Владислав ВЕРСТЮК: «ВИНИЩУВАЛИ УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ»

Одна з найвагоміших акцій з відзначення 75-ої річниці Голодомору в Україні — завершення роботи над “Книгою пам’яті” — монументальним виданням, над яким спільно працювали вчені Українського інституту національної пам’яті й обласні державні адміністрації. Я попросив заступника голови УІНП, українського історика Владислава ВЕРСТЮКА прокоментувати цю подію.— Пане Владиславе, як проходила робота над виданням? — Скажу як науковець, що для виконання такого масштабного наукового проекту потрібно близько десяти років. У нашому ж розпорядженні було менш ніж рік. Тому цим виданням ми поки що лише започаткували непросту справу встановлення імен жертв Голодомору. Це величезна праця. Досить сказати, що довелося вивчити близько 12 000 книг реєстрації народжень і смертей громадян, дослідити тисячі інших документів, опитати десятки тисяч очевидців трагедії. У томах, які видано в 17 областях, що найбільше постраждали від голоду (а це всі реґіони тодішньої підрадянської України), задокументовано майже 800 тисяч імен жертв геноциду. — Це лише невелика їхня частина? — Саме тому робота над виданням триватиме і в наступні роки. Звичайно, щороку бракує можливості випускати таке недешеве видання. Але, гадаю, через кілька років ми випустимо нове, значно розширене видання “Книги пам’яті”.  — Томи виходять накладом лише по кілька тисяч примірників на область. Але чи не можна ширше оприлюднити імена жертв геноциду? Маю на увазі те, що варто відкривати меморіальні дошки з іменами загиблих. Після встановлення нових імен списки можна буде поповнювати. — Слушна ідея. Цього року наш Інститут, представники місцевої влади, громадськість провели велику роботу з віднайдення місць масових поховань жертв Голодомору. Часто померлих просто закопували в ями. На місці цих поховань встановлено тисячі пам’ятних хрестів. Поруч з ними або біля пам’ятників жертвам голоду можна встановити такі дошки з іменами жертв.— Ви не перший рік досліджуєте тему голодоморів. Що особливо вразило під час досліджень?— Масштаб трагедії. Коли говоримо отак загально про мільйони жертв, люди часто не задумуються над цим. Але сьогодні ми конкретно окреслили територію Голодомору. Вона охоплювала майже всю тодішню підрадянську Україну. Ті області, які перебували в складі інших країн, не зазнали трагедії, попри те, що клімат у нас однаковий. Люди звідти готові були допомагати нам, але їхню допомогу влада відкидала. Через нас пройшло кілька десятків тисяч свідчень. Одна людина ще може говорити суб’єктивно, але коли десятки тисяч говорять те саме, то це вражає. Тобто механізм геноциду було відпрацьовано. І не треба казати, що, мовляв, там, “вгорі”, не знали, а місцеві все це робили. Нічого подібного. Якщо села вписували на “чорні дошки”, то ця дошка — від заходу до сходу. Якщо обмежили виїзд, то це робили скрізь. Якщо забирали “натуральні штрафи”, то скрізь.— Тобто це була система?— Голод створювали уніфіковано і свідомо. Він був не лише в селах. Можливо, в пом’якшеному варіанті, але він був і в містах. Це свідчить про те, що голод мав національне спрямування. Тобто він не був спрямований лише проти селянства за те, що воно начебто не хотіло вступати до колгоспів. Не всі знають, що в Україні рівень колективізації сягнув 70 відсотків і був набагато вищим, ніж загалом у Союзі. Тож чому саме наші селяни повинні були нести цю кару? Україна була дуже небезпечна для Сталіна, для тоталітарного режиму. І влада хотіла перетворити Україну на покірну адміністративну одиницю і винищити український дух. Це був свідомо спланований геноцид.Спілкувався Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment