, у всіх однакові права, а на євро нема ні Вільяма Шекспіра, ні Наполеона Бонапарта. Наприклад, маленька Данія, перебуваючи в об’єднаній Європі й Північноатлантичних структурах, не боїться ні втрати власної мови чи культури, ні анексії свого далекого острова Гренландії. Тут рівність прав — понад усе. І свою історію Данія пише без огляду на великих сусідів.На жаль, у зовнішній політиці Росії домінує сила, яку не визнає цивілізований світ. Армійські технології управління, які ґрунтуються на “єдіномислії”, не можна використовувати в демократичному суспільстві. У нашій російській Конституції записано, що у державі не може бути однієї ідеології, на що претендує сьогодні правляча партія. Опозицію як надзвичайно корисне явище для будь-якої держави в Росії фактично витіснили на узбіччя політичного процесу, а її представників вважають ледве не ворогами держави. Водночас у сусідній Україні опозиція зберігає шанси у будь-який момент повернутися до влади. Чи не в цій різниці політичних тенденцій сьогоднішнього розвитку України й Росії приховано причину багатьох міждержавних непорозумінь? Адже російська політична еліта часто не може зрозуміти гострих дискусій між Президентом і Прем’єр-міністром України, які насамперед — ознака демократичності держави.Мої спостереження спроб грубого втручання в ідеологічну сферу України свідчать, що гроші на цю роботу витрачено даремно, навіть усе виходить навпаки, бо грубі фальсифікації створюють негативний образ Росії. Чи хочемо цього? Адже добросусідські відносини між близькими народами і державами у XXI сторіччі можна будувати лише на основі рівності, взаємної поваги і підтримки.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment