Чотириряддя та восьмивірші поета Олексія Довгого
Валерій ДЯЧЕНКО,м. ХарківДоля поета в Україні — тема окремого дослідження, коли сучасники (найпрозірливіші) й нащадки сприймали поетичне слово як пророче, як життєвий дороговказ. О. Довгий ішов не у фарватері літературного процесу, але у нього завжди були поціновувачі, й досить авторитетні. Усе життя відшліфовувати складний жанр мініатюри — хіба ж не високе мистецтво, яке студіює лірик з Чернігівщини? По-літературно-критичному проникливий і філософічно-глибинний поет Павло Мовчан побачив тут і сюжетність, і образну деталізацію, а головне — змістову лапідарність, а дослідник поетичного слова, діткливий аж до пронизливого ліризму поет Леонід Талалай написав прекрасну, точну на висновки й аналітичні прозріння передмову до збірки “Дихання вічності”. Окрім того, мініатюра, влучність, афористичність, принцип “non multa, sed multum” (“коротко, але змістовно сказано”) — це ціла вельми поважна традиція в українській літературі.
Тож Олексієві Довгому було за що “зачепитися”, торуючи власний шлях у поезії. Він — продовжувач високої традиції в українській ліриці, виразний поет стислих форм, який знайшов найкращий спосіб художнього самовираження. І цим вирізняється з-поміж колег, постає як сильна, неординарна творча індивідуальність. Олексій Довгий із “Дихання вічності” — книжки, по суті, підсумкової — постає як поет, орієнтований на фольклорно-пісенне начало, на ліризм українських класиків ХХ століття: М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка. Усе інше навчання, притаманне поетам, разом з цим началом привело його до розуміння індивідуальності, до вирізьблення стилю. Це непростий процес, позначений злетами і падіннями, характерними для всіх небуденних авторів. Недаремно ж його геніальний земляк, пронизливо чутливий і глибинно-вдумливий лірик Павло Тичина сказав (без сумніву, насамперед із власного досвіду): “Ростем так туго ми, як жолудь”. У цьому неповторному порівнянні — море пережитого, адже як довго — роками! — тужавіє жолудь і як буйно — віками! — розростається вітами могутній дуб. 338 мініатюр маємо в “Диханні вічності” — і з них близько ста так чи так варіюють тему віршотворення, ролі поезії, високої місії пісні, українського слова. Десятиліттями шліфоване слово веде автора до ще одного висновку: “…як в художнім слові — Безсмертна тільки простота, Все інше — тимчасове”. “Своє” слово сказано: простота. До неї, як до жар-птиці істини, прагне поет, саме так будує свої рими-стільники, простотою вивіряє свої думки, і, зрештою, саме такими часто називають його вірші колеги. І це простота як правдивість, як відгранене слово, як сенс буття. Поет страждає: “Навколо слів і гасел заметіль”; потерпає: “Убого стало в душах і серцях”; поривається: “Живого слова прагну, як вогню”; зрештою — виносить вирок:Митцю потрібна воля — не тюрма.Без простору поезії нема.А як жорстоко ставиться до словаЕпоха, що звемо її нова.І все-таки ця єдина професія Олексія Довгого (для нього — єдина!) має свої витоки, бо народився він у селянському Придесенні, серед хліборобського люду, якому завдячує багатьма випробуваними життям рисами. Його поетична свідомість пронизана імпульсами давнього хлібозасівального роду настільки, що можна певно сказати: без свого коріння він не став би ліриком. Не дивно, що слово і зерно він вимірює однаковими гіперболами: щойно написав, що не буває нічого вищого за власну думку, і тут же перебиває себе майже тими самими словами, пишучи про сенс праці хлібороба: “За все найвищі зернечка малі…” Чи не про ці витоки-родоводи та жилаві, як земля, слова з власної душі промовиста восьмирядкова декларація:У мене, друзі, знаменитий рід.Мій батько — тесля. Сіяв жито дід. Кував мій прадід в кузні лемеші,Та всі були поетами в душі.Від батька взяв я чесні мозолі.Любов від діда — змалку до землі.Залишив прадід у моїй кровіСлова, як сталь, гарячі і живі. Тематично-проблемні обрії мініатюр Олексія Довгого масштабні, як усесвіт (образно мовлячи, отже, й трохи гіперболізуючи); гіпербола, до речі, — один з улюблених художніх тропів поета. Яке ж ліричне “я” збірки “Дихання вічності”, наскільки неповторні й своєрідні риси його характеру? Мабуть, поет у своєму “я” віддзеркалився чи не найповніше, він одверто оповідає біографію власної душі. Вражає ступінь гіркоти роздумів цієї людини, яка міркує про “епоху зла”, що робила його та інших людей рабами, або “покірними в хомутах”, безрідними іванами, що не пам’ятають “істин простих”. Найбільша біда для поета — щоб народ не “перетворивсь у стадо”, бо тоді настане найстрашніше: “стихія дика знищить все на світі”. І на тлі цього —шмагання людських вад, які притаманні і йому (це він гостро відчуває), із нього раптом виривається неймовірно згорьований катрен, що вражає нечуваним у нинішній українській поезії ступенем самокритичності-каяття: Не знімаю з себе я вини, Що не вів з катюгами війни, А тремтів од рабської покори, Як бісилось кодло сатани. Як поет Олексій Довгий не оминає й парадоксів: “Заговори, щоб я тебе побачив, І замовчи, щоб я тебе почув”; “Йдемо завжди до вас, учителі, Але приходимо самі до себе”. Олексій Довгий своїми мініатюрами навчить любити або ж відродить любов до мініатюр як до дещиць поетичної солі: хай слова мовляться короткі, однак із присмаком гострих життєвих спецій, споживаючи які збагнеш, кажучи словами Івана Драча, “кілометри філософій”.
