Володимир ІльЇн,доктор філософських наук, професор Київського національного університету імені Тараса ШевченкаВидатний німецький мислитель першої половини ХХ століття В. Зомбарт назвав людину “нудьгуючою твариною”. Ця характеристика згадується щоразу, коли предметом суспільних обговорень стає та чи інша проблема, перетворившись на черговий “бренд”. А як інакше пояснити “нервову” зацікавленість мас у катастрофах, “бермудських трикутниках”, тайфунах та інших “страшилках”, таїна яких притягує спраглих адреналіну, знудьгованих шукачів розваг? Подібне порівняння зумовлене збуреною енергією політиків, чиновників, журналістів, бізнесменів — усіх, хто бадьоро, з неприхованою радістю заговорив у всіх засобах масової інформації про фінансову кризу. Вона стала сенсацією, яка активізувала зачумлену “милом” масової культури свідомість “пересічного” українця. Хоч більшості населення ця криза стосується лише опосередковано, оскільки ця більшість не бере участі у фінансових операціях, не є акціонерами національних і транснаціональних компаній, учасником біржової гри і конкурентної боротьби за ринки збуту, від неї не залежить розподіл і перерозподіл прибутків від нафтових і газових угод тощо.Галас і базарна (а не ринкова) метушня навколо новини — фінансової кризи — не могла породити нічого, крім паніки, яка, як завжди, стала тією “каламутною водою”, в якій компетентні особи змогли заробити, заробляють і зароблять додаткові мільйони. Слід пам’ятати, що ми живемо в “грошову епоху”, в умовах “фінансової цивілізації”, закономірне породження якої кризи, зокрема фінансові. Вони періодично, ще з часів А. Сміта, виникають у суспільстві капіталу, яке сьогодні вступило в постекономічну фазу, в логіку розвитку — синергійну. І в даному випадку не варто робити апокаліптичних висновків, сіяти безнадію, з садистичною радістю очікувати погіршення життя людей, народів, країн. Зокрема пророкувати негаразди, які начебто чекають на Сполучені Штати Америки, що стали головним винуватцем кризової ситуації. Схожі апокаліптичні сподівання стосовно цієї країни були і раніше, не лише в часи великої депресії, а й відносно недавно, наприкінці 70-х років ХХ століття. Так, на обкладинці журналу “Business Week” від 12 березня 1979 року з’явився заголовок: “Занепад могутності США”, ілюстрація — статуя Свободи зі сльозами на обличчі. Трагічне послаблення конкурентоспроможності американської економіки в 70-х роках можна порівняти із сучасною кризою. Тоді інфляція, здавалося, вийшла з-під контролю, безробіття перебувало на дуже високому рівні, фіскальна політика не приносила бажаних результатів, становище долара в кінці десятиліття наблизилось до критичного, авторитет країни на світових ринках неухильно падав. Але хоч як раділа радянська пропаганда, нічого страшного зі США не трапилося. Навпаки, розсипався Радянський Союз, проте ринкова система вистояла, а США зміцнилися. І все завдяки тій унікальній могутній силі, якою володіють гроші, тобто фінанси.Нинішня фінансова криза — це результат культури дії й мислення, породженої третім етапом монетарної історії — ерою електронних грошей і віртуальної економіки. Перший етап почався з появою монет в Лідії майже три тисячі років тому і призвів до утворення першої системи відкритих і вільних ринків, які поширилися в усьому світі й поступово зруйнували великі імперії.Друге покоління грошей домінувало з початку Відродження до індустріальної (промислової) революції. Це призвело до створення сучасної світової капіталістичної системи. Система банків і паперових грошей зруйнувала натуральне господарство і феодалізм, змінила основи суспільства й основи економічної влади від володіння землею до володіння акціями, облігаціями, корпораціями.Кожний етап створює власну культуру, відмінну від інших. Тепер, на початку ХХІ століття — епохи постіндустріального суспільства — ера електронних грошей здійснює такі самі радикальні зміни, які свого часу зробили дві попередні монетарні революції. Нові гроші — це нові політичні системи, нова організація бізнесових проектів і комерційних підприємств, нова соціальна структура, творення власної версії цивілізації. Цей процес суперечливий, болісний, повний несподіванок і неочікуваних ситуацій. У цьому контексті фінансова криза — повідомлення, звістка про настання нової епохи, яка потребує оновлення людини, життя, бізнесу, розрахунків тощо.Тож криза — позитивне явище, яке сколихнуло “тихе життя” планети й активізувало сили на подолання звичностей “споживчого раю”. Зрештою, можна згадати Сократа, який називав себе шершнем, що не дає спокою “ситому коневі” — багатим Афінам, які потопали в розкоші й багатстві, але почали відходити від активної дії й творчості. Тому система заходів, яких вживають для подолання кризи, — це також грандіозне переосмислення буття, яке в силу нової духовності, культури, цінностей поставило перед людством вимогу жити і мислити по-новому.Глобалізація спричинила появу нових технологій, за допомогою яких ми не лише заробляємо і тратимо, а й спостерігаємо зростання кількості мільярдерів. А це кардинально змінює уявлення про багатство і бідність. Нові технології реорганізовують політичну карту світу, створюють нові реґіональні й глобальні об’єднання, не підвладні стереотипам старого мислення, відповідно до яких криза асоціюється із вселенським хаосом.Тут згадується булгаковський професор Преображенський, який був переконаний у тому, що “розруха не в клозетах, а в головах”. Кризи можуть боятися ті, хто все ще прагне жити в умовах стабільності. Динаміка глобалізації відкидає на узбіччя історії вже саму згадку про стабільність і спокій, які тепер можуть асоціюватися з утопічними сподіваннями на гармонійне життя. Криза в Україні прийшла до тих, хто сподівався прожити (або дожити) на дідівських технологіях, на системі старих відносин, на розумінні ринкової економіки як звичайної системи “купи-продай”, без усвідомлення тієї трансцендентної глибини, яку містить постекономічне суспільство.Кожну кризу в історії долали не ті, хто пристосувався і переживав її, а ті, хто професійно, духовно, інтелектуально, психологічно був готовий до будь-яких несподіванок і сприймав її не як кару небесну, а як закономірний результат суспільного поступу. Сучасна фінансова криза — застереження, що епоха постекономічного, або постіндустріального суспільства — це код фінансової цивілізації, в якому проголошено множинність і диверсифікацію, розмаїття і конкуренцію парадигм, співіснування гетерогенних елементів, визнання й підтримку сучасних проектів соціального життя, соціальних відносин. Криза, хоч це парадоксально, додає “свіжої крові”, тобто породжує творчу різноманітність у всіх сферах діяльності людини, яка завжди замикається на фінансах. Вона активізує інтелектуальну сферу, що сприяє привнесенню нових форм раціонального розв’язання проблем. У такій ситуації звертатися до якихось ірраціональних підходів — все одно, що якби під час президентських перегонів Барак Обама сподівався лише на молитви своїх кенійських родичів з племені, де народився його батько, які просили у вищих сил перемоги для нього.Що може чекати на Україну в подальшому розвитку, який певний час проходитиме під знаком фінансової кризи? Мабуть, нічого страшного з нами не відбудеться. Хоч би тому, що країна перейнята насамперед, всупереч логіці світового розвитку, розв’язанням проблем не постіндустріального, а індустріального порядку — влади — і феодальної міжусобної війни за неї. Тобто вона не інтегрована в систему світових фінансових процесів. За будь-яких обставин індекс Доу-Джонса в Україні діє досить опосередковано і попри демократичну, цивілізаційну, інноваційну тощо риторику залишаємося поза можливостями оновлення, яке відбувається в процесі розвитку кризових явищ.Причин цього багато, але хотілося б звернути увагу на специфіку ринкових відносин в нашій країні, зумовлених особливою роллю чиновника. В СРСР, від якого всі так відхрещуються, чиновники-управлінці були класом, що здійснював централізований розподіл і контроль за суспільним продуктом. Тому ринок й чиновник тієї епохи — соціальні й політичні протилежності. Але ілюзія того, що, наділивши приватною власністю за допомогою приватизації, чиновника можна зробити свідомим, чесним прибічником ринкових реформ, дорого коштувала Україні. Наділення його приватною власністю і гучним ім’ям “крупний бізнесмен” не лише не зробило його капіталістом-ринковиком, але, хоч як це парадоксально, переконало в потребі максимально тривалого збереження свого домінантного становища між виробниками і споживачами. Це дає йому змогу й надалі безконтрольно, по-соціалістичному непродуктивно привласнювати суспільне багатство, яке постійно зменшується.Головним завданням цих “крупних бізнесменів” — “розподільників” стало використання приватної власності не як інструменту постіндустріальної трансформації суспільства, а, навпаки, як інструменту гальмування і повороту суспільного розвитку назад, до індустріалізму, всупереч вимогам постіндустріального суспільства, побудованого на засадах закону й демократії. В цьому випадку приватну власність використовують для конвертації політичної влади у власність.На противагу західному вітчизняний досвід довів, що приватна власність не завжди породжує капіталізм і ринок там, де її введено. В цьому сенсі перекачування грошей з України в зарубіжні банки — не просто результат поганої роботи правоохоронних органів, недосконалості законодавства, недалекоглядної й немудрої економічної політики. Політика ця дуже мудра. Вона цілком відповідає економічним і політичним інтересам бюрократичної верхівки й полягає у витонченому балансуванні між нагромадженням приватної власності й гальмуванням ринкових реформ та розвитку внутрішнього ринку. Адже ринок як економічний механізм прямої взаємодії між виробником і споживачем позбавляє чиновника єдиного джерела збагачення — позаекономічного, адміністративного розподілу благ. Зрозуміло, чому в такому випадку ніхто не скасовує депутатської недоторканності, чому не зникає і не зникне корупція, не здійснюється реформа виборчої системи тощо. Множина цього іншого вселяє зневіру в те, що Україна з кризи вийде оновленою. Занадто великий тягар зобов’язань і залежностей, породжених владою й закритим поділом приватної власності, не дає можливості увійти в поле трансформацій, які вимагають інноваційного мислення, здатного осягнути проблематичність сучасної соціоекономічної реальності, виявляти її специфіку і шукати шляхи виходу з кризових суперечностей. Сучасна економічна й політична реальність — це не барикади, не блокування парламентської трибуни і критика президента поза очі в ЗМІ. Кожна нова публічна сварка і скандал — це далеко не інноваційне мислення чи креатив. Хоч постіндустріальне суспільство — це суспільство знань, інтелекту, що означає думати, шукати, пропонувати, помилятися, знову шукати. Тобто працювати!Стан перманентного скандалу, який намагаються подати як битву за істину в останній інстанції, вселяє сумнів у швидкому подоланні фінансової кризи. На тлі цього скандалу заяви першого президента про потребу повернення до моральних норм видаються наївними і навіть невчасними, хоч і вкрай потрібними. Адже зупинка на рубежі індустріалізму, тобто минулої епохи, продовжує на непевний термін політичне й економічне панування розподільної бюрократії. А чому б ні, якщо верхи хочуть, а низи можуть жити саме в такій ситуації? Звідси й сумнів. Хоч сумнів, як стверджував великий французький філософ Р. Декарт, — начало пізнання. Але ми знов опиняємося в полі надії й очікування.Не варто забувати, що глобалізація світового економічного й політичного простору в умовах нерівномірності суспільного розвитку України створює об’єктивні перепони для постіндустріальної трансформації. Якщо так, то ми можемо говорити не про оновлення, не про подолання кризи, а перечікування лихої години. А хто чекає, той втрачає, оскільки знову перебуваємо в парадигмі наздоганяючого розвитку. Вихід не в очікуванні, не в сподіваннях, а в оновленні — свідомості, мислення, діяльності. Те, що ми живемо в умовах фінансової цивілізації, в підсумку визначає монетарний інтерес, тож фінансові центри зроблять усе, щоб соціальний світ і далі спирався на могутність грошей. Отже, знову все йтиме в тому самому напрямі — зростання фінансової могутності одних і метушня для задоволення споживчих потреб усіх. Доки не виникне неминучість вимоги нового, яким стало християнство в епоху Римської імперії.
