РЕКВІЄМ ПАМ’ЯТІ

Володимир КАПУСТІН,письменникСутеніло. Над притихлими ланами все пливли і пливли, злегка погойдуючись хвилями, вечірні тумани. Городами вкочувалися в село, що його довкіл обступили, обрамили соснові ліси.Пізнього вечора, посідавши хто на лавці попід тином, а хто просто на колодах, стиха гомоніли в глибокій задумі поміж собою люди.— Ой, не на добро таке захмарене небо.— Авжеж, — відповідали однодумці.Дехто заперечував, особливо молоді чоловіки.— Це хмари зібралися на дощ, а може, і на зливу. Може, випаде град. Всяк буває. Якщо не цієї ночі, то вранці обов’язково буде дощ. Ось побачите…Тієї літньої короткої ночі хмари стояли над селом непорушно. Перед досвітком вони зникли, ніби й зовсім не було. Сяяло сонце, в його теплому промінні купалися, синіли льони за селом Сингаї Коростенського району Житомирської області. А опівдні на майдані біля школи почули селяни несподіване, тривожне і страшне повідомлення:— Сьогодні вранці, 22 червня 1941 року, віроломно напала на нашу Вітчизну фашистська Німеччина…Заголосили, затужили, заплакали жінки. Злякано дивилися діти. За село, де простелилася дорога поміж ланами льону та круто повернула до соснового лісу, проводила за кілька днів вдова Марія двох синів-близнюків, таких ставних, як явори на подвір’ї біля її хати. Ішли вони — високі, синьоокі, з чубами, ніби зі спілого льону, втішали матір, що проженуть ворога, незабаром повернуться.Благословила синів, попрощалася. Над річкою в густому гіллі старих розлогих верб голосно закували одна за одною зозулі. Закували та й замовкли. Як ведеться у нас ще із сивої давнини, Марія запитала птахів:— Скажіть, зозуленьки сивенькі, скільки років жити моїм синочкам? Скажіть, любі.Вони ніби почули її. Раз по раз лунало дзвінке: “ку-ку, ку-ку, ку…” Стояла і все лічила. Накували років багато. Та помилилися зозулі.За селом чорним димом заволокло сині льони. Похилились вони. Їх витолочили чужинці. Вогненними дорогами війни розійшлися синьоокі сини. Роками від них не було жодної звісточки. Лише отримала болюче повідомлення, що пропали безвісти. Відлунали у травні салюти Перемоги. І за селом знову підвелися, синьо-синьо зацвіли льони у поліському краї. Марії ж не вірилося, що сини полягли. У вихідні вдягала святкове вбрання, прямувала за село, там годинами стояла біля лану під високим мирним небом. Синів виглядала. Дивилася на дорогу та на льони. Вони здавалися їй синами синьоокими.Якось улітку тут побачив її недавній випускник Одеської консерваторії Іван Сльота. Він подивився на сиву згорьовану матір, на льони, які йому здалися воїнами, що не повернулися до рідного краю, до батьківської хати.У серці Івана Сльоти залунала не знана досі розлога мелодія. Відчув музикант, що це буде пісня, не схожа на його попередні, набагато краща. Потрібен текст. Непокоїла думка: хто з поетів зможе написати про льон і матір гарний вірш?Іван Сльота згадав Василя Юхимовича, його село Сингаї. Композиторові дуже подобалися вірші цього поета, колишнього фронтовика, заступника головного редактора журналу “Україна”. Він завітав до редакції й запропонував Василеві Лукичу написати слова пісні.— Добре. Подумаю, — відповів поет.Іван Сльота з піднесенням розповідав про те, якою уявляє пісню:— Василю Лукичу, льон цвіте синьо-синьо, а серед нього стоїть мати. Мати жде додому сина. В мене є приспів:— А льон цвітеСиньо-синьо,А мати ждеДодому сина.Я вам мелодію наспіваю.Незвичайна мелодія схвилювала поета, осяяла його душу.Він відповів композиторові:— За кілька годин зустрінемося на Хрещатику. Принесу текст.…Ні на кого не звертаючи уваги, літнього дня стояли під каштанами поет і композитор і співали свою пісню “А льон цвіте”…Уперше її виконав поліський ансамбль “Льонок” під орудою самого Івана Сльоти. А згодом до репертуару її взяли бандуристки Юлія Гамова, Леонора Миронюк та Валентина Пархоменко.Коли пісню “А льон цвіте” співали у Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії, то вдови, матері, передчасно посивілі жінки не стримували сліз. Вона — це вже не просто пісня, а твір-реквієм пам’яті загиблих, пісня-спомин про лихоліття, пісня-пам’ять для синів, дочок і онуків тих воїнів, які полягли на полях боїв за нас, за Україну.Пісня долинула до далекої Канади. Там вона схвилювала українців, які залишили рідну землю, подалися в невідому чужину на заробітки. Канадці українського походження слухали пісню рідної сторони з душевним щемом. “А льон цвіте” стала однією з найулюбленіших, навічно увійшла до золотого фонду української пісні.А ЛЬОН ЦВІТЕСлова Василя ЮхимовичаМузика Івана СльотиДе льони-довгуниВилягали і гордо вставали,Наслухали сини,Скільки літ їм зозулі кували.А льон цвіте Синьо-синьо,А мати ждеДодому сина.Голубіли льони,Та здригнулось відГрому Полісся.По дорогах війниСиньоокі сини розійшлися.Почорніли лани,Не здавались в полон         золотими.Полягали синиІ вставали із пломеню-диму.Знов розквітли льониУ поліськім краю голубому.Повертали сини,Як герої, до рідного дому.А льон цвітеСиньо-синьо,А мати ждеДодому сина.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment