МОВНА НОРМА: ЗНИЩЕННЯ, ПОШУК, ВІДНОВА

Сьогодні “Слово Просвіти” починає друкувати теоретично-практичний порадник з культури мовлення для політиків і неполітиків “Мовна норма: знищення, пошук, віднова”. Ці публікації, які ми продовжимо і наступного року, стануть у пригоді кожному, хто дбає про своє мовне обличчя. Їм зрадіють учні й учителі, студенти, науковці, освітяни і просвітяни. Редакція висловлює щиру подяку Ірині Фаріон за її яскраву, талановиту книгу і сподівається, що політики й неполітики, а головне — українці з любов’ю і розумінням сприймуть її самовіддану працю на мовному полі.

Ірина ФАРІОНПередмоваНова людина має мову нову.Г. СковородаІдея цієї книжки зародилась у стінах Львівської обласної ради, де я як депутат опинилась в епіцентрі реального мовлення, але нереальної мовної норми. Чому мовна реальність депутатів і чиновників така далека від мовних приписів? На це запитання я вирішила дати відповідь на сторінках цієї праці. Задля цього потрібно було перейтися дорогою мовної норми впродовж усього ХХ століття. Ця дорога надто складна і навіть кривава, аби зараз когось повчати. Найголовніше — відкрити Правду про характер формування і знищення мовних норм, що здебільшого зумовлено політичними чинниками. Тоді, сподіваюся, ця Правда змінюватиме нас — і мова говоритиме про цю зміну нашими устами. Зміна мови відбувається тільки разом зі зміною нашого внутрішнього світу. Система світоглядових цінностей кожної людини, громадянина формує матрицю суспільства і держави. Мова в цьому процесі відіграє першорядну роль не тільки тому, що без неї людина немислима, а й тому, що мова — духові кордони нації. Мова не просто голос суспільства — вона характер його розвитку. 

Українська мова — винятковий приклад блюзнірського втручання суспільства в її зовнішню історію (сотні заборон та обмежень різної окупаційної влади Польщі, Московії, Румунії, Угорщини, Австрії) та унікального більшовицько-московського винаходу: втручання у фонетичну та лексико-граматичну матрицю мови. Коли вже неможливо було заперечити українську мову як самодостатню систему, що автоматично породжувала націю та державу, у тридцятих роках ХХ століття виникла ідея уподібнити російській мові. Політичним інструментом такої зміни стали урядові постанови та рішення, а звідси задіяні внутрішньомовні чинники — зміна мовної норми. Норма літературної мови — це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний чинник, що відповідає мовній системі й становить єдину можливість або найкращий для конкретного випадку варіянт, що відібрало суспільство на певному етапі розвитку [3, с. 94]. Норма формується на основі низки критеріїв, серед найважливіших: територіяльний (синтез південно-західного, південно-східного та північного говорів); критерій авторитетних письменників (зокрема, Т. Шевченка, з якого тріюмф народної мови, на противагу до книжної, став незворотним); відповідність мовній системі — її внутрішнім законам та закономірностям; національно-ідентифікаційний — не лише збереження мовної традиції, а й центральна увага до унікальних мовних ознак, на противагу до нівеляційних процесів інтернаціоналізації чи уніфікації лексики, і навіть граматичних категорій — а звідси потреба формувати захисну вісь “своє” — “чуже”. Цілком другорядним є статистичний критерій, особливо у теперішніх постколоніяльних умовах розвитку суспільства, значна частина якого, з огляду на об’єктивні історичні причини, володіє радянською недоукрмовою, а не українською мовою своєї держави. Отож, мовна норма — це синтез внутрішньомовних та позамовних чинників, що відображають напрям розвитку суспільства. Образно кажучи, це “прапори та емблеми, за якими можна відрізнити представників різних ідейних та культурних угруповань” [5, с. 192].Зазначені мовні критерії в добу терору зазнали кардинального перегляду. Мета створити єдиний радянський народ автоматично сягала створення на початковому етапі напівмови — блідої копії “братньої” російської. Задля цього на початку шістдесятих років у системі АН СРСР виникла наукова рада з проблем “закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком соціалістичних націй”. Ця програма, покладаючись на “ясновидющість” її совєцьких творителів, ділила мови на більш рівноправні й менш рівноправні, позаяк “сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова”. На цій підставі мови народів СРСР розподілили на перспективні й неперспективні. До перших, крім “великої російської мови”, зарахували вірменську, грузинську, латиську, литовську, естонську. Решта мов, серед яких і українська, — потрапили до неперспективних [3, с. 50]. Відправним пунктом до цієї “неперспективности” було не тільки примусове вивчення російської у школах (від 1938 року) та добровільне української (з 1958-го), а відтак навальне перетворення українців на перекособочених двомовців (з гіршим-кращим незнанням обох мов), але й безпрецедентне спотворення Українського правопису 1933 року як основного мовного кодексу. І це спотворення і досі чинне!!! Далі взялися до лексичної кодифікації через перекладні та тлумачні словники… Так створено радянсько-російську норму української мови. Пропонована праця покликана зобразити нищення автентичної мовної норми крізь призму лінгвоциду. Більшість практичного матеріялу цієї праці почерпнуто з усного та писемного мовлення українських посадовців: депутатів і чиновників, які фактично стали закладниками спотвореної мови. У поневолених умовах вільна мова стала жертвою тоталітарного суспільства, що послідовно працювало на абсолютне відчуження лінгвоносіїв від своєї мови, а отже, і самих себе. Сьогодні таких немало-небагато: відповідно до перепису населення 2001 року, 85,2 % українців назвали рідною українську мову і 14,8 % — російську. А це близько 5 мільйонів — ось він, головний чинник дестабілізації України в Україні. Поряд із цим незмірно більша кількість суржикомовців — ще одного “плідного” результату політики двомовности радянської доби: “Мова — це також обличчя народу, воно тяжко спотворене” [1, с. 22].У третьому тисячолітті на зміну тоталітаризму прийшла доба лібералізму — щоденного безкарного вбивання найвищих національних і духово-моральних цінностей на догоду прагматичному молохові та диявольському компромісові. Очевидно, що ідеологія вседозволености запанувала в мові через нігілістичне трактування норми і сприйняття її лише як інструментального чинника, зведеного до примітивного порозуміння. За таких умов відродження убитої норми — справа надскладна, але не безнадійна. Бо Правдива. І що швидше вийде мова на цю дорогу Правди, то й суспільство набуватиме ознак потрібної культури й добробуту: “Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки і добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських письменників. Чомусь в історичне безсмертя увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів. Так що все це — злиденство духу, популістські дурниці…” [1, c. 21].Було б дивно писати цю працю за нормами досі чинного Правопису 1933 року. Це наче прийняти вбивство і мовної норми, і творців цієї норми, кодифікованої у Правописі 1929 року. Аби полегшити сприйняття мовно-правописної Правди, головні засимільовані радянським правописом ознаки та їхні правильні відповідники, використані в цій праці, подаю в таблиці [більше див. 4].Отож, бажаю всім плідної подорожі дорогами мовної норми, яку так наполегливо впродовж понад трьохсот років намагалися повести московським шляхом. §1. Фонетична норма: гармонія чи дисонанс?Сталий правопис і стала однакова (у межах можливого) вимова — це цемент суспільства,  бо це ж найхарактерніші ознаки єдиної мови народу.Олекса Синявський1.1. Звуки — національні кодиПізнання й опанування будь-якої мови розпочинається з найнижчого і фундаментального рівня мовної будівлі — звукового. Правильна вимова звуків і наголошування слів — не тільки елементи культури мовлення. У звуках як найменших первнях відображення світу згорнена вся історія виникнення нашої мови і її сьогодення. Звукова матерія мови як стрижень її структури резонує й відлунює тим, що в неї закладає природа: який голос, такий і відголос. Існує, на думку К. Фослера, неминуча відповідність між уявленнями народу про світ, його фантазію і тим, як він вимовляє звуки. М’якість і краса нашої вимови суголосна із красою та почасти м’якістю української душі.Попри неминучі зміни, фонетика — це найсталіший і найконсервативніший складник мовної системи. Це та звукова нитка, що сягає найдавнішої історії й нанизує на себе всю мовну систему, творячи з неї неповторність. Це та основа, яка вможливлює “відбудувати етимологію (походження — Авт.) слова” [5, с. 21]. У членороздільному звукові проявляє себе його мислетворча сутність, а в нечленороздільному — почуттєва [51, с. 79].Якось на кемпінгу, неподалік Дрездена, я попросила англійською горнятко чаю, на що мені по-німецькому коректно із розумінням-нерозумінням відповіли: “Nicht tea [ti:] — tee [te:]”. Лише один звук робить це слово англійським або німецьким. І саме за цим коротким звуком (фізики сказали б мінімальним порухом повітря, а фізіологи — роботою мовленнєвого апарату) криється відчуття своєї Батьківщини, духовим домом якої є мова, відмінна найперше від іншої за звуковим складом. Передусім це стосується споріднених мов, адже тільки звукове оформлення спільних за значенням слів робить їх окремими сутностями. Білоруський філолог В. Рагойша спостеріг, що Р. Лубківський, перекладаючи вірш білоруського поета Цьоткі “Небувалі часи”, змінив лише вимову, але не лексику, синтаксис і рими (див. табл. на с. 9 — Ред.) Якщо головна відмінність між усіма слов’янськими мовами у звуковому оформленні слів, то ми зовсім  не застраховані від лінгвокумедностей: нaзву програми української поп-групи “Океан Ельзи” — “Сосни” у Росії прочитали як “Соснi”, а назву львівської крамниці “Едем” якийсь зайшлий росіянин інакше, як “єдєм” прочитати не зумів… Натомість малорос Мина Мазало з однойменної п’єси М. Куліша ніяк не міг позбутися одного з фонетичних визначників нашої мови — звука [г]:“Оце саме “ге” і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою”.Показовою щодо різночитання була церковнослов’янська мова, що постала з моравського діялекту болгарської, але, ставши мовою священних текстів, у різних куточках слов’янського світу озвучувалася відповідно до фонетичних норм корінних мов: української, російської, білоруської, сербської. Для прикладу: “Господи, помилуй!” і “Госпаді памілуй” чи “Вірую во єдиного Бога Ісуса Христа” і “Вєрую во єдинава Бога Иисуса Христа” тощо. Однак 1686 року заборонено церковні відправи українською мовою і запроваджено російську вимову церковнослов’янських текстів та обов’язковість “чистого российского языка” в Київській академії. Власне на цей час припадає вислів М. Ломоносова (1746 р.) про фонетичну своєрідність нашої мови: “Сей діалектъ съ нашим очень сходенъ, однак его удареніе, произношеніе и окончанія реченій отъ соседства съ Поляками и отъ долговременной бытности подъ ихъ властію много отменились или прямо сказать попортились” [18, с. 62]. Не коментуватимемо, “прямо сказать”, безглуздости другої частини Ломоносового твердження, лише зазначимо, що українська вимова від найдавніших руських часів разом із поширенням християнства та церковними книгами, писаними церковнослов’янською мовою у фонетичній українській адаптації, пішла углиб Росії й міцно затрималася там, усупереч зазначеній забороні, не тільки у мові церкви, а й інтелігенції. Про це свідчать церковнослов’янські тексти російської літературної мови старообрядців XVII—XVIII ст. До основних рис цієї системи, порівняно з сучасною російською, за спостереженням професора О. Ткаченка, належать такі [39, с. 14]: 1. Твердість приголосних перед е: не, Христе (кличний відмінок); 2. Збереження редукованих (коротких) ъ, ь: грехъ, днесь; 3. Брак переходу е ® о у наголошеній позиції: идетъ, идети; 4. Брак переходу о ® а  або його скороченої вимови (редукції) в ненаголошеній позиції: воставъ, своихъ;  5. Фрикативна вимова ґ у всіх випадках: долгъ, Господь, Бог; 6. Відносна твердість щ, ч перед а, е: сущая, пачє. Отож, київська говірка з її провідними фонетичними рисами посіла на довгий час (аж до половини ХІХ ст.) [11, с. 128] провідне місце у високому стилі (літургійному) російської мови, хоч, зрозуміло, що в народнорозмовній російській мові здавна виступали питомі фонетичні риси: пом’якшеність приголосних перед е, ґ (g) проривне, акання тощо. “Поряд з цим російська мова, формуючись як окрема мова, мусила на цьому шляху долати давньокиївський, за своєю суттю, український вплив”, що був відображений у сакральних текстах, “де до збереження традиційної вимови зобов’язує сама повага, шанованість текстів як духовної спадщини, заповіданої від предків” [39, с. 14].Очевидно, що саме звукове тло творило з цієї духової спадщини надбання суто національне, позаяк фонеми (звукові типи) у звуковій реалізації виконують функцію національного визначника. І хоч, до прикладу, англійською мовою розмовляють не лише в Англії, а в Ірландії, у Канаді, в США, в Південній Африці, в Австралії, в Новій Зеландії, саме у фонетиці мовців усіх цих країн спостережено найпомітніші розбіжності. Кожна мова “прив’язує етнос до його природного оточення, до ландшафту, до того кревного, предметно обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, котрий становить неорганічне тіло народу”, через те, переселяючись на інший терен, мова “міняється, пристосовуючись до нових природних умов”. Так, по-острівному скулене “іn”, знакове для Старої Англії (у фортецю, у сховок), на американських просторах перетворюється в “оn” (на долоні). Образно кажучи, “так котиться площиною більярдна куля, усе відкрито, мов на долоні — не в яйці, …американський космос владно диктував мові-емігрантці свої правила поведінки” [7, с. 107]. І хоч історичну основу американського варіянта англійської мови складає мова півдня Англії ХVII—XVIII ст., сучасний її варіянт — це вислід наступного самостійного розвитку мови вже на американських теренах. Натомість українська фонетика навіть сільських і міських мешканців своєрідна, а діялектне розшарування нашої мови — це цілий оркестр фонем (звукотипів), найнесподіваніше озвучений місцевим мовленням, що, безперечно, зумовлено давніми фонетико-історичними процесами у діялектних групах протоукраїнських племен. На основі фонетичних діялектологічних досліджень зазначимо, що в галузі фонетики південно-східні і південно-західні говори мають багато спільного і протиставлені північному наріччю [15, с. 34—44]. Отож, географічні терени якнайтісніше пов’язані зі звуковим тлом мови, і навіть так, що формують його. За повідомленням литовських учених-геофізиків, складена карта електромагнітних полів на території республіки збіглася з картою литовських діялектів із точністю до 1 км [7, с. 107]. Себто кожний терен, де проживає корінний, історичний етнос, має власну енергетику, яку випромінює Земля. І власне ця енергетика тисячоліттями формує менталітет і мову корінного населення. Відтак, інша мова — інший менталітет [17, с. 145]. Якнайменші фонетичні зсуви — це якнайбільші зміни у мовному стрижні. Бо фонетика — основа будь-якої мовної системи: “попри можливість окремих фонологічних інтервенцій, що можуть вплинути на характер артикуляційної бази, — мова йде на будь-які зміни дуже важко” [44, с. 137]. І зрозуміло чому: за фонетичною своєрідністю криється онтологічна, себто буттєва природа самої мови. Звуки — це множина змістів, відомих тільки певній мові. За видатним лінгвістом-філософом В. Гумбольдтом, звук своєю індивідуальною якістю вказує на якість предмета [51, с. 79].  Через те звукове спотворення — це глибинні зсуви у мовній структурі.Мову, не без огляду на її звукову форму, швейцарський мовознавець Ф. де Сосюр порівняв із симфонією, реальність якої не залежить від способу виконання. Себто помилки, які допускають музиканти (буквально — це ми, мовці) не шкодять цій реальності. Бо вона просто є. Вона самодостатня. Така метафора дуже яскрава, але, на жаль, безутішна. Симфонія — це свято. Для її виконання завжди шукають вправних музик, а то й віртуозів. А мова всюдисуща: все у ній, і вона у всьому. Вона — це час світу: в ній минуле, теперішнє, майбутнє. Ось тільки виконавці мови такі, яке їхнє розуміння мови, і найчастіше це розуміння не відповідає мовній природі, — бо воно лише комунікаційно-споживацьке, або інструментальне. А слово “у своїй суті є аж ніяк не звуковим, а чимось безтілесним,  утвореним не матеріяльною  субстанцією, а виключно відмінностями, що відокремлюють його акустичний образ від усіх инших” [35, с. 151]. Мовна відмінність передусім звукова, попри, здавалось би, універсальний акустично-фізіологічний аспект звука. Звукові відмінності роблять нас іншими серед носіїв чужих мов та іншими роблять слова всередині нашої ж мови. Отже, інакшість — це і є сутність. Саме вона закріплена у мовній нормі, яка визначає модель поведінки кожного мовця, як, до речі, модель поведінки громадянина визначає конституція чи модель поведінки людини — мораль. Далі буде.Література1. Костенко Ліна. Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала. — К., 1999. 2. Масенко Лариса. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір. — Київ, 2004. 3. Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. — К., 1976.4. Фаріон Ірина. Правопис — корсет мови? (Український правопис як культурно-політичний вибір). — Львів, 2006.5. Яворська Г. М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс. Мова. Культура. Влада. — К., 2000. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment