РІК І ВІЧНІСТЬ ЧИНГІЗА АЙТМАТОВА 

ПАМ’ЯТІ ПИСЬМЕННИКА, ЯКИЙ ПІДКОРИВ СВІТ

Теодозія ЗАРІВНА

Серед ювілейних заходів на батьківщині письменника з 20 до 27 жовтня відбувся Тиждень Чингіза Айтматова. У програмі цього тижня: Другий Іссик-Кульський міжнародний кінофестиваль, Міжнародний театральний фестиваль “Арт-Ордо”, Міжнародний форум “Айтматов і сучасність”, а також зустріч делегації ТЮРКСОЙ (організація розвитку тюркської культури та мистецтва). Саме вона нагородила Чингіза Айтматова (на жаль, уже посмертно) спеціальною міжнародною премією.

2008 рік в Киргизії офіційно проходить як Рік Чингіза Айтматова. Великий письменник помер 10 червня цього року в Німеччині, не доживши півроку до власного 80-ліття і не сповнивши обіцянки приїхати до Києва у ювілейні дні. Захворів він на зйомках у Казані — батьківщині матері-татарки, яку дуже любив, у минулому актриси, беззастережно відданої дітям і внукам, Нагіми Абдувалієвої. Там знімали епізоди документального фільму про життєвий шлях класика, лауреата Ленінської та трьох Державних премій СРСР.

Голова Спілки кінематографістів Киргизстану, голова Спілки письменників республіки, головний редактор журналу “Иностранная литература”, посол СРСР в Люксембурзі, згодом — у Франції та країнах Бенілюксу. І це лише частина його обов’язків. Письменник був нагороджений 102 медалями й орденами 63 країн.Твори Чингіза Айтматова видано у 127 країнах 176 мовами світу загальним накладом 76,8 млн примірників. За кількістю накладів він залишив далеко позаду більшість нобелівських лауреатів, пропустивши вперед лише Р. Роллана, Дж. Голсуорсі, І. Буніна, Е. Хемінгуея, Ж. П. Сартра та М. Шолохова і майже зрівнявшись із Г. Маркесом. 

До речі, всі тюркомовні країни підтримали ініціативу висунути письменника на Нобелівську премію цього року. Кажуть, що коли він довідався про це у німецькій лікарні уже тяжкохворим, то не міг стримати сліз. Перед початком форуму “Айтматов і сучасність” гості поїхали вклонитися могилі Чингіза Торокуловича. Колона машин та автобусів рушила з Бішкека похмурого ранку. Подекуди лежав туман. За містом на узвишшях ще паслися вівці, руда трава де-не-де зеленіла, у невеличкому селі якийсь дідусь у традиційній хутряній шапці господарював біля хати. Неподалік гралися діти. Все видавалося дивно знайомим і близьким. Колона повернула до гори, шпиль якої торкався пасма низької хмари і, врешті, на вершині спинилася. Звучала печальна національна музика. Завмерла почесна варта. Воїни були як на підбір, стрункі й вишколені. Охороняли вони музейно-меморіальний комплекс Ата-бейіт. Марно говорити, як люблять Айтматова киргизи і весь тюркський світ. Очевидці розповідали, що сотні автобусів з усієї країни приїхали на похорон. Поховали письменника, за його заповітом, у музейно-меморіальному комплексі Ата-бейіт, недалеко від батька, за старовинним мусульманським звичаєм, обгорнувши у саван і прочитавши молитву. Поруч спочивають тисячі убієнних під час репресій у тридцятих.Шанувальниця Чингіза Айтматова, з якою я познайомилася на форумі, розповіла, що на місці музейного комплексу була база відпочинку однієї з найповажніших і найгрізніших служб. Люди каталися на лижах, навіть не здогадуючись, яку страшну таємницю приховує земля під ногами. Лише на початку 90-х секретна інформація стала доступною. Напівзотлілі документи у кишені кітеля дали змогу розпізнати одну з жертв — Торокула Айтматова, наркома промисловості й торгівлі, згодом голову центральної ради народного господарства республіки, ще пізніше другого секретаря ЦК Компартії Киргизії. Мабуть, лише його інтуїція врятувала життя дружині та чотирьом дітям: відчувши небезпеку, він встиг відіслати їх у далеке село Шекер до рідні. Татарська делегація з батьківщини матері Чингіза Торокуловича привезла вузлик із землею, а також схему генеалогічного древа роду, що по лінії діда Токтаргалі бере свій початок з 1669 року. Погідної днини від могили Айтматова видно дуже далеко. Поруч поодинокі дерева, недалеко на високій перекладині — дзвін. Внизу, за яких двадцять кілометрів — Бішкек. Коли ми поклали квіти, на гору впав майже непроглядний туман. І згадався “Рябий пес, що біжить краєм моря”, і відсутність орієнтирів у мороці серед бурхливого світу, і слова, які говорив Едигей на Ана-бейіт: “Скажу я їм, що наказ свій покладаю на них — поховати мене тут”.Форум відкрили у Національній філармонії ім. Т. Сатилганова.“Саме ім’я Чингіза Айтматова покликало нас сюди. Сьогодні навіть туристичні путівники на перше місце ставлять його прізвище, а потім епос “Манас” і озеро Іссик-Куль. А ті, хто читав його твори, назавжди має іншу групу крові, — сказав Ростислав Рибаков, директор інституту сходознавства, голова Платформи “Діалог Євразія”. — Письменник був почесним головою нашої організації і завжди знаходив час для діалогу. Він був великим мислителем. Весь світ зараз знає два киргизькі слова — це Чингіз Айтматов”.Гучними оплесками зустріла аудиторія казахського письменника Мухтара Шаханова, який у співавторстві з Чингізом Айтматовим написав книжку “Плач мисливця над прірвою”. Він говорив про манкуртизм у сучасній Киргизії та Казахстані. Гаряче вітали слухачі й виступи міністра культури Туреччини Ертугрула Гуная та міністра культури й інформації Киргизстану Султана Раєва.Голлівудський актор Марк Дакаскос, який хотів би, щоб фільми за творами письменника подивився американський глядач, додав, що подібний форум — це черговий крок назустріч єднанню народів. Людей, які приїхали сказати слово про улюбленого прозаїка, було дуже багато. Тому час виступу скорочувався. Проте більшість учасників зустрічі зуміла ним скористатися. Запам’яталися виступи професора університету і народного поета Киргизстану В’ячеслава Шаповалова, професора Рустана Рахманалієва, літературознавця з Вірменії Наїри Сейранян. Тепло сприйняли і слово професора Києво-Могилянської академії Володимира Панченка, а також авторки цих рядків. Зайве говорити про гостинність киргизів. Це нечисленний народ. І йому зараз також нелегко. Однак від зустрічі в аеропорту і до вечері у резиденції президента нас супроводжувала щедрість, симпатія й пошана. За вікном готелю “Yannat” (киргизькою означає “рай”), що цілком виправдовував свою назву, до обрію тягнувся сад, а за ним біліло блискуче, якесь аж кришталеве пасмо гір. На письмовому столі у чорній шкіряній течці лежало чимало фірмового паперу і ручка. Гріх було не скористатися нею, дивлячись на повне безлюддя за вікном. Шкода тільки, що кожна хвилина виявилася розписаною.На кількох подіях була і сестра письменника Роза Торокулівна Айтматова, фізик, проректор педінституту, діяч киргизького жіночого руху, автор автобіографічної книжки “Білі сторінки історії”. Мемуари вийшли друком киргизькою, а зараз готують російськомовну версію. У них — довга, сповнена трагічних і щасливих моментів, історія родини Айтматових.Запам’яталася зустріч в університеті “Ататюрк Алатоо” з переглядом фільму про письменника, гостинне прийняття, на якому поміж національних страв — дивовижно солодкі, мов мед, груші й виноград. А ще відвідування історико-краєзнавчого та образотворчого музею, оглядова екскурсія містом, широким і просторим, з невисокими триповерховими (бо сейсмічна зона) будиночками, вродливими дівчатами і схожими на чудових ляльок малими дітьми. І ось завершальний момент ювілейних подій — нагородження найкращих.Вдова класика Марія Айтматова, отримуючи премію ТЮРКСОЙ, яку вручав міністр культури Туреччини Ертугрул Гунай, сказала, що Чингіз Торокулович завжди боявся стати пенсіонером. Дві країни запропонували йому хорошу роботу. Він був сповнений планів і задумів. Однак письменникові так і не судилося жодного дня бути пенсіонером. Він не помер, а ступив у безсмертя. Фінальні слова жінки підтримала могутня хвиля оплесків.Призи найкращим фільмам і виставам, режисерам кіно та театру, акторам і операторам вручали відомі діячі мистецтва з багатьох куточків світу: гран-прі за найкращий фільм — киргизькому режисерові Марату Сарулу (фільм “Пісня південних морів”), приз за найкращу режисуру — Ардаку Амиркулову (фільм “Прощай, Гульсари!”). Гран-прі театрального фестивалю “Арт-Ордо” — спектаклеві “Есимде” Бішкекського міського драматичного театру ім. Умуралієва за повістю Чингіза Айтматова “Материнське поле” …Молодого й талановитого кінодокументаліста з України Тараса Томенка, вже добре відомого у світі, нагороджено спеціальним призом Іссик-Кульського фестивалю за фільм “Ліза”. На сцені серед інших прапорів майорів і український. Це додавало відчуття близькості наших земель.На завершення свята — концерт киргизьких артистів, які справді вразили учасників рівнем вокальної майстерності, красою національного танцю та музики, звучанням хору й оркестру. Тільки й чулося: “Гідні найкращих сцен світу!” Час від часу на екрані виникало обличчя Айтматова із хронік, давніх і недавніх, він то пильно вдивлявся у зал, то скакав на коні, вкотре об’єднуючи всіх, таких різних і за мовою, і за місцем проживання, проте вже з однією, айтматівською, групою крові.Завдяки йому про п’ятимільйонний народ довідалися у всьому світі. Землю завбільшки з поштову марку на карті він шанував до останнього подиху. Черга газетярів стояла до Чингіза Айтматова завжди. Це було частиною його життя, його слави. Письменника впізнавали на вулиці, з ним фотографувалися, він був для багатьох порадником і заступником, помічником і чарівником. Він був родичем кожному киргизові, кожному читачеві.Так і не ставши пенсіонером, письменник ніколи не справляв враження дідуся. На численних фотографіях та в кінохроніках залишився сповненим сили та енергії чоловіком, трохи схожим на свого барса з останнього роману “Коли падають гори”. І в цьому теж був улюбленцем долі. Він об’їздив цілий світ. Може, тому земля у його романах маленька і крихка. І вона потребує захисту.Він зумів прожити мандрівником та мудрецем, доля дозволила йому сказати багато того, про що мріяв.Ми колись знатимемо його життя глибше і детальніше. Але вже не життя, як сказав Р. Рахманалієв, а житіє. Зараз нам вистачає його книжок, там, мов у чарівному резервуарі, зберігається відбиток його душі. Блукаємо її дивними шляхами, страждаючи і радіючи, трохи забуваючи, що письменника вже нема на Землі, й що азійські простори стали пустельнішими і холоднішими без нього.Але Чингіз Айтматов залишив майже 80 мільйонів примірників літератури найвищої проби, якої ще потребує світ і яка ще живе у книгозбірнях приватних і державних. Вона відтіняє літературу нову і, впливаючи на неї, подає надію.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment