МОВНА НОРМА: ЗНИЩЕННЯ,  ПОШУК, ВІДНОВА 

Ірина ФАРІОНПродовження. Початок у ч. 48 за 2008 рік1.2. АСИМІЛЯЦІЯ ТА ІНТЕРФЕРЕНЦІЯ — СПОСОБИ ЗМІНИ ФОНЕТИЧНОЇ НОРМИФонетико-ортоепічна (або ширше фонетична) мовна норма — це той варіянт вимови звуків і наголошування, який, з огляду на мовну системність як основний нормативний критерій, закріплено практикою і рекомендовано до вжитку як обов’язковий. Фонетичну норму встановлюють не статистичним шляхом чи покликанням на авторитети — вона випливає з особливостей фонологічної системи тих українських діялектів, що лягли в основу української літературної мови. Одночасно як мовне і соціокультурне явище фонетична норма переходить різні етапи свого формування: а) вибір норми, б) кодифікація, в) впровадження, г) розроблення й удосконалення [50, с. 155—156]. Наскрізною ознакою такого багатоступеневого процесу є соціоісторична зумовленість норми (попри її найстабільніший характер у мовно-системній ієрархії). Наприклад, до 1969 року [36], відповідно до вимовних норм української літературної мови, що сформульовані у 20-ті роки, передусім у працях О. Синявського, зубні приголосні [т], [д], [н], [л] вимовляємо м’яко або твердо перед [і], залежно від того, якого походження [і]: якщо [і] походить з [о] і чергується з ним (ніж — ножа, ніс — носа) та з [ы] (густі — густий), то приголосні вимовляємо твердо; якщо [і] походить із давнього звука ятя та [е], то приголосні вимовляємо м’яко (ніжний, ніс від нести). Це мало і своє закріплення на письмі: після м’яких [т], [д], [н], [л] писали ї (лїто), зокрема в авторитетному українсько-німецькому словнику Є. Желехівського (1886 р.). Однак цю графічну знаковість ї знехтував “Словарь української мови” (1907 р.) за редакцією Б. Грінченка. Як слушно завважив В. Сімович, “це вплинуло в нас дуже фатально на орфоепію (вимову — Авт.)…” [33, с. 196] і наступним сповна позамовним фатальним кроком у наступові на м’якість [т], [д], [н], [л] у зазначеній позиції став припис академічної “Сучасної української літературної мови” (1969 р.) за редакцією І. Білодіда — головного ідеолога українсько-російської двомовности як двох рідних мов. Відтоді вся фонетично-нормативна література базується на приписові не фонетичному, а соціоісторичному. Як висловився В. Сімович, “…життя сильніше за науковість правопису” [33, с.196]. Таки слушно, хоч почасти сильніше не так життя, як слабші ми в обороні своєї мовної автохтонности.Вибір сучасної фонетичної норми припадає на кінець ХVІІІ — 40-ві роки ХІХ ст., коли доба Романтизму утвердила незворотність потенційного суспільного статусу української народної мови, втіленого найперше через художню літературу, а відтак зорієнтованість української літературної мови на середньонаддніпрянські (південно-східні) говори. Складніше було з кодифікацією, себто її узаконенням. За умов колоніяльного перебування України у складі різних держав, зокрема Росії, Польщі, Румунії, Австро-Угорщини, це було неможливо. Тим паче, що одна з імперій зробила диво-відкриття, яке блискуче “оспівав” Євген Плужник: Двух московських обалдуевВолновал язык хохлов.Первым был министр Валуев,Был второй — министр Бубнов.А сроднила пару этуИх воинственная прыть,Лозунг: “Не было и нету,И совсем не может быть”.На обґрунтування останньої віршованої тези Росія спрямувала понад сотню заборон українського слова від 1686 до 1905 року. Попри це, українські вчені та письменники активно розробляли правописні норми, що найтісніше пов’язані з фонетичними. Пік цієї роботи припадає на першу половину ХХ століття, що вивершується науково-практичною працею “Українським правописом” 1929 року. Фонетична наповненість цього правопису, попри певні застереження до правил написання чужомовних слів із г/ґ (гімназія — ґімназія), л/ль (лампа — лямпа) тощо, органічна і вмотивована. Однак активне впровадження сучасної правописної й фонетичної мовної норми в життя було брутально перервано московсько-більшовицькою політикою уподібнення української мови до російської. На відміну від попереднього періоду — другої половини ХVII — початку ХХ століття, який, з огляду на численні імперські укази заборони функціювання нашої мови, є системним зовнішнім лінгвоцидом, — період від 30-х до кінця 80-х років ХХ століття означую як час внутрішнього лінгвоциду, позаяк це була війна з внутрішньомовними законами. Мілітарність характеру нищення нашої мови яскраво засвідчено у назвах трьох резолюцій Народного Комісаріяту Освіти УРСР на чолі з В. Затонським 1933 року: “Резолюція Комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті”, “Резолюція Комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології”, “Резолюція Комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в справі граматичній” та у виступі й книжці очільника новоствореної Правописної комісії, заввідділу агітації і пропаганди Політб’юро ЦК КП(б)У А. Хвилі (справжнє прізвище Мусульбас) “Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї” (26 квітня 1933 року), “Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті”, а також у статтях “правильних” мовознавців у журналі “Мовознавство”, 1933 р., ч. 1: “Добити ворога” С. Василевського, “Націоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору” П. Горецького, “Націоналістичне шкідництво в синтаксисі української літературної мови” П. Горецького та І. Кіриченко, “Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння” О. Фінкеля, “Націоналізм в етимології” Н. Ліперовської, “Трибуна українського фашизму” В. Ставнича (про журнал “Рідна школа”). До речі, всі ці творива написано у пік Великого Голодомору ще не зросійщеною українською мовою, зокрема у царині фонетичній, і саме цього року, як свідчив в одній із доповідей 1934 року нарком освіти В. Затонський, знищено 1649 українських науковців-“націоналістів”, здебільшого фахівців з української мови та історії [40, с. 140–148; 47, с. 361; 22, с. 136–137]. Основним здобутком цієї внутрішньомовної війни як уніфікації з російською мовою, або ж “збільшовиченої української мови, очищеної від неї самої” [22, с.137] став Український правопис 1933 року, якого ніхто прилюдно не обговорював і який набрав чинности несподівано, як гроза: “Газети й инші видання перейшли на новий правопис негайно — у травні 1933 року, — ще до його публікації, і непідготовані читачі опинилися перед доконаним фактом. Вражені викладачі й студенти раптом виявили, що правила, яких вони дотримувалися, не дійсні…” [47, с. 365]. Найімовірніше, цензором-кодифікатором правопису був Л. Каганович, “єврей з походження, росіянин культурою” [47, с. 358], зачинатель наступу на автохтонні основи української мови, втілені у правописі 1929 року, про що свідчать три його статті 1930 року “Проти “народництва” в мовознавстві (Куди йде українська літературна мова?)”, у якій наголошено на “поживності” для української мови “язичія”, себто суржику; “Кілька слів про словники”, укладачам яких закинуто “наукове шкідництво” і “українське буржуазно-національне хуторянство” і “Мовна теорія українського буржуазного націоналізму”, у якій “буржуазний націоналізм” виявлено у: 1) відкиданні неологізмів революційної епохи; 2) відкиданні інтернаціональних слів; 3) відкиданні мовних складників, спільних з іншими мовами радянських республік, особливо російською; 4) намаганні прищепити мовні складники клясово ворожого характеру; 5) намаганні через мову розповсюдити февдальну й буржуазну ідеологію;6) намаганні запровадити штучні новотвори; 7) викривленні тлумачення багатьох понять, зокрема політичних, економічних тощо (правопис Кагановича збережено. — Авт.) [47, c. 358–360]. Отож, фас українській мові дано персоніфіковано й обґрунтовано. Відтак подальша московсько-радянська політика творення савєцкава чєлавєка з двома рідними мовами, серед яких “найрідніша” — це мова асиміляції всіх народів СРСР — російська, призвела до фундаментальних зрушень в українській фонетичній, а почасти і фонологічній системі. З огляду на це, сучасну фонетичну норму логічно розглянути у двох площинах:1. Фонетична асиміляція, зумовлена і досі чинною правописно-фонетичною нормативністю від кагановичів, що закріплена в Українському (себто псевдоукраїнському, більшовицькому) правописі 1933 року і його логічному псевдонауковому спадкові Українському правописі 2007 року; 2. Фонетична інтерференція виникла у результаті лінгвоцидної імперсько-колоніяльної політики Росії. Як наслідок, фонетичні норми мовців третього тисячоліття — це яскраві й промовисті фонетичні деформації. Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment