ВОГНИЩЕ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ ВРАЗИВ КАРАЛЬНИЙ МЕЧ НКВС

Сергій ШЕВЧЕНКО, доцент Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. ВинниченкаНАД КАРПАТАМИ ЛИНУЛО ПРОНИКЛИВЕ СЛОВО КОРИФЕЇВУтиски українців у державі Романових не дали їм можливості створити тут “Просвіту” водночас із західноукраїнцями. Але східноукраїнці певною мірою присутні з перших десятиріч у просвітницькій роботі галицької молоді. Зокрема, над Карпатами линуло проникливе слово корифеїв українського професійного реалістичного театру, заснованого в Єлисаветграді (тепер Кіровоград). Там ставили п’єси Івана Карпенка-Карого, дві з яких “Просвіта” видала кількатисячними накладами. Зауважимо, що почесним членом Львівської організації був Євген Чикаленко, український громадський діяч і меценат, випускник єлисаветградського реального училища, де навчався разом з корифеями театру Панасом і Миколою Тобілевичами.За послаблення поліцейсько-імперського режиму під час першої російської революції “Просвіта” поширюється і в Східній Україні. 25 червня 1906 року Володимир Винниченко, уродженець Єлисаветграда, виступив на установчих зборах українського осередку “Просвіти” і став членом її президії. Книжки нашого земляка просвітяни поширювали до Кавказу й Кубані. На початку 1907 року в Одесі “Просвіта” організувала постановку драм Марка Кропивницького. 10 листопада 1907 року в Києві Симон Петлюра виступив з рефератом “Висвітлення історичних заслуг Карпенка-Карого для розвитку українського театру” на літературному вечорі “Просвіти”, присвяченому творчості нашого земляка. Доповідач проаналізував віддзеркалення у творах видатного драматурга становища українського громадянства наприкінці ХІХ століття та процесів, які переживало село. Після палко зустрінутого виступу публіка переглянула драму “Наймичка” у постановці трупи Миколи Садовського. Заснована і очолювана кумом Марка Кропивницького Миколою Аркасом, Миколаївська “Просвіта” організувала вистави опер “Катерина”, “Запорожець за Дунаєм” та інших. 1910 року в Баку просвітяни влаштували вечір пам’яті І. Тобілевича з аматорською постановкою п’єси “Мартин Боруля”, яка мала великий успіх. Жорсткий антиукраїнський характер влади в Єлисаветграді не сприяв становленню і розвитку в ньому в дореволюційний час “Просвіти”. Але відомі центральноукраїнці робили помітний внесок у її діяльність в інших містах. Творчість інгульців допомагала в просвітянській роботі.ВАСИЛЬ НІКІТІН — ПЕРШИЙ ГОЛОВАВасиль Нікітін, перший голова Єлисаветградської “Просвіти”, її ровесник, народився 140 років тому в Полтаві. Згодом, одержавши диплом Московського університету, працював суддею на Смоленщині, 1903 року перебрався до Єлисаветграда, де влаштувався членом окружного суду, згодом став нотаріусом.У місті на Інгулі Василь Олександрович сходиться з українофілами, передовсім з “артільним батьком”, майбутнім членом Центральної Ради М. Левитським і колишнім київським “громадівцем” і політзасланцем П. Михалевичем. У Нікітіних збирається гімназійна молодь, обговорюючи національні проблеми. Тут влаштовують щотижневі літературно-музичні вечори, у яких беруть участь Ю. Тобілевич, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Петлішенко, Л. Ліницький.У 1909—10 роках з ініціативи Василя Нікітіна у Шевченківські дні організовували лекції-концерти, кошти від яких передавали на спорудження пам’ятника Кобзареві в Києві. Так, 16 березня 1910 року звучав “Заповіт”, який переповнений зал слухав стоячи, а охочі його виконати підіймалися до хору на сцену. Театр було прикрашено виписаними  саме для цього з Полтави численними предметами українського побуту. У концертах брали участь Кропивницький, Старицька-Черняхівська (донька М. Старицького), Стешенко. Ці заходи надалі заборонив губернатор.Українське життя Єлисаветграда пожвавилося 1917 року. Василь Нікітін організовує “Просвіту”, стає її першим головою. При цій організації створюють українські хор і бібліотеку, ставлять п’єси. Активно працювали просвітяни Н. Приходько, О. Семененко, М. Панасевич, Ю. Тобілевич. Участь у концертах “Просвіти” брала донька М. Лисенка Галина з чоловіком, місцевим викладачем Костянтином Шилом (згодом, за словами Нікітіна, в Києві він обійме “помітну посаду по народній освіті”). У квітні 1918 року В. Нікітін виступає з лекцями з української культури у місцевому “Голосе Юга”. У часи гетьмана Скоропадського “Просвіту” очолює син корифея театру Юрій Тобілевич. Василь Олександрович, перебуваючи в її активі, сконцентровується на учительській роботі, викладаючи, зокрема, українську мову.Наприкінці серпня 1919 року в Єлисаветграді владу встановлюють денікінці, які проводять обшук у Нікітіна, вилучаючи українські книжки. За радянських часів він працює на педагогічній ниві, організовує краєзнавчу діяльність. Василь Нікітін переклав українською спогади місцевого народовольця О. Тарковського (діда автора фільмів “Сталкер”, “Андрій Рубльов”, “Соляріс”) про революційний рух. За посередництва співробітника Академії наук, колишнього єлисаветградця О. Тулуба спогади В. Нікітіна про Кропивницького було надруковано 1928 року в збірнику “За сто літ”. Просвітянин написав історію українського театру в Єлисаветграді, віддавши її П. Руліну для театрального музею музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, де навчалися діти єлисаветградця. Перед цим рукопис читали академік С. Єфремов і вдова драматурга С. Тобілевич, записавши свої побажання. Єфремов пропонував тоді Нікітіну створити в Зінов’євську (тепер Кіровоград) наукове товариство, яке підтримувало б постійні зв’язки з академією.1929 року Василя Олександровича заарештували за підозрою “в нелегальних зв’язках з українськими шовіністичними елементами з інтелігенції та угрупованні їх з контрреволюційною метою”. Під час обшуку вилучили: “Оповідання з української історії”, “Незабутні” (редактор С. Петлюра, 1918 рік), “На захист української культури”, “Тризуб” (німецькою мовою), “Послання Євангелісту Дем’яну Бєдному”, “Грамота до всього українського народу”, “Статут Української Просвіти”, “Історія українського народу”. Заарештованому, зокрема, інкримінували зв’язки з Єфремовим, про якого він заявив: “Я завжди чув про Єфремова як про людину не честолюбну, а щиро віддану справі розвитку української національної культури”. 1930 року Нікітіна вислали до Казахстану на три роки “як члена підпільної організації Спілки визволення України”, хоч винним він себе не визнав.Син Василя Олександровича Юрій входив до кола друзів Олександра Довженка, грав у “Березолі”, після чого, за словами батька, взявся організовувати власний український драмтеатр у Харкові. Закінчив життя в ГУЛАГу.Інший син Фауст відбув заслання водночас із батьком. Після цього зробив внесок у зоологічну науку, став лауреатом Державної премії СРСР 1953 року.ГЕТЬМАНИ ОСВІЧЕНІШІ ЗА ЦАРІВУ квітні 1918 року “Просвіта” організувала чотиритижневі курси охочих вивчити українську мову. Спочатку записалось близько 100, згодом — 150 осіб. Опісля набір припинили через обмежені можливості Товариства. Помітним явищем у культурному житті міста стала відкрита лекція голови “Просвіти” Василя Нікітіна, у якій він зупинився на проблемах української літератури до і після Т. Шевченка та української мови. Було сказано, що, попри утиски російського уряду, який гальмував вільний вияв національної творчості, збереглися українська культура та мова: “Починаючи з ХVI століття, малоруське товариство було набагато освіченішим великоруського, і гетьмани Малоросії далеко вище стояли за освітою царів московських”. Порівнюючи творчість Шевченка, Пушкіна та Міцкевича, доповідач зауважив, що українець стояв ближче до простого люду, оскільки його устами “ніби говорив сам малоросійський народ”. Відзначалася й творчість Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гулака-Артемовського, Куліша, Марка Вовчка й Глібова. І на цьому тлі за міністра Валуєва закривали видавництва, заборонили друк Євангелія українською мовою.Серед українських драматургів В. Нікітін відзначив М. Кропивницького та “рівного за силою таланту Островському” І. Карпенка-Карого. Із сучасників виокремив драматурга і белетриста В. Винниченка та поета О. Олеся, який за характером творчості нагадує Надсона. Але, попри всі утиски, зробив висновок доповідач, культура України “стоїть високо; у будь-якому випадку вище такої в інших слов’янських землях”, а українська мова — “одна з найкрасивіших у світі й може бути поставлена поряд із визнаними красивими — італійською та французькою”. На лекції більшість слухачів була російськомовною. Місцевий російськомовний “Голосъ Юга” регулярно друкував матеріали про відродження інгульського українства (діяльність “Просвіти”, бібліотеки, хору, курсів для вчителів тощо).У травні на другому поверсі будинку колишнього дворянського зібрання просвітяни відкрили бібліотеку-читальню. Книжки передусім видавали членам товариства. Інші городяни могли отримувати видання за рекомендацією “Просвіти” або за умови внесення застави в розмірі п’яти карбованців. Усі читачі деяку суму мали щомісяця сплачувати на користь Товариства. На ці та власні скромні кошти ентузіасти просвітництва передплачували для цього закладу “Робітничу газету”, “Вільне життя”, “Наше село”, “Нову Раду”, “Народню Волю”, “Відродження”, “Самостійник”, “Вільну Українську школу”, “Народню справу”, “Сільського господаря” тощо. Згодом у бібліотеці відкрився відділ для дітей, організовано продаж книжок. Газета “Трудовая жизнь” писала: “Не дивлячись на відсутність жодної реклами, книги розходяться швидко, особливо жадібно розбирають їх селяни”.Поширювали книжки під час учительських курсів у Єлисаветграді, на яких було організовано виставку підручників, книжок з літератури, історії, словників, “на котрі з боку учителів був величезний попит”, — писала та сама газета. Книжки поширювали і в школах повіту. Загалом пропаганда найкращих українських видань була першим кроком “Просвіти” у нашому краї.У червні 1918 року відбувся повітовий з’їзд, на якому представники сіл висловилися за об’єднання просвітницьких організацій краю, щоб міська інтелігенція могла допомагати місцевим осередкам, зокрема у поширенні книжок і української періодики. Того самого року запланували організувати власну трупу. Але реалізувати це заважали економічні проблеми. Із меблів у просвітян було лише дві шафи. За браком власного приміщення його доводилося орендувати. Кошти для цього надходили від внесків та приватних пожертв місцевих кооперативів — Спільної справи, Павлівського об’єднання, Кредитної спілки. Спілка споживачів товарів, яку очолював Т. Баланенко, влітку асигнувала 10 тисяч карбованців “Просвіті” й     5 200 крб на курси українознавства. А восени вже просвітяни передали міському громадсько-педагогічному комітету 13 “Стінних українських словників” М. Старого і 20 плакатів “Як читати українську книжку” з проханням вивісити їх у середніх і початкових навчальних закладах.Помітного досвіду діяльності “Просвіта” набула наступного року, в гетьманську добу. Але буремний 1919-й з червоноармійською, денікінською, григор’євською та іншими владами вніс корективи: Товариство не мало ні хору, ні трупи, втратило попереднє помешкання, перебравшись до куточка робітничого клубу, обмежуючись лише видачею книжок із бібліотеки.1920 року голова “Просвіти” Юрій Тобілевич очолив оргкомітет з відзначення роковин Тараса Шевченка. У березні в сквері, який тепер носить ім’я Кобзаря, тоді йому встановили тимчасовий бюст. “Товариство ожило”, — писала місцева преса восени. Воно отримало просторіше приміщення, обладнало його фотографіями письменників, художніми плакатами, роялем, новими меблями. Щотижня організовували лекції “Велика революція на Вкраїні 1648 року”, “Українська поезія”, “Народна освіта в Радянській Республіці”, про І. Франка тощо. Планували розробити подальшу тематику з історії й економічної географії України, української народної словесності, гігієни. Дав перший концерт відроджений український хор. Формувався науковий гурток для самоосвіти та дослідження рідного краю. Товариство отримувало матеріальну та іншу допомогу від місцевого відділу народної освіти. “Будемо надіятись, що надалі товариство широко розів’є свою культурну роботу та посіє вогонь знань в трудові кола, які кутаються навколо організаці; підніме їх культурний рівень та громадянську самосвідомість”, — так закінчувалася стаття українською мовою в російськомовних “Известиях” за жовтень 1920 року.Але “Просвіта” з її намірами українського відродження не вписалася в систему радянських громадських установ. Її закрили. А в 1930-х роках просвітяни потрапили під каральний меч НКВС—ДПУ.

Related posts

Leave a Comment