«ТІЛЬКИ ЗНАННЯ  НАС МОЖУТЬ ВРЯТУВАТИ»

Любов Іванівна МАЦЬКО — доктор філологічних наук, професор, академік, дійсний член Академії педагогічних наук України, заслужений працівник освіти України, нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Окрім наукової й викладацької роботи веде активну громадську діяльність. Її перші кроки на освітянській ниві почалися в школі-інтернаті села Іванівка Великописарівського району Сумської області, де випускниця Київського державного педагогічного інституту працювала вчителькою української мови і літератури. Нині  Любов Іванівна очолює кафедру стилістики української мови Інституту української філології Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Одержима любов’ю до України та її солов’їної мови, педагог за покликанням, пані Любов упродовж кількох десятиліть вчить молодь шанувати  рідний край, берегти й плекати українську мову, освіту, культуру… Щоб з’ясувати сучасні актуальні проблеми мови, її функціонування, тижневик “Слово Просвіти” звернувся до Любові Іванівни з проханням дати інтерв’ю.

— Українська мова й освіта — це дві складові, від яких залежатиме “портрет” України у XXI столітті. Шановна Любове Іванівно, скажіть, будь ласка, що ж у цій важливій царині здійснюється нині, щоб наші громадяни зберегли свою національну ідентичність та справді стали освіченою, культурною нацією? — Понад двадцять років окреслюю ці проблеми, ставлю питання, пояснюю, розтлумачую, пропагую, агітую і… стоїмо на місці, як і  щороку. Пам’ятаю, коли 19 літ тому вийшов Закон про мови, мене запросили до слова у Будинку офіцерів України. У моєму виступі була така фраза: правило говорити українською мовою має стати честю кожного офіцера. Українське національне радіо кілька разів озвучувало мій виступ на всю Україну. Але й досі проблема існує, хоч загалом ситуація змінюється.Нещодавно зі своєю докторанткою я видала дві праці: книжечку-програму з української філології, яка здобула перше місце у Всеукраїнському конкурсі навчальних програм з профільного навчання для учнів 10–12 класів; у ній ідеться про те, яким має бути курс української мови на три останні роки навчання в школі. Якщо ніяких перипетій не станеться, вона стане програмою для навчання з української мови у дванадцятирічній школі. Що ж ми врахували?  Багато тут є нового. Наш університет проголошує 2009-й  роком мовних стратегій. Суть мовної стратегії — це обов’язкове володіння українською мовою всіма громадянами України незалежно від національності, віросповідання, майнового стану; обов’язкове знання й іноземних мов (міністерство рекомендує дві, а можна й більше) і знання національних мов. Тобто кожен знає свою мову або мову людей, біля яких живе. Для цього ми зробили багато: це — передусім увага до мовної освіти, мовного навчання, мовного виховання і мовної поведінки. Головне тут — сама стратегія мовної освіти, розроблена нами в Академії педагогічних наук і  введена у Державний освітній стандарт і концепцію дванадцятирічного навчання, що вже впроваджено до восьмого класу, а згодом — і до дванадцятого. — Як ваш університет поширює українську мову?— Ми вже домоглися, що у всіх навчальних закладах викладають українську мову як державну. Якщо раніше у єврейській школі навчалися тільки єврейською, у польській — тільки польською мовою, то тепер і в  цих школах, і в угорських, і румунських уже вивчають українську як державну. Поновили й підручники: у перші роки незалежності ми вчили ще за старими, адже нові треба було і написати, і видати… То нині Міністерство освіти і науки України вже має авторські колективи, багатьох авторів і чимало нових оригінальних підручників. Вони  розраховані на різний контингент учнів:  обдарованих дітей, для масової школи,  гімназій,  окремо — для ліцеїв. Отже, є вибір: ситуація видається не відмінною, але цілком задовільною. Також інтенсивно працює Академія наук, ми, науковці, діємо спільно з  міністерством — проводили й конкурси підручників та посібників для дванадцятирічного навчання. Це — лише один із прикладів. Так само працюють науковці й з інших дисциплін багатьох кафедр…Щодо ураїнської мови, то нині великі зміни відбулися у педагогіці й освітній системі загалом. Зараз усі говорять про  реформу в освіті, маючи на увазі тестування. Насправді реформу в школі проводять іще з утворення Академії педагогічних наук — десь із 1991—93 років. Саме тоді ми знайомилися з тестами,  розглядали їх і робили спроби складати свої. За цей час у нашій освіті відбулися надзвичайно великі зміни — відмовилися від авторитарної педагогіки, суб’єктно-об’єктного навчання: раніше ви прийшли, і я вас вчу; тепер ви прийшли, і ми разом вчимося; як  педагог  я допомагаю вам відкривати світ, і ми спілкуємося з вами; це — педагогіка партнерства. Ще міністр Василь Кремінь  відмінив “двійки”, бо вони відбивали охоту в дитини вчитися. Тож у першому класі оцінок не ставимо, а заохочуємо до навчання підтримкою, порадою і подяками. Адже раніше після першої двійки дитина не хотіла йти до школи. Відмовилися ми і від практики залишати дитину на другий рік. Інколи важко і нам: ми звикли до п’ятибальної системи. Повсюдно впроваджується комп’ютеризація. Може, ще не стовідсотково, але бар’єр подолано. У теорії педагогіки запанувало особистісно орієнтоване навчання. І якщо педагог працює чи з учнями, чи студентами, має у кожному бачити особистість й орієнтуватися і в завданнях, і в навчанні на її індивідуальні можливості та сприйняття і максимально сприяти особисто. Якщо хочемо бути у мовній освіті на рівні Євросоюзу, орієнтуймося  на загальноєвропейські рекомендації. — Чим вони для нас актуальні?— Сама по собі мова — це мистецтво слова, тобто вона вже є явищем культури. В широкому розумінні культурою є все наше життя. Глибоке знання мови — це і знання культури, яка закодована у мові кожного етносу: вивчаючи мову, вивчаєш культуру. Під час навчання  формуємо такі знання: лінгвістичні (наукові знання про мову), соціо-лінгвістичні (соціальна роль мови та всі її функції: пізнавальна, інтелектуальна, естетична, магічна, виховна, культурологічна),  мовної діяльності (уміння слухати, говорити, писати, читати),  лінгвокультурологічні (мова як явище культури),  дослідницько-пошукові (вміння творчо діяти, креативна мова). Ця функція (креативна, творча) — одна із фундаментальних принципів реформи освіти в Україні. Чому? Тому, що життя швидкоплинне. І знань, одержаних передовсім у школі, не вистачить, щоб прожити його. Може настати такий час, що університетських знань через п’ять років стане не досить, щоби бути успішним: так швидко росте у світі “знаннєвий” потенціал!.. Ми вступили в процес глобалізації, й з усіх боків обвівають нас глобалізаційні вітри, а рівень знань інколи повільніший, аніж розвиток і плин життя. Отже, тільки знання нас можуть врятувати. Якщо раніше ми вважали, що це буде століття інформації, то тепер усі переконані, що настає століття знань, маємо формувати людину знань, яка, маючи їх, сама творитиме знання, буде креативною, перетворювачем знань, трансформатором, транслятором ідей.— Але ж це складно?— Справді, щоб щось перетворювати, треба дати суму знань і щоб людина не загубилася в їхньому потоці. Відомі випадки, що люди здобувають і по три освіти, та не мають роботи, успіху в житті. А це тому, що набували знань, засвоювали їх, але не знають, як ними скористатися.   — Шановна пані професоре, Ви — автор численних підручників, посібників, наукових праць із сучасної української мови, стилістики, риторики. Нині гостру дискусію серед мовників спричиняє проблема створення єдиного українського правопису. Існує дві різнополюсні точки зору: залишити правопис таким, як він є, чи повернутися до старого, 1927 року? — Обов’язково треба приймати новий правопис і не повертатися до правопису 1927 року: він не ідеальний і не відповідає сьогоднішньому стану мови. Кожний правопис, який пропонували правописні комісії, неодноразово обговорювали; були зауваження — і з одного боку, й з іншого. Ми з професором Арнольдом Грищенком (нині покійним) писали тоді свої пропозиції до міністерства і казали, які зміни треба внести, а від яких відмовитися. Стою і сьогодні на цій точці зору — новий правопис повинен бути; треба створити комісію і виробити його  й  затвердити. Молоді вчителі, студенти, які закінчують університет, також свідомо до цього ставляться, розуміють потребу змін. Отже, як тільки науковці підготують, а держава затвердить, то й користуватимемось.— Чимало вчителів, на жаль, і української мови, виходячи з класу після закінчення уроку, розмовляють між собою  російською. Чи можна це швидко змінити?— На жаль, ні, бо за радянських часів було мовне навчання і зовсім не було мовного виховання. Як раніше  учили? Підготував урок, вивчив, розказав — “п’ять”. А чи закріпила ті знання мовна особистість та як, чи потрібні вони їй? Як вона їх сприймає?.. Як підказати й переконати, що це справді їй потрібно? Цього не існувало. Так, ми вивчали й іноземні мови, але не спілкувалися ними; не було і мовного середовища, і жодного зв’язку зі світом. Але не було і мовного виховання, а мусило  бути. Читаю нині риторику і бачу, що смак до мови, її чуття, краси виховували іще з античних часів. І в аристократичних родинах (особливо духовних аристократів) вважали  шиком і модою  розмовляли гарною, вишуканою, елітарною і красивою мовою. Мова  була ознакою вищості людини, ознакою духовності, просвітленості. Та у нас цього  було мало. Пригадуєте, за радянської епохи культивували простяцтво, аж навіть наче  так добре — звернутися до когось запанібрата. Вважали, що то гарно. А це не так. І я дуже рада, що ситуація повільно, але змінюється на краще. Свідченням того, що у нас немає виховання, є хоч би те, як дозволяють собі поводитися високопосадовці: як примітивно, нікчемно і навіть брутально вони розмовляють!.. Завжди поміж людей було мовлення елітне і низьке, вульгарне. Але неписані правила ніколи не дозволяли людині на високій посаді сказати те брутальне слово, бо то для неї  було б моральним падінням в очах суспільства… А нині навіть міністр може сказати грубе слово з екрана телевізора чи в радіоефір. Ось де наша біда. І, на превеликий жаль, так вихований і наш учитель. Якщо ми це змінимо, то зміниться і ситуація.— Зараз багато письменників дозволяють собі писати “твори” з цими вульгарними висловами, а то і з нецензурною лексикою. Що робити з цим?— Поняття мовного виховання пов’язане з мовною поведінкою. Мовна поведінка у людини важливіша за будь-яку іншу. А може, ще більш важлива. Заговорить людина — і ви бачите, яка вона. Навіть характер відразу видно. Відчуваєте, як вона говорить: виявляється у мові грубість, хамство чи доброзичливість, вихованість — ось вам і людина вся розкривається.Мова — інтелектуальний портрет народу і кожної особистості. Погане слово дозволяє собі й погану мовну поведінку. І зараз деякі мовознавці кажуть, що це ж у мові є. Але ж є також багно — і на дорозі є калюжа… Та ми ж її переступаємо! І в мові також є різні вислови, бо мова відображає життя, суспільство. Але це не означає, що обов’язково у те багно вступати: коли ми сідаємо їсти, ми не у багні руки миємо, а навпаки — миємо від багна. То чого ж оскверняємо рот свій?! Є у мові жаргони, суржик. Як є і в житті, в природі ота страхітлива паличка Коха і туберкульоз. Його треба вивчати. Хай і мовознавець вивчає, якщо хоче. Але ж мовознавець не має права естетизувати це: пишатися багном, брудом і нав’язувати його іншим. У нашому народі не було прийнято сваритися. Лаялися, але не вважали лайку за шляхетність. Це були  вимушені ситуації, коли людина вживала погане слово. Я ще пригадую ті часи, коли червоніли, чуючи слово брешеш. То що вже казати про брудне слово? А бувало, й по губах дадуть пустунові за негарне слово… А нині естетизують те, що у народі ніколи не естетизували. Були люди, які шепелявили, картавили, мали інші вади мовлення. Тоді не було, як тепер, Інституту корекційної педагогіки, де допомагають таким людям. Не було й спеціальних інтернатів для них; і в селі, і в місті були поруч люди з вадами, вони так розмовляли, але з них ніхто не сміявся. Навіть якщо дитя пробувало це робити, то його мама одразу несла палець до рота, що означало: сміятися не можна. Народ не естетизував недорікуватість. А наші так звані артисти щодня транслюють цю недолугість. Нібито вводять це у “норму” і показують з екрана, приписуючи її народові. Ось, мовляв, як наші люди розмовляють… Та говорили ж так нещасні люди! Обділені Богом чи Природою, вони потребують співчуття, а не глузу й публічного осміювання. До речі, й зараз є люди з такими мовленнєвими вадами, і може, дивлячись на екран телевізора, вони переживають, що над їхнім мовленням вся країна потішається. Далі буде.СпілкувавсяСвятослав МІЗЕРНЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment