Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
СУСІДКИ-ЩЕБЕТУХИ
Продовження.
Поч. у ч. 3, 5, 8, 10, 12, 14, 17, 19, 22, 24, 26, 28, 31, 33, 35, 36, 39, 41 за 2008 рік.
Вони ніколи не вагаються щодо місця для гнізда, сміливо влаштовують його на видноті, під нашими дахами. Кілька разів переробляють зруйноване гніздечко, але довіри до людини не втрачають… Терплячість і працьовитість ластівки завжди викликали любов і шану. Араби називають її райською пташкою, бо тільки для неї відкриті ворота Едему, які за гріхи людини караючий янгол зачинив також і від усіх тварин. Іранці ж вірять, ніби маленька пташка знаходить чарівний камінчик, що гасить пожежу. Щоби здобути дорогоцінний “ластівчин камінь”, під її гніздом стелили червону хустку: мовляв, пташка вирішить, що це вогонь, і скине на хустку рятівний камінчик… Іспанське ж прислів’я дуже категоричне: “Хто вб’є ластівку, той може вбити й рідну матір”.
Псалом 84 вирізняється з-поміж інших 150 біблійних піснеспівів. Це один із семи гімнів, у яких співається хвала Божому храму, тобто навколишньому світові, де для кожного є притулок і втіха: І пташка знаходить домівку, і кубло собі ластівка, де кладе пташенята свої, при жертовниках Твоїх… (Книга Псалмів, 84 : 4). Неможливо визначити, яку саме ластівку мав на увазі співець псалма, та всі вони подобаються нам енергійністю, невтомними турботами про пташенят. Їхні співи нагадують жіночий гомін, тому балакучу молодицю називаємо щебетухою чи цокотухою, а жваву, приємну дівчину — щебетушечкою або просто ластівочкою.
Довгохвоста, з чорною спинкою, знизу біленька, з рудим “комірцем” с і л ь с ь к а л а с т і в к а ліпить гнізда під покрівлями й на сволоках господарських споруд, на горищах, у сінях і навіть кімнатах, користуючись дверима водночас із господарями. За межами людських осель ця пташка майже не зустрічається. У дорожній дощовій баюрі, де колеса місять грязюку, бере вона будівельний матеріал, цементує його власною слиною. Тільки тоді ластівок і побачиш на землі, бо сідати їм просто ніколи: щоб наловити вдосталь комах, за день треба пролетіти сто кілометрів! Чи не першими чуються їхні голоси, як тільки зажевріє на сході, а замовкають лише у глибоких сутінках. За ясної погоди літають високо, граючись у повітрі, а перед та після дощу — понад самою землею або водою, бо там у цей час вони знаходять комашню. Дощі заважають їхнім ловам, і тоді у пташиному цокотінні чується розпач; можливо, саме тоді голос ластівки почув і цар Єзекія.
Міста полюбляють інші ластівки. У них короткий хвіст, а замість рудого комірця — білий “пояс”, добре помітний під час польоту. Мабуть, м і с ь к а л а с т і в к а — відносно недавня сусідка людини, бо й досі живе також у долинах гірських річок. Колись вони майстрували гнізда на скелястих прямовисних урвищах, а прилетівши до міст, віддають перевагу високим цегляним і бетонним спорудам. Та віднедавна ця “міщанка” нерідко з’являється у селах, як і сільська — на околицях міст.
Куди люди, туди й ластівки! Та й поведінка наших крилатих сусідок нагадує людські вчинки. У разі небезпеки завзято об’єднуються, гуртом відганяючи від гнізда кота, куницю, а також ворону чи іншого хижого птаха. І хижак ганебно тікає, переслідуваний зграєю збуджених спритних пташок…
Ластівчина пара — зразок пташиної сім’ї. Доки мати висиджує пташенят, батько приносить їй харчі й годує з дзьобика. Згодом обоє сумлінно вигодовують малечу. Цікаво спостерігати, як ластівки підростають, вчаться літати і здобувати їжу, вправляються у співах, як всією родиною відпочивають на розчиненій брамі, сухій гілці чи дротах електромережі, а наприкінці літа збираються великими зграями — у вирій.
Летять уздовж річок і ставків, ночують у кущах та очеретах. Шлях до Північної Африки або Індії займає кілька тижнів, та ластівки не поспішають, адже в дорозі біля водойм скрізь доволі різних комах.
Як і за лелекою, за ластівкою сумуємо після того, як вона покине нашу господу в місті чи селі, нетерпляче очікуємо її повернення навесні. Та якщо лелека може прилетіти раніше і в разі негоди зачаїтися у гнізді, то маленькі літуни з’являються тільки тоді, коли настає справжнє тепло, і переважно — всі разом. Звідси й примовка: “Одна ластівка весни не приносить”.
Ці пташки — приємні сусіди не лише людини. Буває, пасеться на луці худоба, а над нею в’ються ластівки. Низько пролітаючи над чередою, вони хапають мух і ґедзів, що страшенно дошкуляють коровам. Коли з’являються ластівки, пастух може сховати батіг, бо тварини самі дають собі раду. Вони навіть виходять на галявини, щоб кущі не заважали ластівкам, і з полегшенням обмахуються хвостами, щоб зігнати комах-мучителів пташкам на обід. Ті ж, хоч і вживають безліч різної комашні, дуже перебірливі. Якщо ластівка проковтне або хоч би візьме до дзьоба бджолу, то нагло загине, адже одного жала досить, щоб убити цю ніжну істоту.
Згубний для неї й будь-який полон. Пташка ця настільки рухлива, що у клітці не витримує й кількох днів. Біблійне слово “дерор” з молитви царя Єзекії, що означає “ластівка”, походить від поняття “відпускати на волю”. На Святій землі вона — звичайний птах, до того ж, її міграційні шляхи, як і в лелеки, не минають цього єдиного “містка” поміж морем і Аравійською пустелею. Тож біблійні автори знали про ластівчині звички і примхи.
…Лелека, журавель і ластівка, які покидають батьківщину, бо вона не може їх прогодувати, й сподівано повертаються навесні, були священними для наших предків. Так давні єгиптяни ставилися до ібіса, скандинави — до крука, а японці — до білого журавля. Та й нині кожен селянин скаже, що лелека для нього — не просто птах, що живе поруч; гніздо ж ластівки під стріхою теж приносить щастя. Якщо зойк сови або пугача, що лунає з нічного лісу, насторожує, то щебетання ластівок сприймаємо з радістю. Біблія допомагає зрозуміти ці почуття, вигоює забобони. А залишається в нас поетичне, приязне ставлення до птаха-сусіда; мабуть, це — саме те упередження, якого не слід позбуватися.