Уляна ГЛІБЧУКСуспільство наше не лише різне, а й химерне. Як інакше означити явище, яке водночас сприяє занепаду та розквіту? Наприклад, усі ми пишаємося свободою слова, і цю нашу гордість поблажливо вітають у вільній Європі. Там, у націосформованих країнах, до кінця не усвідомлюють природи нашої свободи. Важко їм уявити, що славнозвісні демократичні цінності можуть породжувати не лише плідну полярність думок-ідей, а й бродіння та хаос в умах. На батьківщині знаменитих абсурдистів Йонеско та Беккета ніяк не втямлять наших, здавалось би, простих реалій: доки Президент країни апелює до світової громадськості визнати Голодомор 1932—1933 років актом геноциду проти українського народу, в Києві та реґіонах досі бовваніють монументи душогубцям. І все це під потужним захистом свободи слова та словоблуддя довкола європейських цінностей. В Україні чимало мудреців, які з піною на губах обстоюють нагальну потребу чавунних лєніних на українських площах… Так виглядає “лихо через відсутність розуму…”Нещодавно в рамках Міжнародного Київського кінофестивалю “Молодість” презентували фільм Юрія Терещенка “Пейзаж після мору”. Це документальна стрічка, у якій на прикладі одного українського села спробували дослідити феномен постгеноцидного суспільства. Перед показом один зі сценаристів Ольга Унгурян сказала: “Ми не знаємо, яким було б сьогодні життя в Україні, якби не Голодомор… Вочевидь, історія не терпить цього слова, але, без сумніву, то було б інше життя, ніж зараз. Бо ті, безневинно загиблі, організувалися, вони творили б, народжували б дітей. І в нас були б справжні хлібороби, справжні господарі, свої Вашингтони… Не сталося… І ми живемо так, як живемо — у постгеноцидному суспільстві. Про це наш фільм”. До сказаного можна додати: було б менше страху на рівні ДНК, більше української мови та традиційних цінностей. Геноцид мав на меті “вибіть всю ету дурь із хохлацкіх голов”. А так “маємо те, що маємо…”Не раз доводилося чути спонтанні уривки діалогів: “Та скільки можна вже про той Голодомор…” Частково “Пейзаж після мору” може надати відповідь і на це запитання. За кадром пасторальної ідилії та начебто райського спокою звучать фраґменти зі щоденника професора Гарвардського університету, корінного американця з індіанського племені чирокі, одного з подвижників дослідження Голодомору в Україні великого гуманіста Джеймса Мейса. “Ця країна може стати справжнім раєм на землі тільки тоді, коли мертва рука минулих поколінь перестане нависати, як прокляття, над чолом живих…” Тоді, на початку дев’яностих, світова спільнота про геноцидну катастрофу мало згадувала. До українських науковців і свідків, які мешкали у діаспорі, ставилися з підозрою. Щоб англомовний світ повірив у неупередженість досліджень, потрібна була така людина, як Джеймс Мейс. І він взяв на себе цю місію: “Ваші мертві обрали мене… Не можна займатися дослідженням Голодомору і в душі не стати хоч би напівукраїнцем. Саме тому я тепер живу тут і намагаюся зрозуміти, що заподіяли цьому народу і які шрами ця земля ще носитиме…”Документальна стрічка “Пейзаж після мору” — це радше метафоричне дослідження. Хоч у фільмі акцентують на назві реального поліського села, але це збірний образ. Знімальній групі довелось проїхати не одне село з трагічним минулим, щоб на екрані виникла постгеноцидна драма Великої Фосні. Мешканець села Яків Якович Грищук свідчить: “І почав я ходить з хати в хату. 20 років збирав дані. Хтось згадав хазяїна, хтось назвав дружину, хтось згадав дітей, бо разом до школи ходили. І так перехресним способом назбирав я 120 душ. Незабаром знайшовся доброзичливець, який повідомив куди треба, що ходить один тут від хати до хати та й розпитує про голод. І нащо то йому? І тут до мене “підкатує” представник влади та й: “Що ти там шукаєш проти радянської влади?” Я у відповідь: “Якщо ця влада знищила 120 людей ні за що ні про що, то це вже не влада”. Пам’ятаю, він мені сказав, що якщо не покину цим займатися, то буду 121-м… Але я, як кажуть, на зло ворогам, відшукав імена ще 19 невинно убитих…” Вже за незалежної України, досліджуючи місцеві архіви, Яків Грищук не раз жахався цинізму злочинної влади. Особливо коли злочином вважали навіть письменність українського селянина. За це відсилали до табору, ба навіть убивали. Тут справді мурашки по тілу…Джеймс Мейс: “Треба розуміти, що знищили не тільки українське село, а й українську інтелігенцію, український національний процес. Процес нормального розвитку європейської нації був штучно припинений під час Голодомору. Це було калічення українського народу”. І ще раз Мейс: “Я не можу оговтатись від враження, що цю землю охопила трагедія біблійних масштабів. Знищення інтелектуальних і духовних підвалин, хохляндизація — все це історичні реалії, яким треба дивитися у вічі, хоч як це боляче. Треба розуміти, що українці живуть у постгеноцидному суспільстві”. Знову ж таки закадровий щоденник Мейса: “Сильний і бурхливий вітер історії нині віє над Україною. Багато що вирішується саме тут. Не тільки майбутнє новоствореної України. Але також майбутнє Європи, а можливо, і світової спільноти. Ідеться насамперед про те, що перед цілим світом відкриваються високі духовні вершини України. І це буде хоч би частковою компенсацією талановитому і працелюбному народові за ті страдницькі дороги, якими він ішов упродовж століть”.Завершу тим, з чого починала. Сон поруйнованого геноцидом українського розуму породжує монументальних чудовиськ на головних площах більшості українських міст. Пам’ятників виконробам Голодомору досі не знищено. У такому разі цілком логічно було б спорудити монумент серійному вбивці Онопрієнкові, та ще й руками родичів тих, кого він повбивав. Аналогія пряма і нещадна. На цьому тлі усі балачки про геноцид, навіть на найвищому рівні мають сенс не більше, як брязкання порожнього відра. На такі ось думки наштовхує перегляд цього, поза сумнівом, потрібного фільму.
