ТОТАЛЬНІСТЬ ПЕРЕСІЧНОСТІ:  НАДІЇ Й БЕЗНАДІЇ ПОЛІТИЧНОГО БУТТЯ

Володимир ІЛЬЇН,доктор філософських наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка“Добре, коли про людину говорять, навіть якщо говорять погано. Набагато гірше, коли зовсім не говорять”. Під цю сентенцію підходить чергова криза в Україні, а краще сказати, наступний етап перманентного кризового стану. Він — ні сенсація, ні трагедія, чи навіть фарс, як того хотілося б багатьом супротивникам чинної влади. Ця ситуація — не лише зіткнення інтересів — економічних, геополітичних, хоч це, безперечно, один з визначальних чинників в умовах тотальності “грошового ладу”. І навіть не в горезвісному протистоянні східних і західних областей країни; хоч це й має місце, але вже давно слугує переважно “розмінною монетою” у боротьбі за владу. А річ, швидше за все, у неміцності, ненадійності самих політичних сил, що посідають (поки що!) чільне місце в сучасному українському житті, але стрімко втрачають довіру народу. Щодо довіри, то народ поставлений у ситуацію казкового богатиря на роздоріжжі: ліворуч підеш…, праворуч підеш…, прямо підеш… — скрізь погано! І питання не стільки в “силах” — завдяки самодискредитації всім тепер зрозуміла їхня непотрібність для країни й народу, — скільки у вичерпаності, вразливості їхніх лідерів. Їхнє “водійство” (“руководіння”) — приклад того, як не можна керувати! Почекайте, відразу запитає шанувальник того або іншого “вождя”, а рейтинги, а соцопитування?Але рейтинги — це не стільки побажання, надії виборців, скільки результати маніпулювання “нещасною свідомістю”. У масах завжди існує архетипна віра в сильного проводиря. Саме це “колективне підсвідоме” створює цезарів, пугачових, кармалюків, ленінів тощо. Справді, справжній лідер повинен бути здатним “перейти Рубікон”, розрубати “гордіїв вузол”, не вичікувати “зручного випадку”, “слушного часу”, а постійно “мутувати”, створювати проблеми, які сам і може розв’язати. Він ставить опонентів у підпорядковане становище, створює ситуацію, а не залежить від неї! Цим характеристикам відповідають далеко не всі лідери політичних сил і партій в Україні (навіть популярна леді Ю), хоч на них і мають надію. Як, наприклад, на лідера Партії реґіонів, якого все ще вважають “проросійським”, захисником інтересів російськомовного населення. Звичайно, це занадто прямолінійне бачення, оскільки політика, якого представляє великий капітал (промисловий, банківський, фінансовий тощо), цікавлять не “дожди косые”, не метафізичне благоговіння перед “святою Руссю”, і тим більш не духовний зв’язок між народами, а передусім власна користь. Так, в умовах гострих геополітичних конфронтацій, становлення нової конфігурації світу Росії хочеться мати надійну соціально-політичну базу в реґіоні, а тим більш у країні, яку вважають братньою. Однак варто враховувати, що “братерство” — не завжди запорука “обопільної любові” й “ніжності”. Досить згадати, що історія роду людського почалася з убивства Каїном брата Авеля, і все суспільне життя дає достатньо прикладів ворожнечі, розбрату, віковічної ненависті між близькими й родичами. Українці й росіяни — народи різні, й про “братерство” давно вже слід забути. І сьогодні раціональне прагнення до вигоди виявилося сильнішим за ірраціональні почуття дружби, братерства, згоди, співчуття, породивши нові раціональні орієнтації й прагматичні прагнення. Аналізуючи історію життя лідерів сучасної української політики, захоплюємося їхньою кар’єрою. Доля підготувала їм або роль бухгалтера, або провінційного вчителя, або “хазяїна хутора” з пасікою й млином, або бригадира шахтарської зміни тощо. Але життя розпорядилося інакше — піднесло на вершини влади, які були прерогативою царських родин, партійної номенклатури, випускників елітних ВНЗ, вихідців із впливових кланів. У перехідні, переломні, “смутні” часи такі злети — не виняток. Як правило, подібного роду люди виступають в ореолі таких собі богатирів-самородків, з ними пов’язують надії не лише на розвиток країни, а й на досягнення цілей і розв’язання проблем. Мабуть, саме цим пояснюється “сходження” лідера Партії реґіонів. Ореол “сильної людини” й культурна ідентичність (виходець із російськомовного Донбасу) зумовили підтримку його кандидатури Росією під час президентських виборів 2004 року, свідченням чого були його портрети в Москві. Саме з ним і його політичною силою пов’язували подальший розвиток дружніх відносин з Україною, створення продуктивних міждержавних відносин, єдиного економічного простору й багато іншого. Дуже небажаною для Кремля у національній орієнтації була позиція другого кандидата. Бідна Росія!Здавалося, ніщо не може перешкодити здійсненню задуманого. Адже для його реалізації були задіяні перевірені передвиборні технології, адмінресурс, авторитет влади, обіцянки дешевих російських нафти, газу тощо. Але впевненості в обраному кандидатові й можливості його перемоги не було навіть у тих, хто так хотів збереження чинної влади і спільного господарського й культурного простору між Україною й Росією. І вся причина — розуміння вразливості претендента, яка полягала в його невідповідності образу сучасного лідера. Адже ніхто не хотів повернення до тухлості застійних часів, коли треба ховати очі й червоніти за своїх керівників, божеволіти від номенклатурної тупості “совкового” режиму, навіть за його “стабільності”. Саме із цим асоціювався “біло-блакитний” лідер. І це підтвердили вибори. Бідній за змістом, “простій”, розрахованій на “просту” людину пропаганді його штабу, що повторювала “нормоване”, “правильне” минуле, протистояв не лише яскравий помаранчевий колір, сам по собі збудливий, який обіцяв щось нове, незвичайне, а й упевнена в собі команда, яка спокушала перевагами європейського вибору, демонструвала новий досвід подання інформації. Для молодого покоління України помаранчеві демократи виступили провісником сучасного світу — світу особистостей, а не “народних мас”. Вони й були особистостями на противагу опонентам, які яскравості й блиску постмодерного Майдану протиставили сірість, нудьгу й безнадію “стабільності” країни. Але час “пролетаріату” минув, оскільки постіндустріальне (постмодерне) суспільство — це епоха високого інтелекту, творчої енергії, знання. Провладна команда вибори програла через відсутність цих якостей, і передусім у їхнього лідера. У бажанні зберегти “звичне” вони (“колишні”) не хотіли спадкоємця, якому притаманні особистісні якості, що можуть вивести його з-під їхнього контролю. І що з того, скаже хтось, адже це вже в минулому! Не зовсім так, адже гравці залишилися ті самі. А сучасне політичне життя — це не благопристойний “політес”, за якого досить мати посаду, погони, крісло, вплив. Правда, саме вони визначають сьогодні суспільно-політичне життя України, у чому й полягає драматизм ситуації. Влада задля влади винесла на поверхню не особистостей, а виконавців, заручників власної обмеженості й егоїзму. Мало того, у заручниках посередностей опинився весь народ. Україна має потребу в особистості. А це — гострий розум, що дає змогу розуміти ситуацію й постійно нею користуватися, змінюючи й перебудовуючи під себе; це пошук, це здатність знаходити швидкі й точні відповіді на несподівані питання й виклики, які виникають у динаміці глобального суспільства. Сучасна політика — це боротьба не лише амбіцій, які також потрібно вміти відстоювати, і не боротьба повноважень, а боротьба особистостей, здатних захищати принципи, власне  “Я” і цінності, без яких немислиме життя. Будь-яке явище допускає масу інтерпретацій, але ми добираємо лише переконливі. Погляд прагматика, можливо, точніший і потрібніший, але нас зачаровує носій високого образу світу й надії на життя, сповнене сенсу.Це не завжди розуміють сучасні політики, як не захотіла зрозуміти й Партія реґіонів, коли більшість народу України віддала їй перевагу під час парламентських виборів 2006 року. На руку реґіоналам зіграла містечкова недалекість і хуторянські амбіції помаранчевої влади, яка запропонувала замість обіцяної свободи й гідного життя алогізм, скандал, жадібний перерозподіл того, що повинно було б належати народові, який повірив їм, ще більшу корупцію, інфляцію, що неймовірно ускладнило й так нелегке життя. Здавалося, ось вона, “золота карта”! Роби, проводь, створюй, стверджуй, виконуй обіцяне! Та ба! Цього разу владу було віддано, здано заради самої влади! Можна, звичайно, посилатися на певні об’єктивні обставини, закулісні інтереси, “підкилимні” сили, закон, Конституцію тощо. Але річ у нездатності ствердити авторитет власної індивідуальності. Це не дало змоги зробити нічого з обіцяного, крім задоволення власних сімейно-корпоративних інтересів. Втім, речі цілком зрозумілі й припустимі в умовах не стільки “дикого” капіталізму, скільки “диких” його представників, які уявили себе обранцями долі й вершителями історії. Доля подарувала шанс стати особистістю, виправдати довіру, підняти енергію своїх прихильників, вдихнути надію тощо. Але брак упевненості, знань, волі призвів до пасивності, розгубленості, безпорадності, хоч у супротивників був лише один козир — самовпевненість і прагнення влади. Занадто слабким у випробуванні виявився грізний на вигляд прем’єр, не здатний протистояти конкурентам, які вірою в себе перемогли силу грошей, найбільшу партію в парламенті, величезний електорат. Тут пригадується сумно відоме: “А чи був хлопчик”? У лідера повинні вірити! Створення  ідей, теорій психологічно переконливе, коли вони мають інтелектуальну, емоційну й практичну очевидність, а не абстрактну логічну несуперечність формальних можливостей.Політики, що визнають лише силу адмінресурсу, грошей і власності, але не силу творчості, могли мати рацію в практиці боротьби й життя минулої епохи, в якій і залишилося їхнє мислення. Але сьогодні така ставка програшна, вона, попри всі економічні й адміністративні зусилля, не має перспективи. Уявіть, що проти сучасного ракетного крейсера виступила армада кораблів, але під вітрилами! Що з ними буде? Діяльна політика повинна підкріплюватися (і не стільки фінансовими інвестиціями, скільки інвестиціями розуму, творчих розробок, нових ідей, пропозицій, проектів, якщо хочете) грою, на яку перетворила інформаційна епоха наше життя. Якщо партія та її лідер захищають суспільство, засноване на вільній конкуренції, то досить дивно, що вони самі ухиляються від цієї конкуренції, відмовляючись нав’язувати й підкоряти, тоді як їхні супротивники нав’язують і підкоряють з умінням і натхненням, зупиняючись лише перед фізичною силою. Лідер приречений постійно вирішувати й відповідати за те, що й коли нав’язувати або не нав’язувати, не непокоячись наперед, правильно він вчинив або неправильно.Ситуація в Україні — не ситуація анархії, а керованого хаосу, від якого всі втомилися: психологічно, розумово й морально, з відразою спостерігаючи за цинічною поведінкою правлячої еліти. Цей владний вакуум може заповнити кожний, хто скаже: “Я той, на кого ви чекаєте”! Ним може виявитися черговий нездара, на популізм якого так охоче “купується” натовп. Але цей час — також час того розумного, чіткого, обізнаного, сильного, прагматичного, з чого і складається харизма. Він є, його хочуть, але його потрібно побачити! Тільки так можна позбутися обридлої штовханини, містечкового скандалу примітивних людей, які прирікають народ жити таким самим примітивним життям, сіючи ворожнечу і розбрат, що не залишає надії на життя, на свободу.Усім відомі слова Ф. Достоєвського “Краса врятує світ”. Ця “краса” — не краса “міс світу” і довгоногих топ-моделей, не краса нових автомобілів, годинників або прикрас. Краса, казав Сократ — це завжди складно, вона не підвладна посередності, простоті й примітивізму. Краса — це розум і душа людини, яка знає, відчуває, співчуває, це краса людини мислячої. А звідки думка в сірості й посередності? Адже в мислячої людини й совість інша! Лише в цьому випадку може вибудуватися відповідна до часу політика, економіка, культура, тільки в цьому випадку — наявності креативного лідера — може продовжитися історія. Неможливо відстоювати індивідуальну свободу, не перетворивши її на спільний проект! …В Україні знову передвиборна метушня. Але від неї вже нічого не чекає розчарований народ. Хіба може щось змінитися на краще, коли немає віри — в лідерів, країну, систему, владу? Адже неможливо спорудити будинок без архітектора, не кажучи вже про неможливість теорії без мислителя. Хоч в історії стихійна творчість мас іноді створює дивні драми й трагічні колізії. Тож чекатимемо?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment