ПРАВДА, СХОВАНА  В ГРАНІТІ

Вісімнадцятий рік незалежності України на вулицях і майданах, у скверах — і не лише в столиці, а майже у всіх обласних центрах, районах, містах і містечках, у селах, — досі стоять у бронзі, мармурі й граніті пам’ятники як символи-ідоли радянської влади. Витрачено шалені бюджетні кошти, людські й трудові ресурси на їхнє створення і встановлення. Хто ж насправді були ці люди? У художньому сенсі пам’ятники не розкривають душі компартійних діячів. І ніколи ніхто не замислювався, яка та душа і чи була вона в того чи іншого компартійного функціонера?! Ідучи Києвом на зустріч із пам’ятниками, я розмірковував над загальнолюдською проблемою моралі й гідності.

Святослав МІЗЕРНЮКЩо ж приховувала комуністична ідеологія і пропаганда, якщо постійно забамбулювала психіку ще з дитячого садочка — “виховувала” потрібний “світогляд”. Змушувала дітей і молодь — починаючи від жовтенят до  комсомольців — організовано покладати квіти до пам’ятників, читати вірші радянських поетів про партію, щасливе дитинство і світле майбутнє: щоб слова звучали пафосно, просякнуті любов’ю до країни рад, вдячністю тим  “героям”, які стоять на постаментах. Це забамбулювання діялось із покоління в покоління — настійливо, ґвалтівно — всі 70 років! Спробуй-но  не прийти на мітинг! А коли тріснула тоталітарна система і розкрилися спецархіви, до яких ніхто раніше не мав доступу, нарешті мільйони українців-сучасників дізналися цю страшну правду: хто є хто. Її підтвердили незаперечні факти і документи — свідчення двохсот тисяч людей та  прізвища мільйонів згаслих життів, яких виморили голодом на рідній землі. Скоєно злочин світового масштабу! Що ж сховано під гранітом пам’ятників, шоломами на головах тих постатей, у їхніх байдужих, холодних, мертвотних і жорстких поглядах?Якою ж нелюдською — потворною й цинічною — мала бути владна система, щоб примушувати людей нести квіти, вклонятися ликам гранітних бовванів, які за життя одним розчерком пера прирікали мільйони на голодну смерть! Диявольська машина комуністичного режиму не щадила ні дітей, ні жінок, ні старих, випалювала їхні душі, втоптувала в землю і мертвих, і тих, хто ще дихав!.. Так викосити людські життя могла лише чума Середньовіччя… Але щоб у XX столітті!  Навіть найлютішим дикунам таке було б не під силу. Це вчинила купка “вождів” і “вождиків” комуно-радянського режиму: натхненники більшовицької ідеології й ленінського терору, які були безпосередніми виконавцями репресій та штучного Голодомору-геноциду, а тепер увічнені в мармурі, граніті, бронзі та гіпсі в усій Україні. Як може почуватися український громадянин, маючи людську гідність, коли нині, у 75-ті роковини цього страшного Голодомору в Україні, поряд із пам’ятними знаками пошанування жертв 1932—1933 років то тут, то там бовваніють пам’ятники цим нелюдам, досі не утилізовані?! Тому закономірне рішення Міністерства культури і туризму України від 31 жовтня 2008 року “Про пам’ятки, взяті на облік відповідно до законодавства Української РСР, що не підлягають занесенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України” та висновок Інституту історії НАН України про демонтаж у Києві монументів діячів радянської епохи, причетних до репресій та Голодомору-геноциду українського народу.На вулицях Києва знайомлюсь із цим  сірим, холодним жахіттям — відображенням минулої дикунської  радянської доби:  безліччю пам’ятників В. Леніну, чекістам, Г. Петровському, В. Чубарю, Д. Мануїльському,  Н. Крупській, героям великого жовтня, С. Косіору… 1970-го в сквері на розі вулиць Артема і Глибочицької встановлено С. Косіору пам’ятник-бюст на гранітному постаменті. Як зазначає енциклопедичний словник радянських часів, С. Косіор з 1929 року займався плануванням індустріального розвитку Києва. А насправді, працюючи десять років (1928—1938) генеральним секретарем ЦК КП(б)У, входив до республіканського ядра організаторів Голодомору і забезпечував його здійснення на всіх рівнях. Інформація з архівів, яку ретельно приховували, розкриває злочин Кремля проти українського народу, організований більшовиками Голодомор, нанесення цілеспрямованого удару селянству України. “Если не возьмёмся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять…” — писав Й. Сталін до Лазаря Кагановича.А голова уряду СРСР В. Молотов стверджував: “…буде в нас хліб — буде радянська влада. Не буде хліба — радянська влада загине”. І далі: “…реакційний український мужик” хліб добровільно не віддасть, нам його треба забрати”. Як засіб нищення соціально-економічної бази національної ідеї — українського селянства — Й. Сталін і його соратники створили й використали Голодомор 1932—1933 років. 18 листопада 1932 р. Політбюро ЦК КП(б)У наказало голові ДПУ Соломону Реденсу та Станіславу Косіору розробити план ліквідації “куркульських” і “контрреволюційних” гнізд, фактично ж це означало знищення українських селян — власників (Ярослав Файзулін, “Правда про злочин Кремля”, Український інститут національної пам’яті).У січні 1933 року другим секретарем ЦК КП(б)У і секретарем Харківського (столичного) обкому партії став посланець Й. Сталіна  П. Постишев, який залишався секретарем ЦК ВКП(б) і членом Політбюро ЦК.  А генеральним секретарем ЦК КП(б)У був С. Косіор. Кампанію репресій проти тих комуністів, які не мали сил стати катами власного народу, очолив П. Постишев. Починаючи з 1933 р. із КП(б)У виключено 100 тисяч осіб. Їх  розстріляли або вислали.ЦК КП(б)У, РНК УРСР, десятки тисяч місцевих партійних і радянських керівників, суд і прокуратура, органи ОДПУ діяли на території України проти власного народу  так, як нечасто дозволяли собі загарбники в окупованій країні. Штучно створений сталінським керівництвом Голодомор був однією з найжахливіших за останні кілька століть трагедій українського народу. Щоденно від голоду гинули десятки тисяч селян. І просто неба, на дорогах. Ізольованим від світу виїхати з села, щоб утекти від лиха і якось вижити самим або хоч би дітям, було зась! Репресивні воєнізовані загони повертали знесилених утікачів назад, немов пришпилювали їх до землі… Так діяла кремлівська кліка разом зі своїми сатрапами, виставивши скрізь в Україні ще й міліцейські кордони. Рятунку не було: з одного боку — голодна мученицька смерть заглядала у вічі, з іншого — зловісна репресивна система живцем трощила й домелювала. Найголовніше її ядро,  організатори цих жахіть — П. Постишев, С. Косіор, В. Чубар, Г. Петровський та інші. У першій половині 1932 року С. Косіор свідомо замовчував масовий характер голоду, уникав сталінського гніву, балансуючи між політбюро ЦК ВКП(б) і партійними низами в Україні, а в другій  половині 1932-го брав безпосередню участь в організації та сприянні Голодомору. Знаючи про справжні причини голоду в Україні, Косіор цинічно й зухвало пояснював, що до цього призвело “погане господарювання і неприпустиме ставлення до суспільного добра — злодійство й розтрата хліба”. А в липні 1932 р. на III Всеукраїнській конференції КП(б)У активно підтримав вимогу Л. Кагановича і В. Молотова повністю виконати значно завищені плани хлібоздачі в Україні. За його інціативою створено колгоспні фонди (постанова ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р.). На початку 1933 р. ці фонди (разом із насіннєвими), за директивою Й. Сталіна і В. Молотова та безпосередньої підтримки Косіора вилучено як залік виконання плану хлібозаготівель, що стало однією з головних причин Голодомору 1932—1933 рр. в Україні.С. Косіор — організатор штучного Голодомору 1932—1933 рр. в Україні та виконавець політики фізичного й духовного геноциду українського народу,  ліквідації “українізації” та проведення політики зросійщення, розгортання антиукраїнського терору, фабрикування численних політичних процесів та масового винищення національної інтелігенції. Ці “вожді” і “вождики” були злочинцями і негідниками разом зі своєю партією, а крім того — послідовниками бандитської ідеології. З ними пов’язаний і розбій Муравйова: банди, які прийшли в Україну, розстрілювали в Києві всіх підряд… Тож “вожді” не лише доклали чорну руку до нищення українського народу, а постійно сповідуючи комуно-більшовицьку ідеологію, морально відповідальні перед пам’яттю людей. Нині молоде покоління про них не знає й не згадує: стоять на постаментах, як боввани! Їхні пам’ятники занехаяні, запилені: ніхто не взяв ганчірки й не помив. Усе розсипається, йде тріщинами. Нікому вони не потрібні, а комуністи, носії тієї ідеології та її правонаступники, репетують про якусь пам’ять!.. А де ж та пам’ять про мільйони життів, замордованих комуністичним терором? Чому ці ідоли, тоді живі постишеви, косіори, петровські, цілий сонм вірних ленінців, маючи необмежену владу, не допомогли цим мільйонам вижити?! Не врятували їх… Тому що це — злочин всієї системи, тієї ідеології! І те, що люди не були потрібні  системі — факт. Так було і з чорнобильською трагедією, коли від людей приховали правду, змусили йти під радіонуклідним дощем Хрещатиком, прирікаючи ще живих на повільне вимирання від онкозахворювань. Це реальне ставлення комуністичної системи до свого громадянина, яким ніколи ніхто не цікавився й не переймався. І це був злочин із того самого ряду, що й Голодомор. Наступного дня ще йду до пам’ятника С. Косіору. Бюст демонтовано вночі, біля постаменту порожньо: ні комуністів, ні їхніх “сліз”. Жодних пікетів. Удень попіарилися з прапорцями — та й пішли геть. Ось так, роздумуючи, зупиняюсь на перехресті Інститутської й Липської, де пам’ятник Д. Мануїльському. А біля Парламентської бібліотеки  на постаменті — напівпостать Г. Петровського (з 1920—1938 рр. член Політбюро ЦК КП(б) України). На майдані біля станції метро “Либідська” —  пам’ятник чекістам: прямокутна вертикальна стела з червоного граніту, на якій висічено обличчя бійців-чекістів, які боролися за встановлення радянської вдади. На пам’ятнику напис: “Мужнім чекістам, бійцям революції…” А вгорі, над ним, великими червоними літерами: “КАТИ УКРАЇНИ”. Як прямих виконавців геноциду українського народу ідентифікувала їх міська організація Конґресу Українських Націоналістів.На вулицях Києва — аж вісім пам’ятників В. Леніну, а дев’ятий — на бульварі Шевченка ніби позирає у вікна киян… Здається, голосами замордованих Голодомором промовляє до них навіть бруківка: “Ви стоїте на наших сльозах, крові й кістках!.. Щоб вивищитися, постати в граніті, — відняли життя в мільйонів…”Кажуть, у Франції пам’ятників не знищують, бо їх будував народ. У нас — загарбникам і катам українського народу — ці пам’ятники будувала компартія, її ЦК — за рахунок державного бюджету, замість того, щоб дати людям, які мешкали у темних і сирих підвалах, або тулилися по п’ятеро—восьмеро сімей у комунальних квартирах, нормальне житло чи збудувати нову школу. Тож наче з гумором зазирає у вікна киян мармуровий монумент Іллічу: “Невже у вас не досить своїх героїв-мучеників, які віддали життя за незалежну Українську державу?!.” Так, час вже прибрати всі кам’яні брили-потвори й подбати про національну історичну героїчну пам’ять народу, якщо хочемо розбудувати міцну квітучу Україну.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment