Володимир КАПУСТІН,письменникПеред досвітком звуки литавр і сурм розбудили Полтаву. В багатьох будинках засвітилися вікна. То там, то тут почулося брязкання зброї, цокіт копит. Вершники і піші козаки прямували на майдан. Козаки мали йти до війська гетьмана Богдана Хмельницького. Навесні 1649 року їх вийшли проводжати сивочолі діди, жінки, дівчата. Жінки підходили до своїх чоловіків. Одні дарували їм кисети, інші — маленькі ікони із зображенням святої Богородиці.Не в одної козачки тремтіли сльози на віях. Жінки знали, що з війни не всі повернуться. Хтось загине в бою, і його накриють червоною китайкою, побратими насиплють шапками могилу край поля й посадять біля неї кущ калини або тонку тополину.Гуртами стояли дівчата і крадькома позирали на ставних молодих козаків. Сміливіші підходили й дарували вишиті хустинки. Осторонь гурту стояла тендітна юна полтавка Мелася Барабаш. Вона дивилася на молодого смаглявого козака Івана Коваля.Заграли сурми — і полк рушив. Тут вибігла Мелася і простягнула козакові хустину. Той пригорнув до себе юну красуню, промовивши: “Дякую тобі, Меласю, за дарунок!” Дівчина зраділа, засоромилася, нахилила голівку, стиха запитала:— А коли повернешся до Полтави?— Мабуть, Меласю, не скоро, може, через рік або десь на другу весну, — сказав задумано козак.— Чекатиму з походу. Вишию сорочку.Приязно всміхнувся козак і пустив коня галопом, щоб у долині над Ворсклою наздогнати загін.До своєї хати, що біліла в садку на пагорбі, дівчина йшла повільно, пошепки промовляла: “Боже, збережи козака Івана. Нехай здоровим повернеться до Полтави”… Та ще картала себе, що покохала, але не сказала про це. З-під чорних вій дівочих котилися сльози. Нишком утерла, щоб ніхто не побачив. Згадала оповідку бабусі Мотрони. Та якось розповідала, що вдосвіта треба на греблі встромити в землю вербову гілку і загадати бажання. Якщо через кілька днів гілочка оживе, викине зелені листочки, то бажання обов’язково здійсниться. Отож удосвіта в кінці греблі Мелася встромила в землю аж сім вербових гілок. Усі прийнялися, розпустили зелені листочки. З надією чекала з далекого походу козака Івана.Минув рік, другий, а там — і третя весна. Козак так і не повернуся до Полтави. Від туги за коханими змарніло дівоче личко, посмутніли очі. Дівчина затужила, перестала ходити на вечорниці. Тоді до неї завітала найближча подруга, донька полтавського урядника Гордія Чурая Маруся. Мелася все розповіла їй.Щира розповідь вразила піснярку. Вона обняла Меласю, запросила в неділю на вечорниці, пообіцяла дорогий дарунок.— Який саме? — зацікавилася дівчина.— Негоже заздалегідь розповідати, та й сама ще добре не знаю, що то буде, — відповіла Чураївна.…У великій світлиці на видноті у трійничку горіли свічки. На лавах сиділи парубки й дівчата. Ось до світлиці зайшла Маруся Чурай. Чемно привіталася. Всі очікували, що скаже ця дівчина, обдарована дивовижним талантом.— Цього вечора, шановне товариство, заспіваю вам свою нову пісню “В кінці греблі шумлять верби”. Це мій подарунок Меласі Барабаш.І співала зворушливо:В кінці греблі шумлять верби,Що я насадила…Нема того козаченька,Що я полюбила.Ой нема козаченька — Поїхав за Десну:Рости, рости, дівчинонько,На другую весну!Росла, росла дівчинонькаТа й на порі стала.Ждала-ждала козаченька,Та й плакати стала.Ой не плачте, карі очі, — Така ваша доля:Полюбила козаченька, При місяці стоя!Зелененькі огірочки,Жовтенькі цвіточки…Нема мого миленького,Плачуть карі очки!Текст пісні Маруся Чурай записала в альбом з присвятою Меласі Барабаш. Цей альбом 1853 року потрапив до бургомістра Полтави Селегеня.Минуло понад триста п’ятдесят років, як відійшла у вічність полтавка Маруся Гордіївна Чурай. А її неперевершені перлини — ліричні пісні — чарують слухачів досі. Вони стали невмирущими.
