КАРДІОГРАМИ ЇХНІХ ДОЛЬ

Інна ГонЧарДесятки будинків нашого міста вдивляються в очі осені, ховаючи за буденністю суєту суєт мешканців кількох тисяч квартир, а за дверима кожної — долі, радощі, жалі, проблеми, відчаї, успіхи й обов’язково — мрії, надії та сподівання… Та як же часто ми навіть і не здогадуємось, що відбувається за деякими з тих дверей, і не важливо, який саме достаток бачимо на перший погляд…Уперше переступаючи зовсім не знайомий поріг, не сподівалася побачити на очах дуже привітної жінки болючі сльози, які так промовисто видавали її несподівано розхвильовану мить… Говорити про пережиті горе, хвороби і трагедії завжди надто важко, а тим більш, коли людина, зневірена в існуванні милосердя та бодай натяку на правду, все-таки передумала ділитися своїми тривогами. Але слово за словом, переплітаючись у непроханих сльозах, поволі вимальовували сумну картину із життя цієї пари, чиє подружнє життя з поважним віком захмарюється не просто фактом призначеної обом довічної інвалідності, а насправді щоденною боротьбою із самим собою та чиєюсь байдужістю. Якби ж хто з нас знав, як кажуть, де впадеш… Ось працював чоловік усе життя на нашій будові, а вчепилася болячка — і раптом обернулася страхітливим вироком: ампутацією однієї ноги, а згодом і другої. А до всіх хвороб жінки після страшної аварії додався ще один діагноз, який навіть вимовити лячно… І воркують собі голуб’ята у своїй затишній і привітній оселі, долаючи разом кожний сантиметр від ліжка до інвалідного візка і назад. І як добре, що є один незрадливий друг, який, відчувши перші кроки душевного неспокою, пропонує розраду — про все на світі чоловікові готовий завжди повідати… Телевізор ніколи не спитає, як бувало деякі посадовці, чи то довідку, чи то ще якогось папірця на підтвердження його каліцтва… Стільки довелось обом пооббивати порогів, за якими не лише глухі стіни, а й серця чомусь глухо вистукували десь аж на самому дні бездушного єства… Дякувати Богу, що поряд хороші сусіди, що є добрі знайомі, які теплої пори року допомагають дістатися на вулицю, а звідти — на улюблену дачу! На свіжому повітрі не лише дихати вільніше, а й світу легше радіється за господарюванням! А там із чиїмось “Добридень!” і розмова зав’яжеться, та і спогади з молодості вервечкою виринуть. Шкода лише, що колишніх друзів-будівельників розкидала вже доля по інших світах. А так ще хочеться відчувати у професійне свято, що його пам’ятають, бо ж руки ой як багато зробили для цього міста! Та чомусь дійсність повертається, наче скупими листами з одними і тими самими рядками: “Ти потрібен усім лише здоровим!” Тож і виходить, що вони самі якось загубилися на самоті зі своїми болями, діагнозами, турботами, але таки будь-що — намаганнями радо зустрічати кожне нове світання!І малює життя їм свою кардіограму: то загострюючи зубчики вгорі, то гублячись горбиками внизу. Але чомусь ще довго стоїть перед очима сумний погляд чоловіка без ніг, який, не соромлячись, витирав сльозу, розчулившись коротенькою розмовою і природним хвилюванням дружини, яка стільки часу, незважаючи на свої болі, справді підставляє йому не лише плече, а й носить час від часу на руках.…Швидко переступала звичні для нас усіх сходини під’їзду, а за зачиненими дверима залишилась іще одна недописана історія про людське милосердя і чуйність. І вже власні негаразди видалися не такими й нездоланними порівняно з тим, чим залишаються сходинки для цієї подружньої пари.А вони ж поряд із нами, люди!..

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment