ПОЕТ ЗІ СВІТЛОЮ ДУШЕЮ

Тетяна МЕЙЗЕРСЬКА, Микола КОРПАНЮК, професориУже перші збірки лірики поезій Дмитра Шупти, які побачили світ у кінці 60-х — “Провісники цвітіння” та “Полум’я мелодій” — означили його як самобутнього поета з чіткою налаштованістю на певне коло образів і проблем, сформованістю поетичного стилю. Така визрілість не випадкова, адже дитинство та юність поета минули на святій для української культури землі, яку Віктор Іванисенко назвав “українським літературним Ельдорадо”: десь між сковородинівськими Чорнухами, Гребінкою, Гоголевим, оспіваною Коцюбинським Кононівкою та шевченківськими Яготином і Мойсівкою розташувалась і його батьківщина — мальовниче село Курінька.Д. Шупта — поет широкого творчого діапазону, йому підвладні будь-які теми, він майстерно опановує ліричні жанри, строгі канонічні форми. Проте центральна лірична тема вже з перших поезій досить виразна — природа і світ, природа і людина.Природа для поета — диво. Оскільки “природа і поет подібне творять”, то саме з неї розпочинається творчість людини. Вловлюючи суголосся природного світу, поет відчуває себе утаємниченим у закони творення, святі миті якого поспішає втілити своїм словом.1987 року побачила світ перша збірка поем Д. Шупти “Звичаї землі”, що відкривається однойменною поемою, яка за сугестивною силою підноситься до блискучих, майже вітменівських прозрінь. Поема — пересторога для дітей землі, які “на станції, асфальтні магістралі пороз’їжджались”, “змінивши поле на цехи, бульвари та безперечні зручності квартир”, пересторога від забуття і від фальші, на яку неминуче приречена людина, що забуває коріння, єдину з природою душу.Твір містить низку неповторних картин весни й осені, засіву і врожаю, розквіту і згасання. Це симфонія природних звуків і барв, а кожен рядок — фіксація неповторності, яку ніхто з живих не має права забути, і нехай кожному “на найвищих поверхах вві сні співають жайворонки над стежками”, нехай кожний призвичаїться до цих нехитрих, але наймудріших звичаїв землі, бо лише у цьому глибинний сенс життя, його найвищі цінності.Язичницьке поклоніння природі вирізнило той дар поета, який критик Н. Хоменко назвала “здатністю чути “далеке первослово” та вільно почуватись “у просторі Всесвіту і Землі”.Протиставлення метушливого світу й душі, покликаної до самоспоглядання, маємо у прекрасній, присвяченій відомому перекладачеві з японської, вченому-сходознавцеві Іванові Бондаренку поезії “Сад рьоандзі”. У цьому творі всі речі постають у глибинній сутності, збагнути яку можна лише несуєтним, інтуїтивним спогляданням; тут “існуєш ти і камінь — більш нікого — без лестощів, і хитрощів, і знад. За межі вийди розуму людського і увійди у цей камінний сад”. У поезії “Сад рьоандзі”, як і в інших віршах японського циклу, “Дерева бонсай” та “Вода у японському садку”, простежується ще одна, притаманна творчому пошукові поета риса: достовірність образу, його предметна осяжність. У кожного, хто їх прочитає, виникне ілюзія присутності. Збірка лірики “Межінь” відкрила нашій літературі Дмитра Шупту як поета-мариніста, бо з-поміж багатьох образів у ній переважає море. Цю збірку професор С. Пінчук поставив “на перше місце в українській поетичній мариністиці”, вважаючи її “мариністичним вибухом у сучасній українській поезії”, і з ним важко не погодитись. Основне поле збірки означене її заголовком — межінь. Метафора межені вбирає низку просторових асоціацій, що прокреслюють виміри людського й природного часу, їхню органічну невід’ємність і розбіжності у вічності. Лірична уява поета простягається на межі можливостей раціонального пізнання світу, за якими найпосутнішими для людини виступають почуття радості, щастя і захоплення кожною миттю життя. Безперечно, центральний образ цієї поліфонічної, збірки — море: бездонна стихія життя з його нездоланною і світлою радістю, вічним збуренням, неспокоєм, змінністю — “на дні глибокої безодні всього начало і кінець”. Вслуховування в море, “у хвиль морських своя глибинна мова”, в небо, степ. Їхнє споглядання складає основний настроєвий лад збірки, ліричний герой якої почувається дитиною Всесвіту, що увібрала вселенський дух морської стихії — “іспокон в моїх гарячих жилах достеменно є морська вода”. Часом настрій збірки стає суголосним шквалові хвиль. Тоді ліричний герой видається прадавнім віщуном, володарем грому і дощу, приборкувачем бурі. Море, за спостереженнями С. Пінчука, позначає “суттєві смислові нюанси”, передає “чуттєву повноту авторського переживання”.Проникливе вслуховування у безперервний діалог поета з природою і часом було б неповним, якби ми оминули сферу поетичного пізнання ним проблем Добра і Зла. Поет не нав’язує певних етичних цінностей, він означує своє учнівство і безперервну потребу самоосягнення та самоудосконалення. Ліричний герой Шупти завжди відкритий світові, щоб пізнати його таємниці. Найглибша таємниця людського існування дуже проста та природна: це любов — “на світі що солодше може бути, ніж та душа, яка несе любов”, “на білому світі з усіх вартостей єдина вартість — лише кохання”. Все інше не варте уваги й не рятує людину від спустошення — ні розум, ні слава, ні статок.Дослідниця О. Сьомочкіна зараховує Д. Шупту до поетів, які “районували” закордонні дива, аби збагатити рідне українське”. Так, у рубаї поета вона вбачає продовження східної традиції рубаїв-відповідей, які практикували Ібн Сіна, Рудакі, Сааді та Хайям. Збірка рубаї “Птахи попелу” присвячена 275-річчю Григорія Сковороди. Із 470 віршів збірки 410 — оригінальні, решта написані за мотивами творів Хайяма, Хагані, Бабура, Рудакі, Сааді, Хафіза. Проте можна цілком погодитися з В. Іванисенком, який зазначив, що у творчості поета “важко вказати на якісь персональні впливи чи переспіви — його вчителем є вся наша література і пісенна традиція народу”. “Птахи попелу” — метафора слів, які не мають смерті; названі ними істини рухаються в часі, знаходячи для себе нові іпостасі:Мене з піснями     спалено колись —Печальний дим     затьмарив синю вись.Але мої безсмертні     птахи попелу,Що фенікси,     оживши, піднялись. Основні мотиви збірки пов’язані з оновленням в історичному часі “золотого письма” східної мудрості. У давню форму органічно вплітаються роздуми про національні цінності, які заклали Г. Сковорода, Б. Хмельницький, Т. Шевченко, К. Білокур, архетипну символіку Дніпра, Десятинної церкви, Золотих Воріт.Дмитро Шупта граціозно підкорює собі строгу і вишукану форму сонета, в яку легко лягає будь-яка поетична рефлексія. А обшир його поетичної уяви безмежний. Він пронизує віки, цивілізації, зближує їх із сучасністю, засвідчуючи колосальну ерудицію. А як інакше змагатися, наприклад, з Верхарном чи Камоенсом, Інтойо, Гашмі чи Зеровим?Станси, мабуть, належать до улюбленого жанру поета, який органічно зживається з притаманною його стилеві легкістю й афористичністю. Підтвердженням цього може бути й нова збірка Шупти “Осіння грань” (2006), що налічує близько двох сотень стансів. Головний образ — людська душа, що об’єднує простори Всесвіту.Основний засіб зображення — насичена метафорика, у просторі якої звичні речі розкривають потаємний зміст. І тоді кожне людське життя постає як наділене шансом виконати своє призначення і стати вічним.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment