«Ave, europa!»: ода миру Чи новІ сто рокІв самотностІ?

Україна — духовна складова Європи. Хотілося б вірити в те, що це твердження істинне. Натомість усі 17 років української державності засвідчують: Україна віддаляється від Європи. Парадокс?З одного боку, сьогодні зміст засобів масової інформації орієнтовано на те, щоб закріпити у суспільній свідомості твердження, що Україна робить усе можливе, аби бути в Європі. І водночас Європа й досі не готова взяти до себе Україну. Чому? Хто винен у цьому дисбалансі зусиль і можливостей?

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,Києво-Могилянська академія, “Всесвіт”Праця Оксани Пахльовської, знаного науковця зі світовим іменем, професорки україністики Римського університету “Ла Сап’єнца” (Італія), яка під завісу 2008 року побачила світ в Університетському видавництві “Пульсари” — знакова для сьогодення. Книжка має назву “Ave, europa!” вона, певно, мала б з’явитися раніше, а можливо, саме зараз, коли ситуація історичного забуття, ситуація відчуженості від моралі та етики досягла апогею в українському суспільстві. Але ось парадокс: попри те, що ця книжка — про Україну, в її назву винесено саме Європу. Та ще й у біномному сполученні з “Ave”, яке може означати вітання під час зустрічі, а може — й прощання. Оксана Пахльовська в передмові “Від автора”, прагнучи розставити акценти, одразу дає дві можливі перспективи вживання цього латинського слова (наразі залишається зробити вибір): “Я не знаю, яке з цих двох “Ave!” скаже Україна в найближчі роки”. А отже, ця студія не буде ані вироком, ані діагнозом, а лише аналізом історичної ситуації в кількох векторах: історії, культури, політики. Пригадуєте слова гладіаторів: “Вітаємо тебе, Цезарю, йдучи на смерть!” У цьому вислові також ужито “Ave!” Тільки чи саме це буде взято за мотто України в найближчі роки? Книжка, що налічує більш як 600 сторінок, в межах п’яти основних розділів (їхні назви вкрай симптоматичні: “Старт з руїни космодрому”, “Десятиліття втрачених можливостей”, “Майдан: друге падіння Берлінського муру”, “Помаранчева Україна: перемога і ризик”, “Вашинґтон-Москва-Брюссель: геополітичні кросворди постпомаранчевої України”) не пропонує ствердної відповіді. Певно, це все ж таки пошук істини, яка в кожного, як писав Ніцше, може бути своя. Тільки чи справді істин так багато?“Ave, europa!” Оксани Пахльовської ставить украй важливе для сьогодення питання: чи можлива реінтеграція України в Європу, якими є зовнішні та внутрішні соціокультурні механізми, шляхи й методи подолання прірви між Україною та Європою. Безперечно, О. Пахльовська, яка вже багато років викладає україністику в Італії, має власне бачення цієї складної проблеми, яка в Україні часто перетворюється на популізм. Хочу зазначити ще одну, як на мене, важливу річ: книжка написана від першої особи. Дуже часто в нашій традиції написання великих студій можна помітити тенденцію до об’єктивації змісту шляхом дистанціювання суб’єкта від предмета письма. В цьому разі — намір навпаки, який має затвердити старий, але етично виважений декартівський примат індивідуалізму та власної відповідальності за кожне судження, позбавлене штучних універсальних химерій: висловлювання від першої особи неможливо піддати спростуванню, вони є апріорними, бо відображають власний спосіб бачення, власну інтерпретацію дійсності, а тому особливо цінні. Коли ми стаємо заручниками різних фокусів, тоді губиться те єдине, що відрізняє нас від “інших”, тобто самість. Книжка пані Оксани — рефлексії власного досвіду, які не хибні й не істинні, вони просто існують, як лакмус історії ментальностей кінця ХХ століття і початку нової доби, як результат власної зустрічі з айсбергом цинізму і браком виваженості у сучасній зовнішній політиці України в різних напрямах: від економіки до літератури; як результат зустрічі з колоніальним поглядом на Україну. О. Пахльовська так згадує про відкриття кафедри україністики в Римі: “Що ж до Італії, то в інституційному плані тут ситуація радикально відмінна. Створення кафедри в Римському університеті “Ла Сап’єнца” — першої кафедри в державному столичному університеті Західної Європи — дало змогу україністиці увійти до корпусу італійської славістики на паритетних засадах як цілком автономній дисципліні, як повноправній і самостійній частині західної славістики. Якщо раніше це була дисципліна-привид, дисципліна-виклик, завжди підозрювана в “єретичних” намірах “підривної діяльності” щодо русистики, то тепер інституційна “нормалізація” забезпечує її спокійну присутність у загальному полі славістичних студій. А “офіціалізація” дисципліни — це необхідний крок до її розширення як в інституційному, так і в контекстуальному аспекті. Крім того, студії з україністики провадять у Міланському та Венеційському університетах; ведуть дослідження окремих тематик у Неаполітанському, Флорентійському, Турінському, Трентському та інших університетах. Однак з мого досвіду створення кафедри україністики в Римському університеті мушу згадати ще й те, що впродовж багатьох років мені довелося працювати над цим проектом майже без підтримки значної частини наукових кіл України, її відповідних державних інституцій, а надто діаспори. Власне, цей факт став для мене ще одним підтвердженням атрофованого інстинкту комунікації нашої культури, про який мовилося вище. І не йдеться про жодний ідеалістичний “солідаризм”. Ідеться про рух України до Європи, неможливий без комплексної стратегії власне системної інтелектуальної інтеграції. Адже присутність культури у світі, її “видимість” будується не нудними скаргами на її “невидимість”, а конкретною щоденною працею, спрямованою на подолання цієї невидимості”.На жаль, трапляється так, що ті, хто представляють Україну в європейському світі, не завжди належать до української еліти, яка мала б сформувати реальні містки повернення України в Європу. А цього не відбудеться, доки в Україні не відбудеться осмислення власної історії й віднаходження основи європейської спорідненості. Українська політика, орієнтована на зовнішні відносини, сьогодні дедалі більше набуває форми двоголового орла, духовно чужого й історично хижого для України. Незважаючи на всі запевнення і переконання, які можна почути з телеекранів, що Україна просувається в бік європейської інтеграції, в бік інтеграції у світову культурну й економічну спільноту, реально до таких тверджень ще дуже далеко. Україна мала б давно створити образ апріорі потужної історичної держави, яка починає свій шлях від Київської Русі. Але на руїнах неоцинізму важко формувати такі образи. Вся історична велич України руйнується через незграбність теперішніх керманичів, не здатних вивести Україну на світову геополітичну та соціокультурну арену. На жаль, доводиться констатувати, що останнім часом ми якось відучилися читати великі книжки. Рецензована праця належить саме до таких — великих. Ми сьогодні в літературі прагнемо знайти миттєву (фастфудівську) істину на двадцяти сторінках (сто — це вже абсолютний максимум). Пошук істини в стилі Коельо — ознака нашого часу, в якому ми вже нібито не маємо часу для планомірного і гармонійного, вдумливого і спокійного прочитання. Та й часто сам виклад матеріалу постає знервованим, хаотичним, штучним: текст більше не вбачається спробою зрозуміти автора, а стає метою автора заховати себе за маскою. Відтінки можуть бути різні, але в масці немає сутності, тієї субстанції справжності в Аристотелевому розумінні. Маска приховує, а одвічна сутність і мета Слова — бути почутим. Слова можуть блукати, переплітатися в химерний спосіб, але всі вони скеровують нас до одного. Саме в такій системі розгортається думка Оксани Пахльовської: крок за кроком, починаючи від джерел української державності 1991 року, дослідниця прагне показати фактурність проблеми, яка має вже надісторичний характер, але її фокус аж ніяк не розсіюється. Саме тому ця праця не є хаотичним набором статей різних часів із різних видань (“Дзеркало тижня”, “День”, “Слово Просвіти”, “Літературна Україна” тощо). Також “Ave, europa!” — це в жодному разі не спроба пошуків утраченого часу, не епітафія минулому, не спроба творення штучної ідеології світлого майбутнього. Це гострий, рентгенівський погляд на українську історію, який цікавий уже тому, що він фокусується не з центру проблеми, який можна було б порівняти з живою клітиною, навколо якої — виразки і пухлини, а з відстороненим поглядом із центру Європи. Центр можна розуміти і метафорично, і буквально, адже Рим, безперечно, — один із центральних просторів західноєвропейської цивілізації. Цікаво, що текст починається зі статті Оксани Пахльовської, надрукованої ще далекого 1992 року в “Літературній Україні”: “Відкритий лист до всіх, хто любить Україну”, а завершується книжка інтерв’ю, яке 2006 року пані Оксана дала газеті “День”: “Колись молоде серце Європи буде битися в Україні”. З першого до останнього акорду “Ave, europa!” перед нами — апологія лицарської вірності та щирості тексту. І головне: в усій цій монументальній без перебільшення і водночас “сумній” праці — жодного кластеру, що так сьогодні люблять наші новоспечені “інтелектуали”, які ще два десятиліття тому мріяли про вступ до Партії. Одна з проблем, порушених у книжці, — роздвоєність України між Європою та Росією. Але О. Пахльовська виважено й аргументовано окреслює межі сучасної Росії: це люмпенізована, плебеїзована країна, яка не здатна адекватно осмислити власну історію. Якщо Україна і близька до Росії, то лише в тому, що “…при всіх відмінностях і українське, і російське суспільства об’єднані однією константою: ЦЕ СУСПІЛЬСТВА ПЛЕБЕЇЗОВАНІ. Це суспільства, в яких автократична влада разом з підкореною їй офіційною церквою століттями і останніми десятиліттями умертвляла і умертвляє всі вияви живої людської душі й живого людського інтелекту. Це суспільства, в яких прийшов до влади, згідно з пророцтвом Мєрєжковського, “Грядущий Хам” і, сказавши “мы академиев не кончали”, знищив основного свого ворога — інтелігенцію. Комуністична система — а ще раніше імперська з її дуже подібними модальностями — нищила не лише нації, мови, саму суть буття людського. Комуністична система насамперед знищила культуру — в усіх її формах і виявах. Між Леніним і Горбачовим жоден керівник держави не мав вищої освіти. Країною керували неписьменні люди. Піднімемо економіку, а потім займемось культурою,— казав колишній “червоний директор” і, за збігом обставин, президент України. Чи ж треба дивуватися, що навіть у Полтавській області й сьогодні 256 вулиць Леніна? А будь-де у Східній і Південній Україні спроба назвати вулицю іменем Стуса чи Шухевича наштовхується на тупий агресивний опір. Це і є рівень “культурної пропозитивності” комуністичної системи. Біда ж у тому, що відбудова культури, відтворення такої складної суспільної й психологічної категорії як інтелігенція може стати питанням не років, а десятиліть. Той же Мєрєжковський у вірші “Morituri” сказав про інтелігенцію: “Мы бесконечно одиноки, Богов покинутых жрецы…” Можливо, цей фраґмент для когось прозвучить як припис-вирок, але, хочемо чи ні, але так є, і неоцинічне “сьогодні”, що вийшло з плебеїзованого “вчора”, це засвідчує. У цій праці Оксани Пахльовської адекватність — чи не найголовніший концепт, що викристалізовується на тлі західноєвропейського погляду на Україну. І все ж таки, як на мене, вектор цього погляду висхідний, він скеровує нас угору, до небес, до світла і добра. Залишається надія, що Україна стане повноправною частиною простору духовної свободи та морального розуму. “Характерно, однак, те, що, всупереч усьому, саме зараз у Європі відбувається неабияке пожвавлення інтересу до України, особливо в таких важливих країнах Заходу, як Німеччина, Франція, Австрія. В Польщі (Люблін), наприклад, створено вкрай важливу інституцію — Європейський Колегіум польських і українських університетів (ЄКПіУУ), який міг би стати не лише цитаделлю наукової комунікації між Східною і Західною Європою та Україною, а й школою європейського громадянства. Останнім часом вийшли друком надзвичайно цікаві українознавчі дослідження у Великобританії, Італії, Австрії, Німеччині, Франції — різноманітні за тематикою, інтерпретативними парадигмами, хронологією. Але поки що йдеться про окремих дослідників і про окремі структури, а не про процес, який би спирався на відповідні діючі інституції, здатні забезпечити континуативність українських студій у світі”. В одній зі статей, вміщених у цій книжці, є такі слова: “Якщо Європа сьогодні ще тільки шукає своє мотто, то багато країн вже його мають в якнайширшому діапазоні… Україна, як і Європа, ще перебуває в пошуках свого мотто. Сподіватимемося, що воно не буде схоже на мотто Фолклендських островів: “Залишитись британською колонією”. Будемо працювати для того, щоб у мотто української державності — так само, як у мотто Франції, Німеччини і навіть маленького Сан-Марино — було слово LIBERTAS, Свобода”. Тому насамкінець цих рефлексій за центральне мотто мені хотілося б взяти інші слова пані Оксани про те, що “…Україна може вийти з вищезгаданого макро-Бермудського трикутника Америка — Росія — Європа лише одним способом, а саме: віднаходячи свою європейську природу та віддаючи пріоритет своїй європейській політичній і культурно- науковій стратегії”. Чи буде віднайдено українську європейську природу — покаже час. Наразі зроблено багато, але ще більше — не зроблено. Сьогодні вирішується доля України, а тому актуальність цього видання Оксани Пахльовської важко переоцінити. В будь-якій цивілізованій культурі таке видання можна було б розцінювати, як постріл, що має обірвати останні ланцюги з часом імперської залежності, щоб вийти на якісно інший рівень національного буття.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment