ПОВЕРНЕННЯ ДО ВИТОКІВ 

Михайло ФАЛАГАШВІЛІ, м. Ірпінь Київської обл.У новинах постійно порушують мовне питання, нав’язуючи суспільству думку про потребу другої державної (чи то пак “офіційної”) мови. Повідомлення про ці події нагадують зведення з лінії фронту. Певно, що наступ на українську мову (читай Україну) триває… Хочу торкнутися ролі, яку зіграла українська мова в моєму житті, та змін у свідомості, що наставали чи то під тиском власного досвіду, чи то обставин. Я виріс у степовій зоні на Запоріжжі. Пам’ятаю, нам, школярам, майже нічого не говорили про українську історію, про героїчне козацьке минуле. Виховували в дусі “мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз”. Щодня, щогодини, щохвилини нам вживляли в мозок, вливали у свідомість, прищеплювали відчуття малоросійства, меншовартості, залежності нашої історії від історії “старшого брата”. Майже не було книжок про козаччину, Козацьку республіку, Коліївщину, українські визвольні змагання. Натомість широко висвітлювали “віковічну дружбу” між Росією й Україною, вирішальне значення Переяславської ради як чинника історичного спасіння України. Сьогодні історики схиляються до думки, що Переяславська рада була лише воєнно-тактичною короткочасною угодою, яких на той час укладали багато, як вимушений тимчасовий крок Богдана Хмельницького. Лише тепер розумію єзуїтську політику більшовиків щодо “гомо совєтикус”, їхню боротьбу і страх перед відродженням навіть спогадів про славетне минуле наших предків. То була цілеспрямована політика на ерозію пам’яті нації. Вона досягла мети, і свідчення цього — нинішні події на південному сході й півдні України (парад мовних суверенітетів, заворушення в Криму під гаслом “захисту” російської та проти “українізації”).Змінюються часи, змінюються методи російської експансії щодо України. Незмінний принцип: Росія ніколи не відмовиться від ідеї підкорити Україну, тримати її у сфері свого політичного та економічного впливу. Саме мовному питанню в цій політиці надають вирішального значення. Навчався я в російській школі. У містечку була й українська школа, але моя мама, малограмотна жінка, мабуть, підсвідомо відчуваючи “важливість і перспективність” російського майбуття, віддала мене саме в російську. Українську мову та літературу викладала Мотрона Леонтіївна Долинна. Це була худорлява хвороблива жінка з виразом переляку на обличчі та постійного німого очікування чогось поганого. Ми, учні, здивовано спостерігали, як вона, перебуваючи у стані постійного не зрозумілого нам страху, починала немовби світитися зсередини, коли розповідала про козаччину, українських класиків та читала їхні твори. І лише зараз розумію ступінь мужності цієї жінки, її здатність в оточенні “всєго руского” викладати так українську мову та літературу. Не випадково я тоді почав писати вірші саме українською.Життя моє котилося далі: технічне училище, служба в армії, інститут, трудова діяльність. І скрізь панівною мовою була російська.Розуміння мови як вирішального чинника в державотворенні прийшло 1997 року. Я тоді працював в енергетичній галузі в Запоріжжі — на південному сході України. Всю документацію вели лише російською мовою. Зі мною у відділі працював немолодий росіянин зі Смоленщини. Він починав і закінчував свій робочий день доріканнями та прокльонами на адресу України: тут і заробітна платня набагато нижча, ніж у Росії, пенсійне забезпечення гірше, самі нездари, недорікуваті. Спочатку я терпів це, але одного разу не витримав і гостро сказав, що його тут ніхто не тримає, і запитав, чи він знає хоч кілька слів українською. На це він мені нахабно-зневажливо відповів: “А зачем мне это? И вообще какое вы имеете моральное право требовать от других знания своего языка, если сами гнушаетесь им?” Важко було що-небудь заперечити цьому росіянинові, адже він мав рацію: пожинаємо те, що посіяли… Відтоді спілкуюся лише українською. Спочатку було важко, адже оточення російськомовне. Але я відстоював своє. За часів Кучми робили спроби (вірогідно, позірні) перевести діловодство згідно з вимогами Конституції України на державну мову. У нас в енергетиці з’явилася відповідна міністерська вказівка, на яку ніхто не зважав. Та й хто контролюватиме виконання, якщо керівництво російськомовне? Тобто все йшло “паралельно”: наказ — одне, а життя — інше. Я готував проекти виробничих наказів по підприємству, тож як законослухняний громадянин і чиновник почав друкувати їх українською, на що начальник відділу лютував: “Ти што, нє можеш нормальним язиком пісать?” І хоч за посадою виконував роботу, яка відповідала вищій кваліфікації (і відповідно оплаті), але підвищення так і не дочекався. Чудова ілюстрація “утисків російської мови”…Відколи почав розмовляти українською, відчув зневажливе ставлення колег. Мабуть, свідомі українці, що зробили подібний мовний вибір, відчувають певний дискомфорт (і це у  власній державі). Ми жили в центрі Запоріжжя. У 30-ті та 60-ті — роки всесоюзних будов Дніпрогесу, Запоріжсталі, Дніпрогесу-2, Дніпроспецсталі — сюди з усього Радянського Союзу приїжджала молодь. Створився інтернаціональний конгломерат. Виросло покоління, яке асимілювала російська мова. Сьогодні в Запоріжжі — колисці українського козацтва — окрім офіційної атрибутики, мало що про це нагадує.Буваючи на базарі, спілкувався з бабусями-дідусями. Почувши українську, вони змінювалися, їхні обличчя починали світитися, а очі — сяяти від щастя. “Хоч рідну мову трохи почули, а то “заштокали” та “закакали” нас”, — казали вони. Боляче було слухати… І випливали з пам’яті відомі слова К. Маркса: “Людина, яка не говорить мовою тієї країни, в якій живе, — або гість, або раб, або ж загарбник”. Ось і думай, українцю, хто ж ти на рідній землі?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment