Ганна КОЗАЧЕНКО,член правління Українського фонду культуриСкульптурна Муза разом зі своїм лицарем-творцем, не торкаючись мармурових сходів, з другого поверху Національного художнього музею спустилася вниз, щоб послухати, як згадують митці-кияни про В’ячеслава Клокова — людину дивовижну і цілісну. Нам пощастило, що ця його скульптурна композиція, присвячена пам’яті Боттічеллі, залишилася в Києві, хоч Флоренція була б щаслива бачити її на своїй центральній площі, тим більш як дарунок України. Проте політичні події й технічні ускладнення завадили її транспортуванню. Втім, держава ні тоді, ні згодом не викупила цього чудового твору в скульптора. Олександр Корнійчук вирізнив з-посеред інших дипломних робіт в інститутській майстерні дві: “Перед стартом” В’ячеслава Клокова і “Колгоспницю” Валентина Селібера, дав гроші на бронзові відливки, а потім викуплені роботи подарував авторам.Тепер інші часи.На нинішній виставці, вже посмертній, чимало клоковських шедеврів представлено лише фотографіями. Бронзова “Тиша” в Москві, в Крилатському, втратила постать хлопчика, тільки самотній лось лишився там, де юна людина і в бронзі була йому другом. А в Києві з парку в центрі Шевченківського району безслідно зникла бронзова скульптура: хлопчик грає на сопілці, сидячи верхи на круторогому гірському красені. Щоб викрасти кількатонну скульптуру, потрібен був кран, вантажівка… Але ніхто не чув і не бачив, як зник шедевр. Може, десь за високим парканом на дачі збереглася ця робота, аби лише не стекла розплавленим металом серед металобрухту. Тож чи знатимуть покоління-нащадки, що ми ходили одними вулицями з генієм і бачили справжню, світового рівня мистецьку красу, а іноді навіть і розуміли…Доробок В’ячеслава Клокова не дуже великий — митець власноруч знищував твори, якими не був задоволений. Створив кілька рівнозначних за майстерністю варіантів пам’ятника авторові “Слова про Ігорів похід” — на вибір, але жодного з них досі не втілено. У Путивлі тужить у бронзі його Ярославна. Хоч іще кілька блискучих за творчим втіленням робіт на цю тему лишилося в гіпсі…Нині дотепники з гіркотою кажуть, що скромність — найближчий шлях до невідомості. В’ячеслав Клоков (навіть студенти, а не лише друзі, називали його Вячеком) за життя не був невідомим, хоч першу персональну виставку зробив аж у 70 років. Його твори, починаючи від тієї щасливої дипломної роботи, яка впала в око Олександрові Корнійчуку, потім інші відзначали престижними медалями в Брюсселі й на виставках Академії мистецтв СРСР, але скульптор лишався так само простим у спілкуванні й дуже вимогливим до себе. Одна з улюблених тем — Людина і Природа — була складовою часткою його душі й світогляду. Він умів радіти чужим успіхам, а крізь скульптуру бачив її творця з його вдачею та уподобаннями, навіть якщо розділяла їх відстань у кілька тисячоліть.Ми читали про такі випадки яснобачення в Житіях Святих, але скульптор В’ячеслав Клоков жив у миру, ходив на тренування та їздив зі своїми учнями в колгосп, наймався матросом на корабель китобійної флотилії та ішов у море на вісім місяців. І музика, яка звучить у його роботах, — то музика небесних сфер, а шлях його в мистецтві — своєрідний і самостійний. Усі ми звикли бачити Пушкіна в трактуванні Кипренського. Але допитливий, звернений углиб себе погляд молодого поета стирає з пам’яті нашарування штампів. Цей образ різця В’ячеслава Клокова зберігається в заповіднику в Тригорському. А виставка в Національному художньому музеї в Києві, приурочена до вісімдесятиліття скульптора, дає нам змогу побачити психологічні глибини, які виводять і нашу, глядацьку свідомість у простір вічних істин.Зусібіч можна оглянути скульптурну композицію: дівчинка, пташка, рись. В усіх публікаціях називають роботу “Ранок”. Але в майстерні на гіпсовому варіанті донька митця Оксана Клокова і його дружина Лілія Гордієнко прочитали справжню назву: “В усіх очах одне небо”. В’ячеслав Клоков власним життям і творчістю нам його заповів.
