ЩОДЕННИК  ЙОГО ПРЕВОСХОДИТЕЛЬСТВА

Ми від предків наших успадкували багато рабського страху перед владою. Тавро, яке мають на собі наші звичаї й дух, довго не виблякне… Готуючись до історичної ролі, Росія мусить сповіддю і каяттям очиститися від своєї моральної, громадської та політичної мерзоти, а вже тоді долучитися до вищої цивілізації.О. В. Нікітенко, з щоденника (1872)

Володимир ВОЙТЕНКО,професор10 березня 1859 р. у культурному житті Санкт-Петербурга відбулася помітна подія: в розкішному ресторані Дюссо письменники влаштували обід на честь актора О. Мартинова. Поміж майстрів пера байдужі офіціанти могли бачити Л. Толстого, І. Тургенєва, І. Гончарова, М. Чернишевського, М. Некрасова, О. Островського, М. Добролюбова… За багатим столом поруч сиділо двоє українців, колишніх кріпаків, — люди, в цьому товаристві знані: Тарас Шевченко й Олександр Микитенко (Нікітенко). Один — поет, художник і відставний солдат — битий, але не скорений; інший — професор, академік і цензор (у найближчій перспективі дійсний таємний радник, цивільний генерал). У щоденнику Нікітенко записав: “Усі літератори прийняли мене радісно, по-братськи. Багато з них висловлювали задоволення з приводу мого нового призначення. Це було мені приємно…” Наступного дня відбулася його аудієнція в Олександра II: написав новий цензорський статут і, за пропозицією царя, став членом Комітету в справах друку. “Так, я примирю Комітет із літературою і з громадською думкою”, — такими були останні слова, записані в щоденник 10 березня. Нічого з того не вийшло, і невдовзі Нікітенко сам кепкував зі свого ентузіазму.

КрІпакДостеменно знаємо все про О. В. Нікітенка (1805—1877) завдяки його нотаткам “Моя повість про самого себе” і щоденникам, які вийшли друком 1893 року (три томи обсягом майже 1600 сторінок).Народився майбутній професор і генерал у Воронезькій губернії, в слободі Олексіївка; мешкали там українці, “яких російська політика зробила кріпаками. Вони не очікували цього”, обживаючи землі за Доном “для охорони кордонів від вторгнення татар”. Як пише Нікітенко, в середовищі його земляків, особливо на хуторах, що зусібіч обсіли слободу, панувала гомерівська простота звичаїв: доброта, чесність і гостинність. “Злодійство, обман, московська удаль, шахрайство були речами нечуваними. Слово “москаль” було лайкою”. Але траплялися такі, хто “виродився або, як їх глузливо називали, перевертки (курсив О. Нікітенка — В. В.), що встигли перейняти від москалів лише вади”.Батько Нікітенка тривалий час співав у кріпацькій капелі графа Шереметьєва; навчився грамоти, що стало йому в пригоді, коли втратив голос: юнака влаштували на канцелярську службу. Весь вік поневірявся через те, що начебто вибився в люди, але серед тих, до кого прибився, рівним не став: кріпак і в конторі кріпак. Зрештою отримав дозвіл на вчителювання у власній школі: “Малоросіяни виявляли набагато більше нахилів до навчання, ніж великороси, і не дивно, якщо Малоросія була до приєднання до Росії освіченіша, ніж зараз”. Малий Сашко спочатку навчався у батьковій школі (і читав усі книжки з домашньої бібліотеки), а потім вирушив здобувати освіту аж у Вороніж. Був розумний і старанний, мав хорошу пам’ять, багато читав і навіть почав писати вірші. Першим учнем у класі закінчив училище, але в гімназію кріпаків не приймали. Чотирнадцятирічним Нікітенко став домашнім учителем у багатих міщан; деякі учні були ледь молодші за вчителя, та дарма: батько хворів, і синові заробітки часом ставали єдиним доходом родини. Через кілька років на талановитого юнака звернув увагу командир драгунської дивізії генерал Юзефович, ветеран війни 1812-го. Не полишаючи роботи домашнього вчителя в родині бравого вояка, Нікітенко став його бібліотекарем, літописцем і, зрештою, генерал дав йому початок свого твору “О славе и величии России”, звелівши дописувати його. Робота закипіла.Випадковості часом хочуть щось нам сказати: на Слобожанщину до генерала завітав із Москви його небіж М. Юзефович — той, що обіймаючи посаду помічника попечителя Київського навчального округу, 1847 року відіграв роль провокатора в справі викриття Кирило-Мефодіївського товариства. Нікітенко: “Наша дружба з ним зав’язалася з першої зустрічі й дедалі тіснішою ставала. Нас єднала спільність смаків і схожість розуму”.Невдовзі відбулося кілька доленосних подій: генерал збожеволів; юнак, втративши заробіток, організував (за прикладом покійного батька) власну школу. Мріяв про подальшу освіту, але залишався кріпаком і знав свої “пределы”; шукав нового “поприща”. Наприкінці 1822 року Нікітенко став секретарем Біблійного товариства в заштатному Острогозьку, а в січні 1824-го виголосив на його зібранні промову “О высоком значении истин, открытых нам Евангелием”. Текст промови надіслали до Петербурга, у міністерство духовних справ і народної освіти. Юнака запросили на аудієнцію до князя Голіцина, міністра. Граф Шереметьєв, власник талановитої кріпацької душі, мусив узяти на себе видатки на таке відрядження. Він не здогадувався про це, бо дрібницями опікувалася контора. “Директор Воронезької гімназії, що колись не пустив мене на поріг свого дому, дізнавшись, що мене викликав міністр, поспішив з’явитися до мене, засвідчити своє шанування й просити не забувати його серед почестей і задоволень, які очікують на мене в столиці”. Це епізод для Гоголівського “Ревізора”, на той час ще не написаного.Те, що було далі, нагадує сценарій динамічного фільму. З’ясувалося, що князь Голіцин за кілька тижнів устиг “перекваліфікуватися” й, очоливши поштовий департамент, формально вже не був причетним до справ Біблійного товариства. Важко було потрапити до його кабінету, але пощастило, і “старий у простому сюртуці” написав графу Шереметьєву лист. Той “молодий кавалергардський поручик” і слухати про розкріпачення не хотів. Князь Голіцин сам їздив до цього жевжика — марно. Нікітенко у відчаї згадав, що має листи від голови острогозького Біблійного товариства до його петербурзького родича. Цим родичем був Кіндрат Рилєєв, майбутній декабрист, один із п’ятьох страчених. До справи долучилися князь Євген Оболенський (довічна каторга) й Олександр Муравйов (вісім років каторги). Це були люди з того кола, в якому обертався Шереметьєв, і поручик не витримав облоги. Приїхавши до Петербурга в травні, Нікітенко у жовтні отримав відпускну. “Я відмовляюсь говорити про те, що пережив і відчував у ці перші хвилини.” Князь Голіцин клопотався, щоб майбутнього професора прийняли до університету без гімназійного атестата. Іспити для його отримання Нікітенко складав протягом першого року навчання.Чи ви, пані та панове, щось знаєте про нашу землячку Ганю Півторацьку? А про Анну Керн, про Пушкіна і “чудное мгновенье”? Панночка Півторацька, ставши генеральшею Керн, не перестала помічати інших чоловіків, що спричинилося до фактичного розриву шлюбних стосунків. “Відтоді вона живе в Петербурзі дуже усамітнено”, — пише Нікітенко. Ви вгадали: студент (звісно, випадково) зустрівся з красунею й закохався, а вона бавилася ним, як кицька мишкою: “Заходжу. На мене дивляться дуже холодно. Учорашнього ніби й не було. Ганна Петрівна в захваті від приїзду поета О. С. Пушкіна, з яким вона давно дружить”. Здогадавшись, наскільки міцна їхня дружба, Нікітенко приборкав свої почуття, та лишилося головне — знайомство з Пушкіним, перше в безконечній низці знайомств із літераторами Росії.ЦензорУ лютому 1828 року Нікітенко одержав диплом про закінчення Петербурзького університету. В грудні того самого року він читав лекції в приватному пансіоні, а з весни 1829-го розпочав професорську діяльність у своїй альма матер — спочатку як викладач права, потім політекономії, а ще пізніше — очолив кафедру російської словесності. Водночас викладав в інших престижних навчальних закладах. Ще в студентські роки Нікітенко, змушений заробляти на життя, став секретарем попечителя Петербурзького навчального округу К. Бороздіна і випадково на його пропозицію долучився до роботи над удосконаленням цензурного статуту. “Ця моя перша законодавча робота спрямована на поширення просвітництва й обмеження прав російських громадян на самостійне духовне життя”. Гарно… У міністерстві освіти вперше почули прізвище молодого фахівця. І запам’ятали, а його “мобілізація” на почесну (відповідальну, ризиковану) цензорську роботу стала лише справою часу. Пушкін, Крилов, Гоголь й інші автори раділи чи побивалися, читаючи цензорські висновки Нікітенка. Траплялося, на якийсь час ставав редактором газети чи журналу і сам потерпав від цензорської сваволі. Багато писав, але завжди знаходив межу дозволеного, і жодна його стаття не повернулася в стіл. Попри все, головною для себе вважав роботу в університеті, завдяки їй став академіком — не найгіршим у Росії.Викладав, читав, писав, слухав, чув, дивився, бачив… Нотував у щоденнику те, що думав про країну, в якій жив і день при дні набирав фахового авторитету. Стислий виклад засвідчує профіль його роздумів; до кожної теми повертався багато разів. Читаймо разом: “Даремно наші ультрарусофіли так повстають проти Заходу. Народи Західних країн багато страждали, і насамперед тому, що прагнули і діяли. Ми страждали пасивно, тому нічого й не зробили. Народ занурений в глибоке варварство, інтелігенція розбещена й зіпсована…Ситуація в суспільстві вкрай незадовільна. Влада день при дні втрачає авторитет. Чиновник у Росії — жахлива персона. Що попереду — невідомо, а досі він був природним і найстрашнішим ворогом народного добробуту. Чи й справді народ наш приречений завжди бовтатися в стоячому болоті? Які короткозорі наші державці! Бездарні, не здатні на жодну світлу, широку думку, на жодне шляхетне зусилля волі. В облаштуванні наших казенних закладів зовні все чисто, порядно, бездоганно, але того, для чого їх створено, не досягають. Якщо це лікарня, то хворих лікують погано. Якщо це школа, то в ній ніхто не турбується про виховання. Європі загрожує загальна морально-соціальна революція. І не в тому річ, щоб їй протистояти, але треба знайти можливості для пом’якшення крайніх тенденцій, до яких схильна кожна революція, і зробити її не такою згубною, прийнятнішою для людей.Не перестану говорити, як однаково ненависні мені й екзальтовані божевільні прагнення наших прогресистів та революціонерів, і заціпеніння тих бюрократичних холопів, яким байдужі громадські вдосконалення, бо вони справно отримують свої жалування, чини, ордени, оренди. Цивілізація спричиняє всебічний і повний розвиток людини, буяння її пристрастей. Саме тому дух мусить мати найбільшу здатність до стримування на вищих цивілізаційних рівнях. Цар дуже неприхильний до літератури. Усі шляхетні, розумні й справедливі спроби її захисту не вплинули на його настрої, упереджені через дії ревнителів німоти й бездумності. Найгірше те, що влада може остаточно втратити зв’язок з освіченою часткою суспільства”.Окремо варто сказати про відгук Нікітенка на законодавчі вибрики міністра Валуєва, які, зокрема, українську мову проголошували такою, що не існує, і забороняли: “Вийшли нові закони про друк. Їх можна справедливо назвати Валуєвськими (курсив Нікітенка. — В. В.). Літературу нашу чекає лиха доля. Валуєв прибрав її до своїх рук. Гіршого розпорядника не може бути”.Крім світоглядно-соціальної, щоденники мають і неабияку фактографічну цінність. Їхнє академічне видання чекає своєї черги. Парадоксально: “ранній” Нікітенко, здивований, стурбований і зрештою обурений дикою “расєйщиною”, тихенько пише про неї так, як уголос кричав “пізній” Гоголь (хоробрий від божевілля чи божевільний від хоробрості), але слобожанський малорос тримає дистанцію від полтавського і навіть у щоденнику не хоче зронити на його адресу доброго слова. “Істинна людяність у тому, щоб у кожній людині поважати її особливості”, — слушно пише Нікітенко 1854 року. Гоголь “особливий” надмірно, і це позбавляло багатьох аршина, яким його можна зміряти. А ті, що знайшли міру, мабуть, починали ревнувати. У щоденнику (квітень 1832 р.) читаємо: “У серці й почуттях ми, росіяни, багатші за всі інші європейські народи. Був на вечері в Гоголя-Яновського, автора дуже приємних, особливо для малоросіянина, “Повістей пасічника Рудого Панька” (курсив мій — В. В.). Тож відчуйте різницю: “ми”, тобто “я”, росіяни, а він — малорос. Великодержавне середовище псує, і невдовзі вже сам Гоголь принаймні половину своєї душі переадресував у Москву. Запис у щоденнику, датований лютим 1835-го, — суміш об’єктивних спостережень і суб’єктивних оцінок, частково співчутливих, а частково зверхніх: “…там, де він переходить від матеріального життя до ідеального, він стає надутим і педантичним, або розпливається в дитячих захопленнях. Тоді й стиль його стає заплутаним, пустоцвітним і пустодзвонним. Та сама суміш малоросійського гумору й матеріальності з пихатістю існує в його характері. Але він цього не помічає, націлюється просто в гени. Це смішне, надуте дитяче самолюбство, між тим, риса характеру не лише Гоголя…”Квітень 1836-го; “Ревізор” — “комедія наробила багато шуму”. Цар був на прем’єрі, аплодував, сміявся і звелів усім міністрам іти в театр. Нікітенко після вистави зустрічався з Гоголем: той тримався як велетень, в якому нуртує ображене самолюбство. “Зрештою, Гоголь справді зробив важливе діло”. Далі в тексті йде фантасмагоричний епізод, що не має стосунку до творчості Миколи Васильовича, але “діагностичний” для Гоголівської Росії. Чиновник П. убив статського радника А., коли той вийшов із церкви після вінчання. Причина вбивства — статський радник звабив і кинув сестру чиновника. “П. засудив за двадцять чотири години військовий суд”. Увага! “Міністр народної освіти наклав ембарго на всі французькі романи, особливо Дюма, вважаючи їх винними у вбивстві А.” У цьому, як і в інших випадках, Нікітенко не коментує події, але він досить вправно володіє пером, щоб висловити іронію: “Адже довів М., що книжка “Природне право”, надрукована російською, викликала революцію в Європі”.А заборонний “валуєвський” маразм міцнішає — і ось уже Нікітенко, обережний і досвідчений цензор, за якийсь недогляд відбуває покарання на гауптвахті — щоправда, зі своїми харчами і навіть ліжком. У грудні 1842 року Нікітенко пише, що на дозволені ним до друку твори Гоголя “Шинель”, “Одруження”, “Роз’їзд із театру” та деякі інші через його арешт оголошено заборону, і друкарні припинили роботу над ними. “Цензори бояться загинути за нікчемний рядок.Не можна не перейнятися глибокою відразою до такого порядку, але треба пам’ятати, що життя підноситься лише жертвами”. Схоже, що наш земляк трохи пишається своїм оперетковим арештом, проте в реальній цензорській практиці дедалі більше воліє ходити на короткому повідку.У травні 1847 року Нікітенко дуже стримано відгукується на події в Києві, пов’язані з Кирило-Мефодіївським товариством й арештом Шевченка, Костомарова та ін. “Конфедеративний союз усіх слов’ян у Європі на демократичних засадах”, — так формулює він програму київських братчиків, — не викликає у щоденнику ні схвалення, ні осуду. Проте Нікітенко, не сказавши жодного глузливого слова, бере на кпини офіційний відгук на київські арешти. На засіданні університету читали припис міністра, складений “за височайшою волею”, в якому пояснюється, “як слід розуміти нам нашу народність”, і, головне, “що таке слов’янство відносно Росії”. Отже, бавиться словами пан професор, народність наша “полягає в безмежній відданості й послуху самодержавству”, а західне слов’янство не повинне викликати жодного співчуття: “Ми урочисто його зрікаємося”, бо воно “не вміло нічого створити і тепер закінчило своє історичне існування”. Тож, іронічно резюмує Нікітенко, професура мусить розвивати “нашу народність не інакше, як за велінням уряду”. Шкода, що здобуваючи чини й ордени, наш земляк почав забувати власні слова… Повертаючись до розмови про Гоголя, згадаємо датований січнем 1852 р. відгук Нікітенка на смерть письменника: “ще одна гірка втрата”, і втрата велика, бо Гоголь розбудив у суспільстві “багато ідей самопізнання”. Парадоксально, але далі йде оригінальна оцінка ролі Миколи Васильовича в “нашому розумовому житті”: він був однією з опор “партії післяпетровської Русі”. Жодного слова про неймовірний (геніально-божевільний) літературний хист Гоголя. Це не несподіванка, бо резонерський і дидактичний стиль Нікітенка засвідчує відмінність його естетичних уподобань.ЯниЧарНовий 1863 рік. Нікітенко має запрошення на бал у Зимовому палаці. “Государ ходив усіма залами і з деким розмовляв. Усе було чинно. Але коли пішли до вечері, то біля входу в зали, де накрито столи, піднялася страшна метушня, штовханина й тиснява. Можна подумати, що всі ці зореносці тримали жорсткий піст — із такою нестримною жадобою поспішали вони”.У середині січня надійшла депеша про повстання в Польщі. “Яка мерзота: убивати солдатів, уночі, беззбройних — сплячих! Ми, здається, нерозумно поводимося в цьому повстанні. Ми розкидали війська на величезній території невеликими загонами, як удома, забувши, що ми гірше, ніж на землі супротивника — на землі домашніх ворогів”. Нікітенко подумки топчеться довкола “польського питання”, начебто відходить убік і в звичній манері нотує в щоденнику прізвища, події, сентенції… Одна з них — так йому здається — не просто віддзеркалює суспільні настрої, пов’язані з інформацією про повстання, а вказує на їхні витоки: “Росія не витримує праці, порядку і своєї величі”. Уже лютий. Гюго написав зворушливе звернення до повсталих поляків. “Що ж робити, як не збурювати суспільство проти цього пишномовного торохтія…” Нікітенка дивує те, що він називає ненавистю європейської преси до Росії та радість на Заході, “бачачи непокору в ній”. Скільки живу (а нині я старший, ніж тоді був наш земляк), завжди чітко відчував, що СРСР чи Росію “там” не люблять. Пан професор жахається: “У справах польських нам загрожує втручання Європи. А що їм зробила Росія? Боже мій, з такими державними людьми, якими ми тепер багаті, немудра річ “пасть России”. Польське повстання, читаємо в щоденнику, — революційне й соціалістичне. Це — вирок, бо так Нікітенкові зручніше формулювати свій присуд полякам: “Скільки тут брехні й безумства!” Вони — про свободу й незалежність, а він про те, що керівники повстання — апостоли “нової релігії без віри”. 1 квітня 1863 р. — маніфест, височайша амністія повсталим, але вони, невдячні, не складають зброї. Петербург вибухає патріотизмом. Біля Зимового палацу величезна маніфестація. Цар і цариця виходять на балкон. Під час концерту на користь інвалідів чотири рази поспіль виконують гімн “Боже, царя храни!” Але Нікітенко журиться: Росія погано озброєна, бракує талановитих генералів, фінанси в занепаді… І раптом — несподівана радість: указ про скасування тілесних покарань! Росія житиме без різок, без палок, без шпіцрутенів (хіба що просто так, у морду). “Це складе епоху в історії російського народу”. Польського, звісно, також, хіба ні? На цьому радісному тлі у щоденнику з’являється “одкровення”, яке засвідчує людську сліпоту й імперське божевілля талановитого, освіченого і колись порядного українця, затруєного випарами великодержавності: “Якщо вже пішло на те, то Росія потрібніша людству, ніж Польща. Саме ті народи можуть служити людству, які ще не прожили всього капіталу своїх моральних сил, а Польща вже це зробила. У Росії ж є майбутнє”. Гітлер лише повторив такий критерій “корисності”, дійшовши висновку про перспективи Великої Німеччини та списавши в сміття Росію і все слов’янство. Антифашистське повстання в окупованій німцями Варшаві захлинулося кров’ю ще й тому, що Сталін вирішив покарати поляків за ініціативу (і тримав армію по цей бік Вісли, доки в польській столиці тривала масакра). Імперські рефлекси виявляють себе завжди однаково.Час минає, в Літньому саду “земля опушается травкою”, Польща не складає зброї, Нікітенко сумує, але кінець травня в щоденнику закінчує бадьоро: “Троє ксьондзів розстріляно у Вільно”. Трагічний злам світогляду гуманітарія: “Вчора надруковано ноти-відповіді наші Англії, Франції й Австрії. Вони справили дуже хороше враження на публіку. В Європі ноти наші дуже не сподобалися. Справді, в Європі розумних людей менше, ніж здається”. Що й казати, в Європі, як завжди видається російським посадовцям, — самі дурні.“Європа хоче забрати в нас право великої держави — Росія повинна віддати себе на поталу всьому світу й історії…” Ідеться лише про бажання поляків жити під своїм, а не під російським орлом. “Росія й Польща: це зрозуміло й природно. Але Росія чи Польща, а також: не Росія, а Польша — це несправедливо і протиприродно. Найвагоміший елемент повинен переважати — а найвагоміший тут російський. Ось чого поляки ні зрозуміти, ні знести не можуть. Де неоднакові сили, там неоднакові й права”. І поруч — міркування про те, що лише велика любов до Росії дозволяє людині не відчути відради до розумового й морального розбещення освіченого люду, “до глибокого невігластва й дикості мас і до браку загалом законності й чесності”. До цього свинарника, користуючись правом сили, Нікітенко хоче назавжди долучити Польщу. Синдром імперського божевілля в поєднанні з малоруським яничарством. Що може бути гидкіше? Не завжди плідні пошуки історичних аналогій. Але нинішня ситуація на Кавказі й неспроможність українського парламенту дати їй гідну оцінку — свідчення життєздатності політичного холуйства: воно цупке, як пирій.А Нікітенка шкода. В українській Олексіївці, на Слобожанщині, він був кріпаком, а волю, освіту й шану здобув у Петербурзі. Всупереч своїм найкращим людським якостям уплутався в служіння сатані. Сидівши поруч у ресторані Дюссо, Шевченко й Нікітенко уособлювали протилежні стандарти поведінки українця в колонізованому середовищі. Маємо бути вдячними Кобзареві ще й за те, що не зганьбив свого (нашого) українства співробітництвом з окупантами, лишивши нам у спадок алібі перед історією. Задля справедливості треба сказати, що постать “пізнього” Нікітенка не викликала захвату і в прогресивних колах російської інтелігенції. Його наперед приречені спроби помирити вовків із зайцями в Комітеті в справах друку, а пізніше в урядовій газеті “Северная почта” знайшли недвозначну оцінку на сторінках дев’ятого (останнього) випуску сатиричного журналу “Свисток” (1863) в “Посмертных произведениях” славнозвісного Козьми Пруткова.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment