СПОДІВАЄМОСЬ  НА МОЛОДЕ ПОКОЛІННЯ

У Національному технічному університеті “КПІ” відбувся “круглий стіл”, присвячений проблемам юридичного статусу державності української мови в Україні та з нагоди 19-ої річниці прийняття Закону “Про мови в Українській РСР”.

Закінчення. Початок у ч. 45 за 2008 р.Юрій ГНАТКЕВИЧ,народний депутат УкраїниМені приємно бувати в КПІ, зустрічатися з колективом, бо впродовж 22 років я тут працював, з них 18 завідував кафедрою іноземних мов. Хочу передати вітання від Павла Мовчана, голови ВУТ “Просвіта”, якого терміново викликали до Верховної Ради.

Мене обрали до Верховної Ради від Політехнічного інституту, завдяки цьому мав можливість брати участь у проголошенні незалежності України 1991 року. Але те, за що ми голосували і як уявляли незалежну Україну 18 років тому, виявилося інакшим. І в національному, і в соціальному аспекті.Я був заступником голови парламентського комітету з питань освіти і науки. Тоді в столиці України ми переводили школи з російською мовою навчання на українську. Нам здавалося, що якщо запровадимо з першого класу навчання українською, то й батьки, бажаючи допомогти дітям, також перейдуть на державну мову. Цього не трапилося. Я наївно уявляв, що в Україні буде відсотків 90 газет українською мовою і 10 % — російською. На жаль, нині все навпаки. Чому не йде, а гальмується національне відродження, чому наша молодь розмовляє російською? Що відбувається?Чому Польща, Прибалтійські посткомуністичні країни пішли швидше за нас у соціальному розвитку? Виявилося, що за кількасот літ панування Російської імперії, що намагалася асимілювати нас, витравити національний дух шляхом викорінення традицій, мови імперія досягла успіхів, яких ми не уявляли.Україна сьогодні розшматована в соціальному й національному аспектах. Національні багатства за ці роки розікрали. Тепер суспільство поділене на дві частини: одні кажуть — хай буде так, як є, а інші — треба відновити справедливість. У національному аспекті також поділ: частина вважає, що оскільки русифікація досягла високого рівня, у незалежній Україні це потрібно виправляти. Слід виховувати українців, нагадати їм про те, хто вони. Інші запевняють, що нічого змінювати не варто. Думаю, що якби в Україні був достаток, то у Верховній Раді все одно гризлися б поміж собою, бо не розв’язано основного питання — національного. Уся історія світу — історія боротьби між народами. І лише в ХХ столітті намагалися змінити ситуацію за теорією Маркса і Леніна. Тепер усе повертається.Отже, доки ми не повернемо наш народ до українського національного відродження, доки не переймемося ідеєю побудови держави справді національної, української, незалежної, європейської, доти не налагодимо ні економічного, ні національного життя.Населення України повинно поділятися не на українськомовне і російськомовне, а на українців, росіян, білорусів, євреїв, румунів тощо. Кожному варто визначитися, чи він українець. Якщо українець — приєднатися до українського національного відродження. Віктор КРАВЕЦЬ, професор Національного університету “КПІ”Колись прочитав вірш про мову:Старі й малі,     благаю вас, почуйте:Не можете навчитись,     хоч шануйте,Бо шана     до прабатьківської мовиЄ лакмусом     на рівень розумовий.За час, який минув відтоді, багато змінилося. Стежу за ЗМІ, й мене тішить, що один із двох спортсменів кореспондентові відповідає українською, один із двох естрадних співаків — також. І на вулиці рідну мову можна почути частіше. Якось прикро вразило почуте від одного шанованого професора: “Про яку українську мову Ви говорите? Це польська мова, засмічена російською”. Пригадалося висловлювання російського письменника, дисидента Солженіцина, який сказав щось подібне: “Украінскій язик — ето польскій, іспорчєний рускім”. Тоді я взяв тримовний польсько-російсько-український словник, вилучив усі іноземні запозичення і почав лічити. Полічив спільні українські з польськими, російські з польськими, слова, властиві лише кожній з мов. І одержав результат: по 30 %. Тобто ці мови споріднені одна з одною і водночас кожна є окремою. Сучасні українська, польська й російська мови мають своїх “батьків”. Для української це Котляревський, для російської — Пушкін, для польської — Міцкевич. Із цієї трійці Котляревський найстарший, бо вже 1798 року було опубліковано “Енеїду” — знаковий твір для української мови і для всієї української нації. У цей час Міцкевич тільки народився, і ще пізніше — Пушкін. Хіба можна говорити про якусь залежність української від інших мов? На полях старовинного переказу літопису початку ХІІІ століття чернець-переписувач написав вірші розмовною українською. Там вжито слово “кадило”. Це пристрій, який очищує й освячує церкву. Гадаю, що “Просвіта” має такі кадила, лише треба подбати про те, щоб їх стало більше і вони потрапили до рук молоді. Матеріали підготувалаНадія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment