СЛОВО З МИНУЛОГО

Дві події, що днями відбулися в культурному житті Кіровоградщини, певною мірою з різних полюсів відображають одне явище: любов до слова, до рідного краю, осмислення його історичного минулого. Але чому погляди виявилися різними? Минуле об’єднує чи роз’єднує нас? І чи не роздвоєна й наша душа?..

Світлана ОРЕЛ,м. Кіровоград“КРИК З МОГИЛИ” ПОЧУЛИ І В НАСКіровоград став 15-м містом, де відкрито Канадсько-український бібліотечний центр. 22 тисячі книжок знайшли місце у залах обласної наукової бібліотеки імені Дмитра Чижевського. Ця подія стала можливою завдяки ініціативі Канадського Товариства приятелів України (осередок у Торонто), яке очолює Іван Кузик. Він разом з побратимом, письменником та громадським діячем Степаном Горлачем та Надзвичайним і Повноважним Послом Канади в Україні Даніелем Кароном представляли на відкритті центру цю далеку країну. 

Безперечно, книжки, які привезли з Канади, користуватимуться попитом, адже Кіровоградську обласну наукову бібліотеку, якій, до речі, виповнилося 110 років, щодня відвідує близько тисячі читачів, більшість яких — молодь. Але приваблюють вони не лише інформаційною наповненістю (“Історичний атлас України”, “Історія Союзу українок Канади”, “Літопис УПА”, “Мартирологія українських церков”, “Християнський самвидав України”, українська класика, що вийшла друком за кордоном, твори письменників-емігрантів Докії Гуменної, Євгена Маланюка, Олени Теліги, Олега Ольжича, Оксани Лятуринської), а тим, що несуть особливе тепло, бо зібрані в українських родинах Канади. Зворушують, наприклад, томики художніх творів нашого земляка Володимира Винниченка, перефотографовані(!) ще з радянських видань, які вийшли друком у Харківському видавництві “Рух”. Тепер вони повернулися на Батьківщину…А ось — тоненька поетична книжечка “Крик з могили”, яка вийшла друком у “Смолоскипі” (нині — успішне українське видавництво). Прізвища автора нема, в передмові сказано, що вірші відновлювали з рукопису, який з великими труднощами передали за кордон. Імені ж автора не названо, щоб не провокувати переслідувань в СРСР. Автора, як виявилось, саме тоді, коли вийшла збірка, вигнали з Київського університету і він заробляв на хліб, працюючи на одній із ферм Добровеличківського району на Кіровоградщині. Це тоді молодий і талановитий, а нині, на жаль, покійний Микола Холодний. Його вірші, дуже щирі, зачіпають за живе. Подумалось: якби ми в юності могли читати такі вірші, хоч би у самвидаві, виросло б зовсім інше покоління. Не дарма тоді вони могли побачити світ лише за океаном. Та й нині ця збірочка може допомогти молоді іншими очима подивитися на сучасну українську поезію й на Україну загалом. Саме українська діаспора, як наголосив, вітаючи відкриття центру, виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький, тривалий час дбала про те, щоб світ бачив події, які відбувалися в Україні, українськими очима. Тепер вона допомагає бачити українськими очима власну історію. Виявляється, це часом дуже непросто…“ …ТА НЕ ЗІТЕРТИЙ ЗНАК ЦАРИЦІ НА УКРАЇНСЬКОМУ ЧОЛІ”Рядки з тієї збірочки Миколи Холодного стали в пригоді: наступного дня в Кіровограді відбулася презентація книжки “На память о родном крае” (упорядник Олександр Чуднов). Попри чудове поліграфічне виконання, рідкісний ілюстративний матеріал, вишуканий дизайн, вона дивує і вражає загумінковістю: наш рідний край, виходить, — зовсім не центр України, а глибока провінція Російської імперії, де, як відомо, приїзд царя — подія світового значення. Царів і генералів у книжці багато. Звичайно, історичних фактів замовчувати не можна, але ж про них слід говорити в контексті української історії. Царського генерала Петра Текелія представлено тут як романтичного дідка, що закохався у молоду дівчину і став прототипом персонажа відомої пісні “Ой, під вишнею, під черешнею…” А про справу, задля якої його й послано у наші степи, — зруйнування Запорозької Січі — жодного слова. Та й сам наш край упорядник розглядає не в нинішніх територіальних межах, а саме як Херсонську губернію: тут і згадки про Вознесенськ та Ольвіополь, і фото пам’ятника Потьомкіну в Херсоні. Мовляв, губернія — завжди губернія.Не зрозуміло також, чому в книжці подано спогад Паустовського про станцію Помічну, писаний в радянські часи, де автор зі зрозумілою для того часу ідеологічною огидою згадує про Махна. Про ці краї є безліч цікавих і набагато правдивіших матеріалів! Натомість факт заснування українського професійного театру упорядник прив’язує до Бобринця — хіба що для того, щоб підкреслити провінційність події…Подібне можна перелічувати довго. Хтось скаже: це авторський погляд, запропонуйте інший. Авторських варіантів справді може бути багато, але на якісь основоположні речі у нас має бути-таки спільний погляд, бо сумнозвісне різночитання не просто роз’єднує нас, а гальмує поступ. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment