СПОДІВАЄМОСЬ  НА МОЛОДЕ ПОКОЛІННЯ

У Національному технічному університеті “КПІ” відбувся “круглий стіл”, присвячений проблемам юридичного статусу державності української мови в Україні та з нагоди 19-ої річниці прийняття Закону “Про мови в Українській РСР”. Участь у заході взяли студенти, з якими поділилися роздумами відомі науковці, письменники, викладачі вищих навчальних закладів, просвітяни. Публікуємо матеріали “круглого столу”.

Ольга ПУГАЧ, голова Київського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка:28 жовтня 1989 року було ухвалено Закон про мови в Українській РСР. У Київському політехнічному створили кафедру української мови, літератури й культури. Завдяки Товариству української мови з’явилися добровольці, які вже 1989 року вирішили перейти на українську мову викладання. Тож коли Україна стала незалежною, в КПІ значна частина викладачів читали лекції українською, серед них були фізики й математики. Тоді перехід на викладання українською мовою розцінювали як вияв махрового буржуазного націоналізму, тому в нас були проблеми з деканатами, з парткомами. Після 1991 року дедалі більше ВНЗ стають прихильними до української мови. 

Володимир ШЕХОВЦОВ, професор Національного університету “Київський політехнічний інститут”:Київський політехнічний було створено водночас із двома іншими: Санкт-Петербурзьким і Варшавським. Зрозуміло, що на теренах імперії це був російськомовний заклад. Наприкінці 80-х у КПІ з’явилися перші осередки Товариства української мови — організації, яка перетворила наш російськомовний навчальний заклад на національний. Я був заступником проректора, і мені доручили розширювати функціонування державної мови в університеті. За ці роки зроблено багато, хоч хотілося б більше. Вся навчальна література видана українською мовою, переважна більшість викладачів читають нею лекції. Двадцять років тому ми взяли за правило: не тиснути на тих, хто не зміг одразу перейти на державну мову. В результаті всі молоді викладачі, які приходять до КПІ, не володіючи українською, змінюють ставлення, усвідомлюють важливість мовного питання або не можуть обійняти посаду. Така політика веде до того, що наш університет стає справді українським. У нашому університеті є ознаки національної свідомості, яка виявляється не лише в мові. Ми часто проводимо виставки, заходи, пов’язані з відродженням нашої духовності. Олександр ПОНОМАРІВ,професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка:Насамперед хочу привітати усіх з тим, що сталося 19 років тому. Це було велике свято українського народу. Вперше в нашій історії в теоретично незалежній Україні (ще в складі Радянського Союзу, хоч вона мала формальні ознаки держави і навіть була однією із засновниць Організації Об’єднаних Націй) з’явилися в нашому законі священні слова: “Державною мовою в Українській РСР є українська мова”. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття було величезне піднесення. Тепер, на жаль, не так. Як же українська ідея опанує всю Україну, коли ніхто із сучасних українців нічого не робить? Якщо, скажімо, Валентину Шевченко, яка під час прийняття закону про державність мови була головою Президії Верховної Ради порівняти з усіма головами ВР тепер, то вона краща. Наступного дня після ухвалення цього закону вся Верховна Рада заговорила українською. А тепер, через 17 років, у парламенті розмовляють, хто як хоче. Дехто з тих, хто володіє українською, демонстративно нею не розмовляють, ходять із прапорами колишньої держави, носять не українські значки, і їм усе це дозволяють. Після 1989 року і в Політехнічному інституті, й у багатьох інших навчальних закладах почали переходити на викладання українською мовою. У різних реґіонах України на той час були неоднакові умови. Тому ухвалили програми для завершення цього процесу: в західних областях — через два роки, в центральних — через три—чотири, а в південних і східних — через п’ять. Але після цього минуло значно більше часу, а ці програми ніде не виконано. Я радий, що Україна — самостійна держава, але констатую факт, що у нас з українською мовою гірше, ніж було за Радянського Союзу. Тоді кожна область мала по дві українськомовні газети: одну партійну й одну комсомольську. Тепер деякі області, приміром Луганська, зовсім не мають українських газет. У нас усе навпаки: євреї в Ізраїлі відродили державу, мову, яка вже в І столітті нашої ери була майже мертвою. А в нас жива українська мова, якою розмовляє населення по всій Україні — навіть у селах на Донеччині й Луганщині. Але що там відбувається! Керують оті 8 %, які 1 грудня 1991 року голосували проти незалежності України. Вони вже в незалежній Україні закривають українські школи, яких і так там мало залишилося. Ще під час Майдану — а це була одна з висот, на яку піднісся український народ, — кандидат у президенти, тепер Президент Віктор Ющенко обіцяв, що не закриє жодної російської школи. Але ж більшість російських шкіл — це колишні українські, бо після Другої світової війни значна частина шкіл на Донеччині й на Луганщині були українські. Справді не закрили жодної російської школи, але не відкрили й жодної української, а деякі з тих, що були, закрили. Наприклад, у Донецьку закрили українську школу № 36. Батьки й досі судяться, вже до Європейського суду дійшли, щоб школи повернути, але ніхто не реагує. Нещодавно була презентація книжки Володимира Скляра “Етнічний склад населення України”. Там на конкретних фактах він доводить, як російщили Україну. Але найбільші наші вороги — це ми самі, українці. Ми не хочемо робити те, що можемо. А варто захотіти.Коли почали втілювати в життя закон про державну мову, тодішній ректор Київського університету ім. Т. Шевченка Віктор Скопенко сказав на вченій раді: “Коли людина їде за кордон, приміром у Францію, вона вивчає французьку, щоб там працювати. У нас роками працюють, і їм важко викладати українською мовою. Тож кому це буде важко, з тими не укладатимемо контракту”. І всім одразу стало легко. У часи, коли нас зросійщували, у групу ВНЗ приводили двох іноземних студентів, які вивчили російську мову. Цим мотивували, що група заради них мала слухати лекції російською. Тепер наші викладачі навчають іноземців української. Ці іноземці скаржаться: “Нам на перерві немає з ким спілкуватися, бо українці розмовляють між собою російською”. В якій країні ще таке можливо? Оскільки у нас держава не дбає про українську мову, інформаційний простір переважно неукраїнський. Ті, хто нині пропагує ідею двомовності, поширили міф про поліетнічність України. Насправді Україна не більш поліетнічна, ніж Німеччина або Франція. У нас понад 70 % корінного етносу українців, тобто це моноетнічна країна. У жодній країні світу меншина не може асимілювати корінне населення. У нас же це намагаються зробити. Дехто каже: так історично склалося. Так не склалося, а сталося з волі “старшого брата”. І це можна й потрібно змінити.Після того, як Чехія вийшла з Австро-Угорської імперії, Прага була цілком німецькомовним містом. Чехи відродили свою мову. На кого в нас надія? На молоде покоління. Що ми повинні робити? Виконувати статтю 10 Конституції, де йдеться про те, що в офіційному спілкуванні державною мовою на всій території України є українська мова. Виконуйте заповіт Володимира Сосюри:Любіть Україну у сні й наяву,Вишневу свою Україну. Красу її, вічно живу і нову,І мову її солов’їну. Анатолій МОКРЕНКО, народний артист України:Коли я навчався в Політехнічному інституті, у цьому приміщенні був спортзал, і тут я займався спортивною гімнастикою разом з олімпійською чемпіонкою Ларисою Латиніною. Тоді вона мала українське прізвище. А потім стала Латиніною, й Україна втратила справжній видатний талант.Скрізь українці століттями берегли свою мову, свою ідентичність. Подорожуючи, я думав: навіщо закордонним українцям берегти мову, якщо вони знають англійську, французьку, іспанську чи якусь іншу, можуть вільно спілкуватися? Але завдяки рідній мові вони зберігають цілісність національного духу, в чужих країнах будують український дім.Коли з далекого українського села вісімнадцятирічним я приїхав до Києва, побачив, що переважна більшість розмовляє російською. Мене це шокувало. Але тоді ми були в імперії, тому панувала російська. А в своїй державі повинна бути рідна. Це боротьба за дух, за власне “я”. У світі не було і немає нічого вищого, сильнішого за дух.     Прикро, що іноземці в Києві не чують української мови. Згадую слова Олеся Гончара: “Страшно, коли людина перестає боятися власного безчестя”. Російська мова — це зброя. Завоювавши інформаційний простір, можна завоювати народ. Наша біда в тому, що ми не можемо зрозуміти, що в рідній мові — душа, дух. Нині душа розполовинена, і нам треба її зібрати докупи. Тільки тоді зможемо побудувати міцну державу. Мова — одна з найголовніших ознак нації. Ми будуємо свою державу, повинні бути державними людьми. Мова — не другорядна справа. Якщо хочемо бути самими собою (а це зовсім непросто), ми повинні все зробити, щоб Україна була українською. Переконаний, що не матеріальні цінності визначають щастя, а духовні. Ви молоді, за вами майбутнє. Тому боротьба за мову повинна зайняти чільне місце.Іван ЮЩУК, професор Міжнародного лінгвістичного університету:Я один із тих, хто укладав Закон про мови в Українській РСР як представник Товариства української мови. Мені довелося доповідати на трьох комісіях Верховної Ради про рішення Товариства української мови. Було подано на обговорення три проекти: проект, який розробили депутати Верховної Ради разом із Товариством української мови, від депутатів Криму і від Дніпропетровська. Леонід Кравчук тоді дипломатично сказав, що про українську мову як державну йдеться в нашому законі про мови в УРСР, це повинно бути, і завдяки цьому пройшов саме він. Основна ідея звучала так: “Українська РСР забезпечує українській мові статус державної, вона повинна сприяти розвиткові високих творчих сил українського народу, гарантувати його суверенну національну державну майбутність”. Цим законом закладено нашу незалежність. 27 жовтня ВР прийняла статтю Конституції, у якій українську мову проголошено  державною, а 28 вже було прийнято Закон про мови. А наша Верховна Рада статтю 10 Конституції прийняла ще кілька років тому, а закону про мови й досі немає. Ось таке ставлення наших депутатів до української мови. Мене цікавить, що заважає молодим розмовляти українською. Гадаю, провінціалізм. Дехто сприйняв думку, яку нам нав’язували дуже довго, що наша мова вторинна. Але це не так. Українська мова втричі давніша від російської. Російська мова існує приблизно з 988 року, а українська — близько 3000 років.Українська — це козацька мова. Приміром, давньогрецька формувалася в Афінах, англійська — в Лондоні, французька — в Парижі. А наша — на Запорозькій Січі. Козаки приходили з різних місць, кожен приносив щось своє. А відкозакувавши, розносили козацьку говірку по своїх селах, містах. У жодній мові немає такої консолідації. Українець, хоч би звідки він був, легко зрозуміє співвітчизника. І цьому посприяли козаки. Далі буде.Матеріали підготувалаНадія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment