ЖАХЛИВИХ СПОГАДІВ РОКИ

Зоя ШАЛІВСЬКА,м. Конотоп, Сумська обл.

Світлини 

Фотографія 1930-х з родинного архіву. На стіні шкільного класу над схиленими дитячими голівками грізне гасло Сталіна: “Дужа і могутня диктатура пролетаріату — ось що потрібно для того, щоб розвіяти дощенту останні рештки вимираючих класів і розбити їхні злодійські махінації”. Скільки ж людських життів розчавлено “размєрєнной поступ’ю жєлєзних батальонов”?Спогади про страшний голод 1932—1933 років збереглися в моїй родині. Пам’ятаю, як хитала головою моя бабуся Гафія, бачачи десь покинутий шматочок  хліба: “Забули 33-й…” З болем згадував ту трагедію і мій батько Валеріан Артемович Войтенко, 1915 року народження. Восени 1932 року його, першокурсника Первомайського медичного технікуму, що на Миколаївщині, разом з іншими комсомольцями мобілізували “викачувати” хліб у с. Чаусово.

У кузнях виготовили спеціальні щупи — метрові загострені металеві прути. Майбутні медики під пильним наглядом “старших товаріщєй” змушені були обходити селянські хати й вилучати все їстівне, навіть торбинки з насінням городини, що, як останній порятунок, ховали селяни. Наказували ретельно обстежувати купи  хмизу та гною, колодязі. Та села були мертві… В одній із хат на печі лежала мертва жінка, а біля грудей ледь скиглило ще живе немовля. Бачачи кричущі злидні в селянських родинах, які іменувалися куркульськими, батько покинув той загін, а незабаром і комсомол, за що його ледь не відрахували з технікуму. У Первомайську на вулицях лежали трупи селян. Люди божеволіли від голоду, канібалізм був звичним явищем. На базарах продавали холодець, в якому нерідко знаходили дитячі нігтики. Люди рятувались від голодної смерті відваром бур’яну, який називали декогтом. А перемелені кукурудзяні качани, змішані з висушеним картопляним лушпинням, продавали чарками. Делікатесом вважали матаржани — котлети з тертого буряка, обмішані висівками. Саме їх привозив із села опухлий від голоду дідусь моєму батькові. Як він згадував, від голоду дуже потерпали студенти. Кілька ложок пісної юшки, яку давали в студентській їдальні, не могли порятувати. Кількість студентів на курсі зменшувалася. Допомоги від батьків із села чекати було марно.Цим геноцидом керували на місцях “уполномочєниє” з району. Допомагали і свої, активісти, “бойци партії”, голови сільрад. За спогадами рідних, коли моєю Маринівкою, що на Миколаївщині, йшов сільський голова Григорій Наливайко, на прізвисько Монашок, собаки, яких ще не встигли з’їсти, зчиняли несамовитий гавкіт. Неписьменний, що й слова  не промовляв без брутальної лайки, збирав у промерзлій сільраді вчителів переписувати “бомаги”. Тримаючись за наган, розпатякував: “Ви, знаця, гентелігенція гнила, без ошибок пишіть”.А мого діда, директора школи, змусили взимку ходити зі школярами, опухлими від голоду, збирати зерно, розкопуючи ховрашині нори у мерзлому ґрунті. Торбинки з цими жменьками зерна діти зсипали в колгоспну комору.Географія голоду, що лютував у всій Україні, не була пов’язана з погодніми умовами. Те ж коїлося і на Полтавщині, де мені вдалося записати спогади очевидців. Свекруха Анастасія Дмитрівна Захарюта з жахом згадувала, як у Бодакві, що неподалік Лохвиці, ще дитиною 1933-го ледь втекла від збожеволілої від голоду жінки, що наздоганяла її з ножем. Ще живих стягали на підводи і відвозили в ями на сільське кладовище — все одно помруть. А поруч, на станції Сенча, пріло у величезних купах зерно (врожай таки був). Селян, що повзли до того хліба вхопити бодай жменьку прілого збіжжя, охорона розстрілювала на місці.Велике горе не оминуло і сусідньої Сумщини, де зараз живу. Панівний режим старанно приховував свої злочини. Навіть нині, розповідаючи про ті страшні події, очевидці просять не називати їхніх прізвищ, боячись повернення репресій. Пам’ятаю і я, коли в 70-х після розповіді компартійного лектора на підприємстві про економічні успіхи країни під мудрим керівництвом “спрямовуючої сили” спитала про причини голоду, то у відповідь — лютий погляд і коротке “Голода нікогда нє било, ето клєвєта наших врагов”.Фізичному знищенню народу передувало знищення його духовних святинь. Зокрема, було зруйновано конотопські храми Успення, Олександра Невського, давню козацьку церкву в приміському селі Підлипному. Настоятелів знищених храмів заарештовували, відправляли по етапу. Учнів змушували приносити в  школу ікони для подальшого спалення. Бачачи, як знищують їхні духовні святині, люди впадали у відчай. Голод зібрав велику данину з кожного села Конотопщини. Маю спогади жителів Дептівки, колись заможного козацького села. Пухнути з голоду в Дептівці почали ще 1930 р. з перших “переможних кроків” колективізації. У 1931—1933 рр. помирали масово, особливо діти. Доведені до відчаю селянки, яких організувала Одарка Іванівна Удод, зібрались 1932 року біля колгоспної комори, вимагаючи дещицю хліба. Але у відповідь голова сільради Радченко викликав з Конотопа загін кінної міліції у повному бойовому спорядженні, який нагайками розігнав жінок. Так “нагодувала” більшовицька влада.На руїни перетворювалися квітучі села.Я не змогла в цій публікації навести всіх спогадів, які вдалося зібрати в трьох областях  України. Та нехай ці пекучі рядки будуть ще одним доказом злочинів комуністичного режиму, до повернення якого доладають стільки зусиль комуністи та різні соціалісти.На IV Всесвітньому форумі українців брала участь у роботі “круглого столу” дослідників Голодомору 1932—1933 рр. з 14 країн світу. Виступала з пропозиціями. Вважаю, що історикам, краєзнавцям слід активніше збирати свідчення очевидців геноциду українського народу, встановлювати місця поховань померлих від голоду, їхні імена, належно упорядковувати могили. Жодної жертви жахливого геноциду ХХ сторіччя, який вчинив комуністичний окупаційний режим в Україні, не можна забути.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment