ПРАЦЮЄМО НА ПРЕСТИЖ ДЕРЖАВИ

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ,виконавчий директор Ліги українських меценатів, співголова координаційної ради конкурсу ім. П. ЯцикаВісім конкурсів — це, погодьтеся, немало, особливо — за наших умов. І дистанцію пройдено усупереч тому, що нам пророкували. Песимісти не лише передбачають поразку, а й із незбагненним мазохістським задоволенням шукають симптомів можливої невдачі.Сьогодні тих голосів не чути. Не чути й тих, кому муляли гроші, призначені для премій школярам. Це ж була така вдячна тема для обурень: “Гроші?! Дітям?!. За знання української мови?!.” Це кваліфікували мало не як злочин. У декого виразним підтекстом звучало: ось якби ви мені на мій проект дали ті кошти, то це було б правильно, а діти й без цього повинні знати українську мову, бо вони — українці. І лише коли меценати конкурсу різко закцентували: гроші — наші, тож саме ми маємо всі підстави вирішувати, куди, кому й на що їх давати, — ця популярна тема якось відсунулася на марґінес.Зникли і звинувачення (а вони, хоч як дивно, таки були!) в тому, що організатори цього конкурсу прагнуть — не більше і не менше! — приспати пильність громадськості, приколисати її: бачте, мовна проблема починає розв’язуватися. А наївна громадськість, повіривши в те, вже не робитиме заходів для порятунку української мови. Отому, мовляв, такий конкурс — дуже небезпечний і шкідливий захід. І тоді довелося цілком серйозно пояснювати: ні, ви помиляєтеся в таких твердженнях, бо конкурсом хочемо не відвернути, а навпаки, привернути увагу громадськості до мовної ситуації, ініціювати посполите рушення до державної мови.Довго лунали й претензії до системи тестування школярів і студентів (то завдання там залегкі, то заскладні, та все не такі, як треба, а тому й конкурс не варто проводити), тож і тут довелося пояснювати: ми не шукаємо лінгвістичних геніїв — для цього є щорічні олімпіади школярів і студентів, а якщо ж вони знайдуться, то, звичайно, почуватимемося щасливими; у такий спосіб організатори конкурсу прагнуть підносити самий престиж державної мови в очах школярів і студентів.Усе це пригадую сьогодні не для того, аби наскаржитися загалові: ось як було розгортати цей мовний марафон. Убачаю в цих перипетіях прикру закономірність нашого життя: якщо хтось у нас починає якусь — на його гадку, важливу — справу, то з помічниками йому не дуже ведеться, а ось критиків та опонентів одразу ж з’являється майже легіон. І вже лунає хор: ось нездало та невдало все робиться… І пішло, і поїхало, перемішуючи грішне з праведним. Аж надто ми полюбляємо вивищуватися за рахунок заперечення того, що робить сусід. Отут безапеляційності, критицизму й пафосності нам не позичати! Замість співчутливо підтримати справу — рознесемо її дорешти.Звичайно ж, навіть найоригінальніша ідея й найсамовідданіші зусилля організаторів мовного турніру не забезпечили б йому такого успіху, якби в суспільстві (на противагу владним структурам) не було такого зацікавлення. Його ми відразу помітили серед педагогів. Інколи навіть видавалося: найсвідоміший сегмент суспільства — це вчителі.Це зацікавлення ми відразу помітили і в батьків школярів. І серед них — не лише представники Галичини, Волині чи Наддніпрянщини, як це прогнозували напередодні конкурсу. І на Донеччині, на Дніпропетровщині, на Сумщині, в Криму батьки (дуже часто російськомовні) прагнуть, щоб їхні діти бездоганно володіли державною мовою. У них може бути різна мотивація: в одних — усвідомлення того, що без знання української їхня дитина не зможе навчатися в престижній “Могилянці”, Острозькій академії чи університеті імені Тараса Шевченка, а отже, не матиме шансу зробити професійну кар’єру. В других звучить мотив моральної сатисфакції: мовляв, комуністичний режим забрав у нас рідну мову, яку вважали соціально непрестижною і яку ми через те ігнорували, а наші діти в нашій державі неодмінно мають повернутися до зневаженої нами мови. Tpeтi, часто навіть не етнічні українці, просто не уявляють, як можна жити в державі й не знати державної мови. Вони бачать, що широка українська громадськість разом зi свiтовою українською діаспорою у такий спосіб підносить престиж державної мови в Українській державi.Тому наш yспix — це передовсім yспix українського вчителя. Вчитель виявився значно сильнішим, аніж yci разом узяті віщуни-песимісти.Я впевнений: успішно відбудеться наш дев’ятий мовний марафон. I десятий! I двадцятий… Це цілком закономірний розвиток i поглиблення змісту важливoї справи.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment