ЯК МІЙ ЗНАЙОМЕЦЬ РЕДАГУВАВ ПРИГОДНИЦЬКУ ФАНТАСТИКУ

Бувальщина

Валентин КОРНІЄНКО,м. ТернопільІтиметься не так про близького мого знайомця, як про Анатоля Перепадю, незабутнього — земля йому пером! — друга-брата. А рівночасно і про недавню, трагічну для нашого красного письменства добу, коли крізь “вічну мерзлоту” накинутого від влади казенного соцреалізму так важко було пробитися паросткам живого слова. Анатоль тоді ще не ходив у кавалерах ордена Почесного легіону першого ступеня, а був скандальним перекладачем у неласці, та ще, хоч про те мало хто знав, автором грубенької збірки оповідань на соціально-побутові, історичні, ба навіть езотеричні теми. Та коли переклади, хай і в суворо дозованих кількостях, усе-таки проривалися на сторінки преси, то оригінальній прозі, як мовиться, не світила дзвінка. На заваді ставали фахові “літературні конвоїри” або просто “лівообережні”, як висловлювався Василь Юхимович, адміністратори. Декотрі з них навіть галасливо набивалися у друзяки невгодним літераторам, але очі їхні відразу каламутніли і повертали зір усередину самих себе, тільки-но доходило до якоїсь конкретної послуги. 

А. Перепадя розповідав, як один відомий номенклатурний гуморист, улюблений серед колег за веселу вдачу дотепника та гульвіси і начебто його приятель ще зі студентських часів, повертаючи йому рукопис, затулився, мов щитом, дитинною щирістю переконаного функціонера: “Сам знаєш, старий, ти пишеш, як Бог, але зовсім не по-совєцькому!” І жодної нотки осуду! Але манускрипт повернув, хоч на своєму високому посту міг би й поборотися… Забігаючи наперед, зазначимо, що про згадану збірку можна вже, либонь, говорити лиш у минулому часі, бо після цілої низки клятвених обіцянок видати її, дорогоцінну теку десь “посіяли”, й автор не зміг навіть забрати рукопис із редакції… Зрештою Анатоль зневірився і далі писав тільки в шухляду. Та доки до цього ще не дійшло, мій славний знайомець, бувши свідком митарств близького приятеля, непомітно для самого себе запалився зухвалою думкою покласти їм край.Та час уже повернутися до заголовка. З нього випливає, що, по-перше, мій знайомець працював редактором. До цього додам: саме зарубіжної літератури у видавництві ЦК ЛКСМУ “Молодь”. І, по-друге, він редагував якусь фантастику. Поясню і це: збірник “Пригодницько-фантастичні оповідання” (Київ—Прага—Братислава) в українських перекладах — плід модної на той час дружби друкованих органів країн соцтабору.Гаразд, редагував фантастику, ну й що з того? Що тут незвичайного?Саме про це й мовитиметься.І тут доречно зауважити, що цей час у мого знайомця збігся з іншим — його близьким вступом до Спілки письменників. Його, бач, уже давно до неї сватали Анатоль Перепадя укупі з Олександром Шугаєм та Дмитром Чередниченком. Хлопці просто-таки не злазили йому з плечей, об’їли голову безнастанними нагадуваннями, але він упирався, мов бугай, якого ведуть на забій, бо чув смертельну відразу до пов’язаної зі вступом канцелярщини. Нарешті колеги напосіли так дружно, ще й помахали перед його очима рекомендацією самого Дмитра Паламарчука, що фортеця захиталася і впала. Але тут слід згадати й про інші крайнощі цього дивака: як він уже на що зважувався, то далі пер, як танк.Однак не одбігаймо надто від теми. Подані переклади для згаданого престижного видання виявилися здебільшого “сирі”, й моєму знайомцеві довелося добряче над ними попріти. А кажучи по-простому, переписати наново чи не весь рукопис. Річ для нього звичайна — справжніх майстрів слова не гурт — й іншого разу він би на фініші лиш полегшено зітхнув, але зовсім інша річ тепер, коли треба вступати до Спілки. Тут би не гріх себе якось і винагородити. Як саме? Та хоч би принагідним оприлюдненням у збірнику власних перекладів. Так він збагатив би свій послужний список вступника ще двома мовами — чеською та словацькою. Масло, як той казав, каші не шкодить. А що такі “відсебеньки” можуть не сподобатися дирекції, то краще їх не афішувати…Кілька місяців перегодом, відірваний ритмічними телефонними трелями від бланка з автобіографічними даними, редактор підніс до вуха слухавку і почув шефів голос: “Зайдіть до мене!”Якусь мить головний редактор мовчки тарабанив пальцями по столі. Потім підвів голову і діловито проголосив:— Забагато виправлень — другої верстки не уникнути. Тим краще для вас: буде простіше вилучити кілька оповідань, хоч вони, визнаю, не з найгірших. — І на круглі очі “зарубіжника” — той виявився непоганим актором — зітхнув: — Ваших.Не слід гадати, ніби дирекція не заохочує до творчості своїх працівників, навпаки, вона “за” обома руками, але… така постанова Компресу, а вона, як відомо, оскарженню не підлягає. Друкувати своїх — зачиняти двері перед “вулицею”, а це неетично…Кров шибнула редакторові в голову. Що за дріб’язковість? А нечуваний визиск, єгипетська робота, рабське висиджування над недолугими рукописами — це етично?!— Та це ж мізерія — якихось три оповіданнячка, їх ніхто й не помітить! — збунтувався він. — Зрештою, чи ж я не заслужив на такий виняток за десять років галерних робіт? Самі знаєте, що до нас пливе! А наша редакція, зарубіжна, на відміну від решти, прибуткова! Я особисто збагачую видавництво! І я — негр! Добровільний! Тягну лямку тільки з любові до слова. Вдумайтесь — у мене одна з найменших ставок!— Ну, збагачуєте не тільки ви…— Ба ні, тільки я! Бо я редакція в одній особі! Ви мали б цінувати мою некорисливість!Головний розвів руками.— Попри все бажання…Очі його микуляли.І тоді славний мій знайомець пішов ва-банк: зізнався, для чого йому це треба. Мовляв, хотілося б розширити мовну географію.— Ви ж сам поет, де ж ваша солідарність?— Зараз я не поет, — трагічно блимнув очима розм’яклий бос. — На жаль, я зараз екзекутор… Якщо хочете, каральний меч.— Я зрікаюся гонорару! Перераховую у фонд Чорнобиля! Тепер бачите, що гроші тут “поза грою”? — дедалі розпалювався редактор книжки, чуючи, як у ньому починають густи дизельні двигуни.— Привернете увагу комітету, тільки й того!І тоді танк попер. Ах ти ж, крутію комсомольський! Ах, безсоромні твої очі! Мені, бач, зась, а сам… а сам… Від обурення йому забило дух.— А хто видає у рідній “Молоді”, і то московською, куди більше полотно? Га?Головний (під його іменем саме виходила поема про Багрицького) похлинувся, відтак розгонистим рухом ухопив слухавку, притис вухом до плеча (що б ті комсомольці-добровольці робили без цього завченого на всі випадки життя жесту?) і, накручуючи номер, вільною рукою показав на двері:— Усе, все. У мене справи. А це… — він кивнув бородою на верстку, — ще хай полежить. Чортові бюрократи! Йдіть…Непокірний редактор мало не побожно дивився на недавнього заввідділу спорту ЦК ЛКСМУ. “Ще хай полежить!” Та це ж дипломатичний шедевр! Розумій, як хочеш! Мо’, помилують, а мо’, скарають на горло… Словом, непевність, що, мов іржа, кришить залізо… Цікаво, за що цього словоблуда спустили вниз комсомольськими сходами?Шеф зустрів працівника кисло-зневажливою міною, дивлячись, мов на якусь блощицю, і з награною гречністю проспівав:— Чого ж ви мені не сказали? Узгодили б по-людському. А тепер… Дзвонив, каже, викинути… Е-хе-хе!Ту ж мить танк, чиї мотори ще не заглухли, ляскаючи траками, обкрутився на місці й попер… на зава.— Мені самому? Власноруч?Зав гидливо притакнув.А що підлеглий? Цим разом його слова скидалися на ультиматум:— Сам я свого не викидатиму, а як викине хтось, то хай і прізвище своє ставить у реквізиті! Я від редакторства відмовляюсь! Ка-те-го-рич-но! Редактор — завредактор — головний! Редактор — директор! Звучить, як музика! Годі! Набридло!Шеф аж замурчав. Ба навіть замугикав щось собі під ніс. Але не з утіхи. Мабуть, чи не зозла.Пропав, як руда миша, без жалю подумав ворохобник. Усі мости спалено. Витурять? Ет! Не первина…І враз нестямному галабурдникові сяйнула божевільна думка. Ось що рушить гори! Уб’ю нараз двох зайців!Він розплився широкою усмішкою, крутнувся і сягнистою ходою рушив до дверей.— Гаразд. Забирай верстку!Тим часом мій знайомець, прослизнувши до себе, сполучився з русанівським сусідою. А за півгодини Анатоль Перепадя був уже на місці й, наче штукар-престидижитатор, вихопив із-за пазухи паперового голуба. Або в перекладі простою мовою, фантастичне оповідання “Півень”, достеменну, як було відомо редакторові, перлину, хоч жоден друкований орган не наважувався оздобити нею свої сторінки…Кандидат у члени Спілки потер руки.— Ех! Якщо вже феєрверк, то на всю губу! Друга верстка стерпить!Та й уклав машинописного “Півня” у стосик друкованих аркушів, відтак послинив пальця і заходився вправно перегортати сторінки, роблячи нову пагінацію.А далі… Далі почалась якась гра у хованки. Затяжна і виснажлива. Ані редактор ні про що не питав, ані редактора ні про що не сповіщали. Місяць минав за місяцем — і ось… Запаморочливо пахнучи свіжою фарбою, на його бюрко ліг сигнальний примірник.Довго він дивився на строкату обкладинку, не сміючи зазирнути у “Зміст”. Урешті знайшов потрібну сторінку і… вхопився за серце!..* * *Уже багато років перегодом Валентин почув од колишнього шефа:— І все-таки ж ти вчинив негоже. Я побачив Анатолеве оповідання аж по виході книжки. Міг би мені й сказати.— Якби Анатоль не був мій друг! — відрік мій тезко, натякаючи на певний невидимий бар’єр, що ніколи не зникав між завом та його безпартійним підлеглим і відбивав охоту запобігати в нього ласки.Того самого дня, розтроюджений давніми спогадами, він зняв із полиці у себе вдома многостражденну книжку. Перечитав “Півня” — і ахнув! Сили небесні! Та це ж сяйний діамант! Кожне слово позначене печаттю на рідкість світлої, самобутньої, неповторної особистості. І воістину: словам тісно, а думкам просторо! А отже, — творить разом з автором і сам читач. І посмішка, всюдисуща Анатолева посмішка! Побачений із часової відстані чудодійний хист став більш ніж очевидний, проявившись, немов на фотоплівці й дихнувши росяною свіжістю!Укинувши, за Анатолевим прикладом, свою “дитину” за пазуху, схвильований редактор дмухнув на бульвар Давидова до русанівського приятеля і за двадцять хвилин уже чимчикував удвох із ним широкими сірими плитами біля озера Тельбин — місця подій, описаних у “Півні”. Валентин чув душевне піднесення: зараз він подарує гнаному другові кілька справді святкових, іскрометних, пам’ятних на все життя хвилин!— Хочеш, прочитаю тобі щось із давнього? — врочисто запитав він і добув із пазухи книжку.— Ану ж ну! — енергійно, з усміхненою готовністю заохотив Анатоль, з маху відгадуючи наміри мого знайомого по його обличчю і весь обертаючись на радісну увагу в передчутті грандіозного сюрпризу. На доказ доброї своєї волі ще й пустив лукавий смішок у вуса, мовляв, а що ж, у нас теж губа не з лопуцька!І тоді мій знайомий зачав натхненно читати “Півня”, захоплено коментуючи стилістичні знахідки і коли-не-коли спиняючись, аби запитати: “читати далі?”— Читай, читай! — великодушно дозволяв Анатоль, і очі йому палали ярим блакитним вогнем, як завжди при зустрічі з красою, а смужка губ під каштановими вусиками і тонко й чисто різьбленим “письменницьким” носом розхилялася в усміхові, показуючи рівні білі зуби. Валентин міг забожитися, що автор чує абсолютно те саме, що й він сам.— А хто ж це написав? — вишкірився після читання Анатоль, тихенько гигочучи собі під ніс і, мов який веселий чортяка, гостро блискаючи скельцями окулярів.— Та ж… мабуть, Ваше степенство! — так само грайливо відказав читець.Обидва, не змовляючись, суворо пильнували правил імпровізованої гри.— Та невже? — вразився автор. — То ж то я чую щось наче знайоме. Якісь допотопні архаїзми. “Лукашизми”… Ба навіть “валентинізми”… Ну й Перепадя! Ну й сучий син! — щасливо заіржав він. (Таким Валентин його ще не бачив. Він весь світився і радів, мов дитя, успіхові “сучого сина” у власних очах). — А редактор же хто?— Оцей лобуряка! — тицьнув пальцем у реквізит мій близький знайомий.— Тю! — вигукнув його русанівський сусіда. — То це він? І як же в біса йому вдалося?— Треба давати людям шанс, — загадково всміхнувся Валентин. — Навіть коли їх не дають тобі!І вони з реготом пустилися бігати вимощеним плитами піщаним берегом, підгилюючи носаками камінці й очеплюючись на нижні гілки розкидистих верб. Відтак хапцем позривали з себе одяг і шубовснули у Тельбин…То були справді щасливі, до сліз на очах, хвилини, коли в очужілому з бігом часу власному образі, знову явленому його тепер уже неупередженому зорові, упосліджений художник попри всі шельмування його таланту увіч побачив омріяного майстра. Хвилини, найщасливіші з усіх, що пам’ятав його редактор. Обидва святкували справдження віри — Анатолевої в себе і Валентинової в Анатоля, святкували причастя високим мистецтвом, красою, жерцем якої уродився мешканець будинку № 19/1 (кв. 52) на бульварі Давидова…А з ясного неба ніжно всміхалося тепле осіннє сонечко, і собі долучаючись до “крадених” веселощів досі ще не реабілітованого проскрибента…Саме тоді у цьому навдивовижу цілеспрямованому, роботящому, захопленому, жаждивому дедалі нових світлосяйних вражень сонцепоклонникові (“пляжній людині”, як він себе величав), що сприймав життя, попри темні його хлані, як коштовний дар, у цьому великому поціновувачеві радощів творчости, а заразом і простих, немудрящих утіх, як-от від смачно приготовленої страви, швидкої їзди на велосипеді чи плавби на віндсерфінзі, майстерного удару в падінні через себе по воротях, лоскоту вітерцю під гарячим сонцем, гарного краєвиду, споглядання жіночої вроди чи якого архітектурного дива — Валентинові знагла відкрився невидимий духовний, істиний Анатоль, що своє земне призначення пізнав серцем з першим ковтком повітря. Йому, либонь, було дано відати, що Бог створив Усесвіт і життя, щоб утішатися красою. І що ми, Божі діти, також прагнемо тієї самої втіхи. Тож і мета нашого життя — саме життя… 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment