Спогади про Голодомор 1932—1933 років Антоніни Федотівни Гунько, 1923 р. н. у с. Нова Прилука Турбівського району (тепер Липовецького) Вінницької області
Народилась у селянський сім’ї, добре пам’ятаю і до сьогодні страшні роки Голодомору. На мою думку, все почалося з колективізації та розкуркулювання, фізичного і морального знищення працьовитих господарств, знищення національно свідомої частини людей на селі.Влада організовувала сходки, щоб люди записувались у колгосп. Селяни не розуміли і не хотіли добровільно віддавати землю-поле, коней, корову, сільськогосподарський інвентар. Тоді найбільш “непослушних” чоловіків розкуркулювали, називали їх ворогами народу і вивозили в Сибір, майно і хату конфісковували, жінку й дітей викидали надвір.Мого дядька Мар’яна Пилиповича Гунька вивезли на північ Архангельської губернії за те, що він заховав мішок пшениці (закопав у саду). Він був неписьменний, оголосили його ворогом народу. Там він і помер, не повернувшись додому. Лише один чоловік, Дмитро Зінченко, повернувся із заслання.
Мою маму Євдокію Семенівну Ланченко також хотіли вивезти в Сибір за те, що не хотіла віддати корову в колгосп, а також плуг і зерно. Крім того, на сільських зборах виступила проти таких порядків. Одначе маму не вивезли тому, що тато Федір Пилипович возив уповноваженого з району. Здається, прізвище Шевченко, такий ще молодий дядько. Він сказав татові, щоб мама закрила рот і не з’являлася на сходках… А тато благав уповноваженого, щоб не вивозили жінку, бо має трьох маленьких дітей.Голодомор почався тому, що всі продукти насильно забирали в селян, навіть квасолю, капусту, бараболю, буряки.У нашому селі Прилуці такий грабунок здійснював комуніст Спецак. Цьому районному уповноваженому допомагали сільські голодранці, п’янички, що не хотіли жити чесною працею, але мали щось із награбованого.Хто на полі робив у 1932 і 1933 роках, то давали якусь баланду з висівками, без крупинки, без бульбочки. Мене дядько Михайло Пилипович приніс до колгоспного котла з надією, що хтось дасть тієї баланди, бо я вже не могла ходити, на мені була сама шкіра і кості.Ми стали в чергу, голодні люди штовхалися, билися. Випили всю ту юшку, а мені вже нічого не дісталося.Дядько поніс мене до свого старшого сина Миколи, але в нього також нічим було поживитися. Зайшли ще до його дочки Харитини, та в хаті не було ні крихти хліба, ні картоплі.І так, голодну, мене дядько приніс додому.У цей час жінка ветеринарного фельдшера Зінаїда Лясовська принесла якісь шкуринки хліба для мого дядька Михалка. Його не було вдома, я підстерегла, де вона його поклала, і без дозволу поїла. Хай мені Бог простить.На другий день я пішла за цвинтар, де росло колгоспне просо, нарвала недостиглих китичок, але охоронець почав гнатися на коні через цвинтар. У мене мало серце не розірвалося — болить і досі. Я втекла від нього, заховала китички, а другого дня з’їла сирими. Пішла я до двоюрідної сестри Харитини Жук, попросила, щоб дала щось поїсти. Сестра пекла млинці з попелу (золи). Я випросила того млинця і його проковтнула, більше вона мені не хотіла дати. Пішла через городи і побачила цибулю у дядини Соломії, сіла на грядку і наїлась досхочу. Очевидно, ця цибуля мене врятувала від золи-смерті. Моя сестра Харитина наступного дня померла.Пригадую, як моя мама пекла паску на Великдень з пшоняної луски, гнилих буряків і картоплі. Такий був Великдень 1933 року, але люди його святкували.Мій батько вночі охороняв колгоспну комору. За це йому давали по 200 грамів хліба, мама його ділила на трьох дітей, одну частину батькові, а собі — крихту. Ця частина сирого хліба з домішками була, як сірникова коробочка. Пригадую такий випадок. Моя тітка Гапка роздобула (виміняла на щось) клуночок бараболі й положила його під піл. Хтось із сусідів про цей “скарб” довідався, продерли дірку в глиняній стіні й коцюбою витягли ту бульбу. Рано мати з дітьми встала, а бараболі нема. Що то було плачу…А ще пам’ятаю, як тато зі мною та сестричкою Поліною попросив в Андрія крихти хліба. Той видавав по 200 грамів колгоспникам, що працювали в полі, а також тим, що хоронили померлих. Андрій полоснув по руці ножем тата Федота, потекла кров. Жінка цього Андрія несла в хустці недоріки хліба, бо він людей обважував, то і 200 грамів не було. Ми просили, щоб нам дали якусь скоринку — хоч для п’ятирічної сестри Поліни. Але та відмовила. Поліна ходила в ясла, і там давали шматочок хліба завбільшки з сірникову коробочку, давали ще юшку до цього хліба. І це на цілий день.Поліна цей хліб клала в рот по шматочку і не їла, а смоктала, ніжки були пухлі, полопалась шкіра і текла жовто-бура рідина…Люди в селі масово помирали, трупи валялись на вигоні, по хатах. Мій дядько Михайло, що мене рятував, сам помер, і нікому було похоронити.У мертвих животи пороздувалися, шкіра лопалась і витікала рідина.По селах починалось людоїдство. Була в нас жінка Ксенька Пастернак, мала двох дітей. Де ті діти поділися — невідомо. Люди в селі підозрювали, що вона їх поїла. Ксенька і сама скоро померла.Влада заставляла сильніших копати ями-могили, туди скидали трупи і закидали землею, щоб і сліду не було.Навесні ми бігали на ставок, ловили жаб і тут же їли. Зривали липину, очерет, бруньки з дерев, але було це, коли прийшло тепло. Сонечко рятувало людей.Отак сталінські більшовики-посіпаки будували соціалізм на селі.А симоненки, голуби, вітренки ще й досі не визнають геноцидом Голодомору 1932—1933 років. Та ви ж втрачаєте все людське і живете обманом!Я тепер мешкаю у Львові, на вул. Мішуги Ол., № 5, прізвище моє тепер Луцкова Антоніна Федотівна, учасниця Великої Вітчизняної війни, бойових дій, інвалід війни.Щороку їду в село Прилуку вшанувати пам’ять жертв Голодомору 1933 року.Записав учитель-пенсіонерЙосип ХОХЛІЧ 21 лютого 2008 року
