БУТИ УКРАЇНЦЕМ

Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, народний депутат УкраїниОзирнувшись назад на півторастолітню відстань, ми побачимо похмуро-сумний національний мовно-культурний ландшафт України, розполовиненої між двома імперіями.У підавстрійській та підросійській Україні українська спільнота становила неорганізовану, з низьким рівнем національної свідомості масу. Українська еліта зденаціоналізовувалась, витворюючи розмиті, не закорінені в національне середовище братства та гуртки, переконуючи себе і собі подібних, що зречення самосутності — це природний і єдино прийнятний процес інтеграції у вищі культурні сфери, що згодом буде найменований цивілізаційним процесом.Подія, яку ми відзначаємо, — 140-річчя створення “Просвіти” у Львові 8 грудня 1868 року — має без перебільшення епохальне значення. Адже завдяки цьому акту масової просвітницької самоорганізації підневільного українського люду викристалізувались основи єдиної української нації. Тому шаноблива до себе держава в особі своїх найвищих керівників серед титульних подій вітчизняної історії зобов’язана виокремлювати цю неперехідну подію і віддати шану тим, хто стояв біля її витоків, хто започаткував національне змагання за незалежницький курс, хто впродовж десятиліть неухильно, терпляче і жертовно провадив, а не декларував просвітницьку справу серед знедоленого малоосвіченого люду, орієнтуючи його на самоусвідомлення і самоповагу, попри всі зовнішні та внутрішні спротиви окупаційних влад. Зафіксувавши як визначальну статутну справу піднесення освіченості української людності, “Просвіта” з часу свого виникнення насправді пробуджувала національну свідомість, обстоювала культурно-освітні та політичні права українців на всіх теренах, де вони мешкали. Саме з “Просвітою” пов’язаний найінтенсивніший період націєтворення, що тривав протягом багатьох десятиліть і уривався лише в періоди репресій і заборон. Цей період паралельного націєтворення, що охоплював усі етнічні землі українців, був водночас періодом формування державницьких устремлінь, в якому “Просвіта” відігравала визначальну роль.Це стосувалося й освітніх, наукових, економічних організацій, які вийшли з лона “Просвіти”, проте найпріоритетнішим її завданням було і залишається повернення національної самоідентичності тим сегментам, які були і нині ще є зденаціоналізованими.140 років тому один із чільних засновників “Просвіти” о. Й. Заячківський, звертаючись до студентів, урядовців і вчителів, сказав: “Бідна Україна-мати, бідні і ви, сини її. Праця — це ваш капітал, з котрого маєте оплатити довг народові. Так, ви знаєте, і нарід того свідомий, що ваша нинішня наука оплачується по найбільшій частці тим мізерним грошем, на котрий нарід кріпко працює. А як доробитесь куска хліба, щоби Бог охороняв від тої сьогочасної чуми, від огидного космополітизму (підкреслення моє — П. М.), котрий є погибеллю всякій народності, то держіться свойого народу, — хоч як високо піднесла би вас доля, не дайтесь відорвати від вашої матері — від народу! Тоді лише ви будете вільні в народі, а нарід вами славний! О, то просить вас нарід моїми устами”.Яке неймовірно актуальне для всіх інтелектуалів у ХХІ сторіччі застереження: “бійтеся чуми космополітизму!” і яка важлива настанова: “ви будете вільні в народі, а нарід вами славний…” Україна сильна тими іменами, які були причетні до формування потужного просвітницького руху в розчленованій Україні: і Анатолем Вахнянином, і Андреєм Шептицьким, й Іваном Франком, і Борисом Грінченком, і Лесею Українкою, і Миколою Лисенком, і Михайлом Коцюбинським, і Дмитром Яворницьким, і Юрієм Федьковичем, і Миколою Аркасом, і Володимиром Леонтовичем і багатьма-багатьма іншими подвижниками національної справи, які жертовно працювали на українській ниві…Я не робитиму повного переліку ані імен, ані тих здобутків, які лягли в підмурівок національних змагань українців за свою державу в ХХ сторіччі. Лише зазначу: започаткована 65-ма засновниками із середовища галицької інтелігенції “Просвіта” поповнювала свої лави за рахунок студентів, урядовців, священнослужителів, учителів, журналістів, перетворившись на наймасовішу громадську організацію і ставши матір’ю інших українських товариств. Саме “Просвіта” організацією “Соколів” і “Січей” підготувала Листопадовий чин 1918 року, Акт Соборності 1919-го, героїку ОУН-УПА. Сотні тисяч хат-читалень, десятки видавництв, тисячі самодіяльних хорових колективів, самодіяльні театри, мандрівні гурти, книгорозповсюджувачі-міхоноші — все це поширювало рідне слово, гуртувало націю, викликало народне зрушення. Природний, самовідданий ентузіазм просвітян не міг не позначитись на стані активного націєтворення і державотворення, яке тривало до приходу окупаційних військ і запровадження червоного терору на всіх українських землях. Тому не дивно, що першою, хто підлягав переслідуванням і забороні, була “Просвіта”, тисячі просвітян репресовано, а то й розстріляно в енкаведистських тюрмах і таборах.Та саме “Просвіта” відродилась першою — майже двадцять років тому. 17 грудня цього року відзначатимемо 20-річчя створення організаційного комітету для скликання установчої конференції, яка відбулася 11—12 лютого в Республіканському будинку кіно, де було прийнято Статут і обрано керівні органи Товариства української мови на чолі з Дмитром Павличком.Відроджене Товариство, яке вже з часу проголошення Акта про незалежність повернуло собі історичну назву “Просвіта” імені Тараса Шевченка (12 жовтня 1991 року), брало найактивнішу участь у всіх загальнополітичних заходах, не випускаючи з поля зору найважливішу, найпекучішу і досі проблему зміни статусу української мови з підневільної на українську державну мову.Просвітяни делегували до Верховної Ради України першого скликання (1990 р.) цілу когорту національно заанґажованих депутатів, які утворили Народну раду на чолі з І. Юхновським, а до виконавчої влади — своїх представників, які за часів президента Л. Кравчука очолювали гуманітарні сфери в більшості областей України. Просвітяни продовжили взятий курс на висвітлення замовчуваних раніше сторінок нашої трагічної історії, на відродження української культури через видавничу, лекційно-просвітницьку діяльність, через навчальні заклади, співпрацюючи з Міністерством освіти та Збройними силами України, в яких за сприяння Товариства формувалася нова ідеологія, засновувалися українські світлиці замість так званих “червоних кутків”.Мушу наголосити і на тому факті, який з часом притлумлюється: саме з лона “Просвіти” виокремилася більшість новітніх організацій і партій, які так і не змогли вдячно осягнути масштабів Товариства і зробленого ним: внутріпартійні чвари і булавоманія розчленували ці й так нечисленні політичні угруповання ледь не до карликових розмірів.Просвітянам удалось уникнути цієї долі й пройти цей відтинок часу згуртованими, уникнувши і розчарувань, і зневіри, адже ми усвідомлюємо, що значною мірою і від нас залежить, чи буде Україна українською, чи станемо ми господарями в своїй оселі, хоч наступ на українське ведеться тотально і на всіх можливих лініях. Ми ніколи не згладжували гострих кутів, які існують у мовній сфері, не ховали голови в пісок, уподібнюючись до відомого птаха, сподіваючись, що минеться, а нам не доведеться накликати на себе гнів влади. Ми називали і далі називатимемо речі своїми іменами, без огидного камуфляжу, не поступалися і ніколи не поступимося переконаннями та ідеалами, відстоюючи невід’ємне право українців на свою мову, культуру, свою історію, свою перспективу. Проте, як ніколи, в Україні відверто зухвало діють ті, хто також без будь-якого камуфляжу варить качино-отруйний суп по-українськи, намагаючись викорчувати українське вишневе слово, засаджуючи весь наший простір дурноп’яною бузиною… І список цих українофобських куховарів очолює людина, яка зовсім недавно здійснювала гуманітарну політику (і це в часи не Леоніда Кучми, а Віктора Ющенка) Дмитро Табачник, який “проголосивши фундаментальний постулат свого урядування” про неможливість ведення культурної політики “только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем”, зі шпальти на шпальту російськомовних окупаційних видань розбризкує свої мазки проти Української держави, супроти Президента, супроти української нації.Слово “конкуренція”, виголошене ним саме в контексті відзначення 75-річчя Геноциду української нації, викликає в моїй уяві образ і асоціацію голодного, скелетоподібного мого брата Дмитра, який жебрав жменю пшона у торгсинівських хлопців, що з презирством дивилися на нього, як на огидну потвору і, не вимовляючи літери “р”, кричали: “Уходи, тварррь…” Оце така наша конкуренція в інформаційному просторі, який, за визначенням Ю. Іллєнка, повністю окупований, оце така наша конкуренція в мас-медійних засобах, у книготорговельній сфері, де одна українська книга — проти десятків російськомовних, наша присутність на телебаченні у розважальних жанрах, де панує лише московська “міжпуховщина” і одеське розпаношене хохлодратування…Коли ми кажемо про п’яту колону, про північного сусіда, який втручається в наші справи, то запитую себе: а коли і кому хтось із сусідів допомагав будувати державу, якщо це не у власних інтересах “помічників”? Коли було, що одні держави не втручалися у внутрішні справи інших? Суспільство-держава — це передовсім внутрішня самоорганізація людей для розв’язання щоденних дрібних і глобальних спільних завдань. Така самоорганізація передбачає лад і підлягання державному порядку всіх і кожного; сам лад не завжди означає те, що нам до вподоби, але він завше означає життєву необхідність і для народу, і для держави. З такої життєвої необхідності й виникла “Просвіта” 140 років тому, і це засвідчило, що ми здатні самостійно витворювати власні пріоритети, власні норми співжиття, знаходити шляхи розв’язання тих чи інших — внутрішніх і зовнішніх — завдань, що стоять перед нацією. Завжди знаходяться народні сили, які ці норми і поведінку реалізовуватимуть і викликатимуть спротив антидержавних сил, що в пострадянський період об’єдналися, сконсолідувалися і, колонізувавши значний економічний ресурс, намагаються змінити вектор розвитку України.Національна воля державотворчої нації залежить не лише від владних економічних ресурсів, які опинилися в руках наших опонентів, а й від інших ресурсів держави разом з мовою, культурою, національною церквою. Ці ресурсні складові, до яких причетні просвітяни, зміцнюють національну волю державотворчої нації. Послідовно вживаю слово “нація”, адже нація на відміну від народу — це вищий щабель стану суспільства і передбачає наявність у нього високорозвиненої культури. Нація і культура — це поняття майже ідентичні. І культурне будівництво для нас усіх найпріоритетніше. А в ієрархії цінностей, які визначають національну самобутність, немає речей другорядних: і архітектура, і одяг, і національна кухня, і довкілля впливають на формування індивідуумів і нації загалом. І кожна нація виробляє власну стратегію розвитку за всіма параметрами. І ця стратегія не може бути сформована чужою мовою. Адже кожна мова — це мова історичних першозмістів і символів, це найпевніший інструментарій пізнання світу і себе в ньому. Зневага до української мови, свідками якої ми є (до якої межі це може дійти!) — зневага наших фундаментальних цінностей. Лише звернення до своєї мови, відродження через мову на ґрунті справді національної культури дасть нам змогу стати потужною нацією з високим рівнем самоорганізації й відповідальності, як це було властиво тим, хто впродовж 140 років існування “Просвіти” віддавав енергію національному відродженню і державотворенню, і чесно й доброхітно виконував свій обов’язок: бути українцем.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment