Культурологічна акція для українських громад країн Західної Європи “Єврокараван — 2008. Разом в Європу”, яка відбулася в жовтні, повинна в підсумку озвучити перед урядом проблеми четвертої хвилі, а також внутрішні міграційні та реінтеграційні проблеми України, щоб виробити відповідні зміни до законодавства, переконаний народний депутат України, голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло МовЧан. Враженнями про поїздку до українських громад він поділився в інтерв’ю для “Слова Просвіти”.
— Павле Михайловичу, які проблеми було окреслено як найважливіші на конференції у Римі?— Українці, які виїхали на заробітки, мають проблеми не лише в зарубіжжі, а й у самій Україні. Бо вони зазнають подвійної дискримінації: тут, в Україні, безробіття та соціальні проблеми, а там — цілковите безправ’я. Тому “круглий стіл”, який відбувся в Римі за участю відомих політиків, літераторів, учених, серед яких і Оксана Пахльовська та Олена Пономарів, був присвячений тим соціально кричущим темам, які справді важливі для кожного, хто знайомий з проблемами четвертої хвилі еміграції. Вона не діаспорна. Діаспора — це те, що вже усталене, ввійшло в береги того суспільства, в якому перебувають етнічні складові. Діаспора формує свої культурні інститути. Тому серед українських діаспорників можна виокремити тих, хто ще до Другої світової війни сформував культурно-інформаційні, релігійні інститути в Італії. Передовсім слід відзначити подвижницьку роботу Йосипа Сліпого.
Україна нині прагне увійти в європейські реінтеграційні процеси, на чому й зосередила увагу Оксана Пахльовська, зазначивши, що четверту хвилю можна трактувати як певний набуток і як велику втрату. Якщо ми не створимо привабливого образу України через культурно-інформаційні центри, і надалі матимемо спотворений образ про нашу країну через тих, хто опинився в Італії. Серед них лише одиниці, які себе достосували до бізнесу, за десять років адаптувалися, намагаючись набути громадянства Італії.Без адаптивного українського культурно-інформаційного центру в Римі викривляється образ України й українця як повноцінного члена європейської спільноти. Можна співвіднести, що до четвертої хвилі зробили діаспорники, які з політичних чи релігійних мотивів змушені були вписувати себе у культурно-історичний, соціальний, релігійний контекст, як, приміром, священики, яких викинула радянська влада. Вони побудували тут інститути, академію, собори і допомагали нашим митцям. Брак такої інституції як інформаційно-культурний центр позначається на тому, як нас потрактовують. Виникає багато запитань: чи Україна реінтегрується назад в Російську імперію, чи вона буде розчленована. І ці теми обговорюють на шпальтах провідних італійських газет. Немає центру, який вчасно спростовував би подібні версії, як і немає постійного висвітлення, що таке Україна. Не фраґменти образу еміграції, а цілісний образ українства, історично прив’язаний до християнської парадигми ще задовго до прийняття християнства, ще до доби Відродження, до національних рухів, які пережила Італія, до того, як Гарібальді сказав, що “ми робимо Італійську державу для того, щоб сформувати італійську націю”. Нам треба зрозуміти, як з роздрібнених, пересварених етнічних груп створити єдине ціле на мовно-культурному ґрунті, як це зробили італійці…Подібним центром колись став осередок НТШ у містечку Сорсель у Франції, де зібралися провідні діячі української науки, освіти, які створили під орудою професора Кубійовича “Енциклопедію українознавства” та її англомовну версію, яка допомогла європейцям пізнати Україну. Нині ця поважна інституція занепадає. На відміну від української влади, російський уряд дбає про свою культурну спадщину. Нещодавно встановили пам’ятник Буніну в Москві. Чи є у нас пам’ятник, наприклад Петлюрі — людині, яка створила у ХХ столітті Україну? Він сформував із розрізнених сегментів силу, яка протидіяла більшовицькій експансії. Вояки, яких він вивів за межі України, справді могли скласти осердя Української держави. Вони прийшли з наукою, культурою, принесли українське слово, український дух і створили центри україністики, зокрема цей, про який ідеться, всеєвропейський: наукове товариство ім. Т. Шевченка в Сорселі. Воно сьогодні не забезпечене фінансово. У ньому залишилася одна подвижниця Анна-Марія Довганюк, яка дев’ятий рік виконує обов’язки і сторожа, й біблотекаря, й архіваріуса. Бачу потребу заснування українських освітніх, інформаційно-культурних центрів у зарубіжжі, зокрема в Римі. Його є кому очолити: Оксана Пахльовська — знакова постать. Вона могла б зреалізувати дуже багато своїх ініціатив. — Через нинішні складні міграційні процеси збільшився приплив інших етнічних мігрантів в Україну. Чи не постануть скоро проблеми асиміляції українців не лише за кордоном, а й у рідній державі?— У Франції є родина Жан-П’єра Пастернака, дружина якого не володіла українською мовою. А родина Пастернаків — з тих полтавців, які емігрували з Петлюрою. Вони зберігають мову вже в четвертому поколінні. Діти розмовляють українською мовою з місцевим акцентом. Вони почуваються тими сталими одиницями у середовищі, де дуже швидко відбуваються асиміляційні процеси, коли у величезному казані виварюється нова французька нація. Це вже не ті французи, не ті галли, які підкорювали світ, а афро-азійські елементи, які починають домінувати у французькій спільноті. Це своєрідна плата Франції за експансію, яку вона здійснювала в попередні століття. Постає зовсім інша, нова Франція, витворюється новий етнос. Я не робив би жодних застережень, якби не знелюднення України, що може обернутися ще важчими проблемами (напередодні поїздки до Єврокаравану побував на Тернопільщині, зокрема, в Бучачі, звідки виїхало майже все працездатне населення).Сьогодні майже мільйон українців — в Італії. А це означає, що у нас створюються зони, вільні для наповнення тим міграційним елементом, який через різні дірки в наших кордонах пливе в Україну. Це ніким не контрольовані міграційні потоки. Ми навіть не озвучуємо цих тем, їх немає на шпальтах газет: скільки різніх структур формується поза Києвом, які нічого спільного не мають з українською культурою, з українською мовою, українським інформаційним простором. Якщо ми не збережемо і не запропонуємо свого, то вони принесуть власне. Франція таких адаптує, вони всі франкомовні: сирієць чи єменець стає частиною французького суспільства. Але у нас витворюються непередбачувані комбінації. Уроки, які я виніс із цієї поїздки, надзвичайно серйозні. Це й проблеми четвертої хвилі: як дітям забезпечувати їхні потреби в українських школах, коли батьки возять їх з передмістя Рима, встаючи о 4-й годині ранку, щоб доїхати до Римської церкви св. Софії, де є недільна школа, якій, до речі, я подарував “Дитячу колекцію”, виготовлену Всеукраїнським товариством “Просвіта”. Діти сприйняли з захопленням, бо їм цього бракує, вони в щільному інформаційному оточенні, де українського немає. Дбаючи про четверту хвилю, ми повинні дбати і про школи, освітні науково-культурні заклади. — На початку нашої розмови Ви зауважили, що емігранти, дискриміновані за кордоном, мають потім проблеми і на Батьківщині. — Тут, в Україні, така людина через п’ять років втрачає можливість навіть успадкувати хату. Вони — ніде, вони розчахнуті, відповідно до нашого законодавства винесені за етнічні, соціальні межі. Від цього стає розпачливо на серці. Якщо ми не розв’яжемо цієї проблеми, її розв’язуватимуть інші етнічні елементи. Держава поки що не думає про це. Наші дипломатичні структури дають 29 доларів разової допомоги людині, яка втратила документи і не має жодних прав в Україні, її можуть депортувати будь-коли, у будь-якій ситуації. Наприклад, у жінки забрали паспорт господарі, де вона вісім місяців доглядає у закритому приміщенні безнадійно хворих. Чи заплатять їй чи ні, чи повернуть їй паспорт — все залежить від доброї волі. Вона може вирватися, прийти до консульства і сказати: “Порятуйте!” Їй дадуть 29 доларів — куди вона може доїхати? До України не доїде. Як бути? Лише Українська Церква сформувала невеликі фонди, щоб допомагати тим, хто потрапив у скрутне становище. Держава поки що стоїть осторонь цих проблем.Тому нам, учасникам Єврокаравану, потрібно звернутися до уряду, Верховної Ради, Президента з пропозиціями змін до закону, наприклад, делегування до парламенту тих представників українських громад, які ще не втратили громадянства України, щоб вони були в партійних списках, щоб на наступних парламентських виборах чи виборах до обласних рад могли представляти інтереси тих мільйонів, які вже за межами України. Треба думати про можливість інформаційного впливу. Вкрай потрібна постійна присутність українського у Європі, щоб відбувалися діалоги між культурами. Україна повинна моделювати образ не заробітчанина, а носія великої української християнської культури. Спілкувалася Валентина ДАВИДЕНКО
