У ЦЬОМУ БУДИНКУ ВИТАЄ ДУХ ТАРАСА

Надія КИР’ЯНДнями Київський літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка відзначив 80-річчя з дня відкриття. На святкуванні Наталія Клименко, генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка, розповіла, чим живе нині колектив музею, а також історію його створення і функціонування. “Це перший у світі музей Шевченка, — сказала Наталія Михайлівна. — Тут відображено історію життя Тараса Шевченка від дня його народження”. Будинок розташований поблизу Майдану Незалежності. 1846 року тут, на Козиному болоті, у будинку, який спорудив 1835-го чиновник Іван Житницький, оселився Тарас Шевченко. На цей період припадає його знайомство з істориком Миколою Костомаровим — одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства, до якого приєднався й Тарас Шевченко. В цей час він багато працював як художник. Спільно з Михайлом Сажиним змальовував краєвиди, історичні й архітектурні пам’ятки для альбому “Види Києва”. Працюючи в Археографічній комісії, влітку 1846 року брав участь у розкопках могили Переп’ятихи поблизу Фастова. Повернувшись до Києва, написав балади “Лілея” та “Русалка”. Наприкінці листопада Шевченко подав прохання, щоб його зарахували викладачем малювання Університету Св. Володимира. Через арешт у справі Кирило-Мефодіївського братства працювати в університеті йому так і не довелося.Після смерті Івана Житницького будинок належав його синові й до 1920-х років його використовували як житло. 1923—24 рр. під час проведення обмірів давніх міщанських будинків студенти Художнього інституту дізналися від мешканців Хрещатицького провулку, що в одному з них жив Тарас Шевченко.За проектом та під керівництвом професора Художнього інституту Василя Кричевського впродовж 1925—27 років ремонтували та реставрували будівлю. Художнім оформленням експозиції керував літературознавець Володимир Міяковський, перший директор Будинку-музею, урочисте відкриття якого відбулося 10 листопада 1928 року.Під час Другої світової війни експонати евакуювали до Новосибірська разом із колекцією Харківської галереї картин та матеріалами Центрального державного музею Т. Г. Шевченка.Після війни фонди повертаються до Києва і завдяки старанням Миколи Бажана й Павла Тичини музей отримує постійну прописку на бульварі Шевченка. Цей будинок 1966 року підпорядковують Державному музеєві Тараса Шевченка так само, як і музей на Пріорці. У зв’язку з цим змінився його формат. “Сьогодні в музеї представлено експозицію, яка розкриває тему перебування в Києві поета під час трьох його приїздів в Україну, — розповідає Наталія Клименко, — зокрема проживання в цьому будинку 1846 року разом з О. Афанасьєвим-Чужбинським та художником Михайлом Сажиним. На мансарді, де друзі малювали, ніби витає дух Тараса Шевченка. З будиночком пов’язано багато спогадів, багато прекрасних речей, які люди бачать, буваючи у цих стінах. Експонують живопис і графіку, малярське, гравірувальне приладдя Т. Шевченка, “Кобзар” 1860 року з дарчим написом поета, полотняний костюм та сорочку, яку подарувала йому сестра Ярина.На терасі — шість малюнків Василя Кричевського, проектні креслення, ескізи дизайну цих кімнат.На подвір’ї — пам’ятник-погруддя Шевченка роботи Галини Петрашевич, встановлений з нагоди 100-річчя перебування поета в цьому будинку. Росте шовковиця, яка бачила Тараса… Зайшовши в цю вузеньку вуличку, пройшовши через оцю хвіртку, можна з бурхливого майдану потрапити в ХІХ століття, в той час, коли тут мистецьким господарем був Тарас Шевченко. До ювілею будинок оновлено. Здійснено зовнішній ремонт, реставровано меблі й зроблено все так, щоб кожен, хто заходить до цих кімнат, відчував ставлення людей, які люблять Шевченка завжди, а не лише 9—10 березня чи 22 травня. Ця любов притаманна людям, які тут працюють, і вони намагаються передати це відвідувачам”.До 80-річчя розгорнуто три виставки: “Історія музею”, “Від першого директора — рідному музеєві” та “Київські краєвиди Тараса Шевченка”.Саме напередодні ювілею Будинку-музею Тараса Шевченка в Україну надійшли документи, які зібрав перший директор Володимир Міяковський і зберегла його донька Оксана Радиш-Міяковська. За її ініціативою зусиллями Міністерства культури і туризму України, Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через кордон України до музею через Українську Вільну Академію Наук у США повернено архів Валентина Яковенка.Валентин Яковенко (1859—1915) — книговидавець, журналіст походив із старовинного козацького роду з Полтавщини. Впродовж  життя зазнавав переслідувань і за політичні погляди, і за видавничу діяльність.1894 року в Петербурзі у серії “Жизнь замечательных людей” після цензурних поневірянь побачила світ книжка В. Яковенка “Т. Г. Шевченко. Его жизнь и литературная деятельность”.В. Яковенко надавав великого значення розповсюдженню української книжки. Організував близько двох тисяч безкоштовних сільських бібліотек, підготував нове видання енциклопедичного словника з біографією Шевченка, надрукував третє доповнене видання “Кобзаря” за редакцією В. Доманицького (1910) та двотомник поета (1911—1912).Врятовані В. Міяковським документи В. Яковенка дають багатий матеріал дослідникам.Виставка “Київські краєвиди Тараса Шевченка” представляє картини, які він планував видати окремим альбомом, змальовуючи “найприкметніші краєвиди Києва, внутрішній вигляд храмів та цікаві околиці”. Серед цих картин — “Аскольдова могила”, “Китаївська пустинь”, “Софія Київська”, “Софійський собор. Внутрішній вигляд”, “Церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі” та інші. Ці краєвиди мають не лише художню, а й історичну цінність. З топографічною точністю митець змалював площі та вулиці міста, його церкви й собори. Привітати музей із ювілеєм прийшли державні діячі, науковці, письменники, художники, шанувальники Шевченкового таланту.Розпочав вечір художньою композицією народний артист України кобзар Василь Нечепа. Керівник головної служби гуманітарної політики та з питань збереження культурного надбання Секретаріату Президента України Олександр Биструшкін, вітаючи Василя Нечепу з високим званням, повідомив, що ще 20 наших митців у День української писемності та мови отримали звання народних і що відбувся Перший Всеукраїнський фестиваль бандурного мистецтва, що також визначна подія. “Сьогодні, — сказав Олександр Биструшкін, — у цьому будиночку побував Президент України. Протокольні відвідини замість 30 хвилин затяглися на півтори години”.Він зачитав вітання Президента України колективу музею, а також додав, що Президент доручив посприяти розв’язанню всіх проблем, які стоять перед цим Будинком-музеями, музеєм на Пріорці та на бульварі Шевченка. “Душа радіє, що держава нарешті повертається обличчям до своєї культурної спадщини, — поділився враженням керівник будівельної бригади, яка ремонтувала музеї. — Ми виконали завдання вчасно, нам допомагали не лише наші внутрішні сили — навіть погода сприяла”.Як завжди, цікавим був виступ Івана Драча: “Ми винні перед Тарасом Григоровичем у тому, що дуже мало вшановуємо його друзів, колег, зокрема Гулака, Костомарова, Куліша. Ось щойно на стенді розглядав один донос якогось Петрова. Перший чоловік, на якого він доносить, — Микола Гулак. Це була грандіозна особистість. Писав французькою мовою працю про геометрію Лобачевського, досліджував “Витязя в тигровій шкурі”. Навколо нього вирувало життя! Шевченка оточували видатні особистості. Чим більше шануватимемо великих людей, які були разом з Тарасом, то й сам Шевченко не матиме вигляду одинокого дуба в пустелі. Його оточували визначні люди, які шанували, любили й підтримували один одного.А нещодавно я повернувся з Таллінна, де мені розповіли надзвичайно цікавий факт. 2004 року українці Естонії посадили дубок і назвали його “дубом Тараса Шевченка” на честь того, що поет відвідав ті місця. Відомо, що там вологий клімат, але бувають і спекотні дні. Одного спекотного липня дубок почав підсихати. Там такий переполох учинився! Українці носили воду, щоб його врятувати, хто чим міг. І дубок росте. Це приклад того, як можна значні речі втілювати в конкретні справи.В Естонії я тішився тим, що там є Шевченків дух. Що ми раніше знали про українців Естонії, яких там близько 30 000? То було “рускоязичноє насєлєніє”. Лише після здобуття незалежності Україною й Естонією вони відчули себе іншими людьми. За цей вічний дух Тараса Шевченка, який робить нас людьми, низько схиляюсь перед поетом”. Борис Олійник підтримав колегу по перу: “Ціле покоління ми вже майже втратили, бо його вчили, що все купується й продається. Тарас Шевченко і його оточення нагадує нам, що є речі, яких не можна купити за жодні гроші. А музейні працівники, які щодня бережуть пам’ять про великого предтечу не за страх, а за совість, повинні отримувати ще й гідні зарплати”.Мистецтвознавець Дмитро Степовик висловив думку, що найцінніші для пізнання саме такі невеликі меморіальні музеї. “В Парижі є всесвітньо відомий Лувр, але спочатку я відвідав меморіальні музеї Оноре де Бальзака, Віктора Гюґо, Оґюста Родена. Як науковець я прихильник персоналістського вивчення історії та культури. Узагальнення історії, вважаю, потрібне більше для студентів. Наш Інститут мистецтвознавства, фольклористики й етнології видає такі книжки. Але саме через персоналії пізнаємо те, що називаємо душею народу, нації. Так склалося, що ми просуваємося від кризи до кризи, а не від зростання до зростання. Так ми й чвалаємо історією. Приміром, біднішу за нас Болгарію прийняли в НАТО і в Європейський Союз, а нашу багатшу, більшу країну — ні. Зневага до нас триватиме доти, доки не навчимося поважати самих себе.Спасибі, що цей музей зберегли в центрі Києва. Знаю, як заносили над ним мечі. Різні “грошові мішки” наполягали: ми тут хмародряп збудуємо, золотом покриємо і це буде в центрі Києва мати набагато кращий вигляд, ніж ця маленька кузочка. Кому вона потрібна, де все дерев’яне? У такій ситуації ми повинні бути послідовними.Україна 700 років не була повноцінною державою, але вона збереглася.Нас не визнавали з 1240 року, коли ми втратили велику європейську державу. Але збереглися, попри трагічну історію, голодомори, бо в нас були героїчні персоналії — починаючи від києво-печерських отців — Антонія, Феодосія, сотень інших.Нам потрібно скласти список видатних особистостей і відкривати схожі меморіальні музеї — Бортнянського, Березовського, Веделя. Потрібно повернути нам Чайковського. І, звичайно, берегти й підтримувати цей, бо це клітина Шевченкознавства”. На завершення колишній директор музею Марія Гайдучок розповіла про боротьбу за збереження закладу, про те, як у цьому допомагала українська інтелігенція і закликала єднатися, відстоюючи духовні цінності.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment