Любов ГОЛОТАЦьогорічний Форум видавців у Львові пройшов під знаком Марії Матіос, величезною популярністю користувалася книжка “Москалиця” і на ХІ київському Міжнародному книжковому ярмарку. Впевнена у письменницькому успіхові літературна агенція “Піраміда” видала нову книжку своєї прими у серпні 2008 року накладом 25 тисяч примірників, третина тиражу розійшлася впродовж трьох виставкових днів, відвідувачі Форуму роїлися навколо авторки “Москалиці” на її рекордно довгій автограф-сесії, презентація письменниці була багатолюдніша за будь-які інші ярмаркові акції і, що характерно, до неї долучалися насамперед ті, хто встиг “проковтнути” книжку за ніч. Здається, що й легкий наліт скандалу довкола реклами “Москалиці”, яка чомусь зацікавила львівського прокурора та призове місце в конкурсі найспокусливіших письменниць, не похитнули прихильників творчості Марії Матіос у впевненості, що ця проза — всерйоз і надовго, а не данина умовам ярмаркової гри в популярність, в жіночі одкровення чи експерименти молодого українського поставангарду.Втім, коли “кольорові кибитки” українських видавництв покинули ярмаркові майданчики й літературні герої розрекламованих одноденок стали безтілесими привидами в закутках палацу Потоцьких та Київського планетарію, настав час перечитати Марію Матіос і поміркувати над її словом. Не прагнемо розставити крапки над “і”, хочемо солідаризуватися із читачами, які обирають сучасну прозу авторки, яка творить своєрідну Гуцульську сагу, вглибає в часи минулі, аби вишукати там не лише больові вузли ХІХ—ХХ сторіччя. Марію Матіос передусім цікавлять люди на тлі часових змін і подій. Не “через що?” та “через кого?”, а якими і чому були ті, про кого написані “Солодка Даруся”, “Нація”, “…майже ніколи не навпаки”, а тепер “Москалиця”.Дарма говорити, що герої прози Марії Матіос не є людьми вигаданими. Я майже впевнена, що земляки авторки одразу починають шукати в її романах, повістях, новелах прообрази і незрідка їх знаходять, адже в частині усних народних переказів гуцули зберігають безліч ситуацій з різночасових подій та імена їх безпосередніх учасників, чиє трагічне буття наситило людський досвід кількох поколінь. І якщо герої чину та опору з часом набувають хрестоматійного глянцю — на те вони й герої, аби їх, укрупнюючи, оспівували! — то маленькі, або пересічні, як нині заведено говорити, одиниці суспільства стрімко втрачають свої індивідуальні риси. Час, наче жорсткий гуртоправ, зганяє “Божу худібку” в отари, якій у пам’яті нащадків відведено лише небесні полонини та жалібний згук трембіт…Якось одна питома гуцулка, пояснюючи мені, як примусити дримбу озватись, сказала, що мелодію для дримби треба думати. Незалежно від того, чиясь мелодія чи вигадана тобою, її слід думати, бо тільки тоді вона озвучиться. Марія Матіос думає своїх героїнь і вони ословлюються, звучать, їхні риси проступають крізь час не летким відбитком на водах, а тими живими й мертвими водами, якими просякнуті наші ДНК, наші генокоди і генотипи. Не стать, а природа обдарування покликає прозаїка Матіос писати образи жінок (до речі, часто найменовуючи їх іменами, похідними від чоловічих), бо сутність жінки і Землі подібні в своїй стихії. Проростання, цвітіння, всихання-вмирання завжди ословлені жертовністю не декларованою, а передбачуваною, хоч занадто часто — офірною. Не розраховуючи на читацьку обізнаність, авторка для переконливості майже завжди посилається на містику та магію в людській долі, якими багата гуцульська традиція. В її письменницькому почеркові це своєрідна каліграфія, не лише пропис, а й живий припис народного характерництва, жіночого мольфарництва (охорони зв’язків людини, землі, неба), замішаного на крові та смерті й даного в оборону душі. Оце і є те надзвичайне, що виокремлює “маленьку жінку” Марії Матіос, можливо, лише зачіпка для того, щоб уявна авторська кінокамера зупинилася на забутій постаті в гурті (можемо сказати й про “третє око” в пошуку героїні повісті, бо авторка іноді промовляє, як медіум) і методом укрупнення, до найменшої зморщечки, відтворити жіноче лице у всій його неповторності. Щоб прочитати лице, слід прочитати долю, визбирати характер, винизати дні з історичних пластів, і тоді, завдяки письменниці, в безликому натовпі раптом проступить жіночий лик, мічений стражданнями і спокутою, любов’ю і зрадою. Бо хто вони — Даруся, Петрина, Маринька, Северина — як не лики із давніх гуцульських кахлів, які не втрачають неповторності, дивлячись на нас крізь тріщини й колятини старих і нових часів?У повісті “Москалиця” є присвята: “кожній жінці зокрема”… Не впевнена, що кожна жінка знає ціну тої посвяти, яку здійснила головна героїня Северина, мовчазно і навіть згорда несучи тавро відлученості, яке впало на неї від народження, довіку замкнувши її за своєрідні ґрати “недоторканих”. І якщо через жалісливі індійські фільми знаємо, що дива трапляються і шалена любов здатна здолати межі касти недоторканних, то повість Марії Матіос безжально позбавляє будь-яких сентиментальних ілюзій. Зачату поґвалтом і вчинену на світ байстрям від русацького сімені Северину село часів першої війни 1914 року одразу визнало чужою: “Назвисько “москалиця” прилипло до дитини не згірш, ніж би його навмисно смолили віхтям чи припечатували тавром до самої шкіри” (тут і далі цитую за виданням “Москалиця”, “Піраміда”, Львів, 2008).Отже, дива любові сподіватися марно, бо єдину людину, матір, яка могла б явити зцілющу любов, забрала повінь: “так, ніби й не жила людина ніколи… не раділа й не плакала, а лиш була для того, щоб здобрити землю своїм тліном”.А коли Северину від навколишнього полюддя відділено кров’ю, то хіба не судилося їй теж стати тліном ще за життя, умертвляючи свою плоть і кров, як умертвляли її ті, на чиї житія спирається церква? Марія Матіос не приховує свого задуму: писати “Москалицю” як житіє. І притчевий плин оповіді, й розлогі, речитативного тембру речення, і пряме посилання на Бога, для якого її Северина “має свою цінність… Бо інакше б навіщо Господь давав їй такі випробування, коли б не хотів її визнати своєю улюбленою?”Отож, покликаючи Владу Верховну, Марія Матіос заповнює Панську Долину тими часами, які вимірюються владою земною, а саме приходом і відходом чужого війська і так — вісім разів, від Австро-Угорщини, через Румунщину, й “русацькі” приходи аж до совєтчини. Після війни й чергового переділу держав (М. М.), втретє “русацьке військо” приходить “твердо й надовго”. І Панська Долина з тою “русацькою владою” втрачає природний відлік часу — чи не тому громадянка Северин Северина Катеринівна… потайки від військових… загорнула в хустку австрійський настінний годинник, ще не усвідомлюючи навіщо”. Може, тільки на згадку про чужу домівку “куркулів Онуфрійчуків”, де їй велося спокійно, або — як сподівання на “незмінність людського тривання”. Видається, ще й для того брала з собою хазяйський годинник Северина, бо хотіла зберегти в собі старий час — оте узвичаєне для її натури (попри чужу кров) буттєве тривання, існування, без якого неможливо зберегти сталу свідомість людині, що прагне жити в злагоді якщо не з іншими людьми, то з природою, частиною якої уявляє себе. Так само, як северинина стаєнка-зруб “задньою стіною вросла в крутий горб”, так і героїня повісті “Москалиця” усім єством намагається злитися з рельєфом рідного краю, бо між ними не стоїть відчуженість, інакшість — як отой северинин вододіл з Панською Долиною. Шумливий потік і гостроверхі хребти звідомляють героїню Марії Матіос про “нуртуюче життя, сховане від ока людського”. І його колообіг, звісно ж, непідвладний людям, від яких Северина все більше віддаляється, хоч і не відмовляє у знахарській допомозі. Як відомо, карпатські мольфари шукають самотності, живучи в стихії природи і зберігаючи впевненість, що люди самі прийдуть, коли їх спіткає біда. Северина, що чужа односельцям і “чужим нашим”, не чекає отих приходів-благань про допомогу. Єдиний, кого вона радо стрічає, — це час, який іде до неї й крізь неї. Час — посланець природи, її гонець і звісник, став супутником і свідком на життєвій дорозі. Та ще самотність — настільки обжита, що вже й невідомо, хто чия тінь — Северина у самотності, чи самотність у Северини.Притча вимагає уроку і подвигу. Ні до дидактики, ні на героїчний катарсис не веде свою Москалицю авторка, бо обирає інше служіння для Северини. Стара діва умертвляє свою плоть і кров не задля покори, а для Знання. І її самотність — чи не найкращий шлях до самопізнання. Це на розсуд Панської Долини жорстока влада єдинокровна Москалиці. Насправді ж Северина не відчуває ні рідності, ні ворожості до будь-якої влади, бо вона живе поза людьми, отже, й поза владою. Її час, її чин у колі природи, для якої й людина, і гадина — майже рівновеликі творіння. Рухають Севериною її знання, що дозволяють приручити і людину, і гадину, що шукають знахарської помочі для продовження віку й роду. Від чистого чи від нечистого це відання? Вона людина сонця чи місяця? Читач не замислюватиметься над цим питанням, оскільки у нього стійке відчуття, що Северина постійно перебуває у сутінках — чи то вечірніх, чи то ранкових. “…Гадину, яка за літо не вкусила ні людину, ні тварину (цитую Марію Матіос), — допускають у гадючий вирій — це найвище царство повзучої живності, це трон усесильності й невразливості”.А хіба Северина не такий собі трон здобула? Вирій (потойбіччя) для неї — звільнення від людей, а самотність свою Москалиця забере з собою…З волі Марії Матіос Северина здійснює на третину магічне, на третину містичне, а на ще одну третину — буденне, хоч і незвичне (але потрібне для спасіння!) дійство: годинниковий механізм з онуфрійчукового трофею “часів війни з австріяками” Москалиця вмонтовує у випатрану від нутрощів шкуру гадини і носить власноруч змайстроване опудало в себе за пазухою — на пострах людям мертва гадина здіймає голову, начебто готуючись до нападу.Поєднавши кінечний час людини і гадючий вирій, героїня повісті-притчі поволі зживає усі свої імена: “Байстриця. Москалиця. Северина. Мольфарка”. Жінка-самота має розуму більше, ніж серця. Не шукає Бога у церкві, бо не може молитися разом із людьми, що дорікали їй чужою кров’ю (начебто потроюючи первородний гріх) і все ж шукали в неї захисту перед новітніми часами, окупованими владою. “Ні перед ким серце й раз не відкривши” і доживаючи віку, Северина, либонь, почувається істотою, з якої осереддя чуттів вийнято людьми не менш старанно, ніж нею з гадюки. Власне, про це й говорить Марія Матіос: “Ніби Северина й не мала в собі крові, а лише її червону холодну подобу”.“Людина, змерзла до життя” — такою означує головну героїню “Москалиці” Северину Марія Матіос. До життя, у якому не збагнеш, хто свій, а хто чужий; де панує “щоденне велике лукавство світових лукавців”, порівняно з яким її обман — дитяча вигадка; до життя, якому, врешті, не потрібні Северинині знання та її чин самотності. То що наслухає стара Северина — хід Великого годинника Природи чи вовтузіння й хекання “переслідувачів і здоганяльників втомленої і спрацьованої за довгий вік душі”? Опирання ненависті знищує здатність любити. Розум, сильніший за серце, стає злопам’ятним. Вирій, навіть якщо двері до нього відкриваються гарячими ударами серця, що врешті забилося, не приносить ні звільнення, ні заспокоєння, ні забуття. Житіє Москалиці-Северини не стане наріжним каменем буття нинішньої Панської Долини, яка жваво обговорює політичні події в столиці: цей земний рай, чиї вигнанці розкидали свої кісточки по північних (северинських по крові?) краях, стає прихистком для мертвої гадини (Змія?), якій уже нікого не вжалити і не спокусити. І сама повелителька Змія мертва, бо немає ні бажань, ні пристрастей. Коли із Жінки виривають, виймають, виґвалтовують її сутність, життєвий метроном б’є від приходу однієї влади чи відходу іншої. “Людина, змерзла до життя”, губиться в роках і століттях. Тож Марія Матіос цілком має право відкрити наступне видання “Москалиці” присвятою “кожній владі зокрема”. Хроніки епохи пише теж влада, карбуючи своїх героїв і своїх ворогів на тлі сірого людського натовпу, і їй байдуже існування людини без любові, без самого життя. Притчу-житіє про “чергову маленьку людину” Марія Матіос вписала до своєї Гуцульської саги гарячими слізьми милосердного серця… І тільки люди, змерзлі до життя, не вибачать мені цього сентиментального вислову.
