Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл.Жителька села Малі Дорогостаї Валентина Розум, яка відсвяткувала 91-й рік народження, попри свій поважний вік — головний дзвонар у селі. А з її дзвонарським стажем мало хто зрівняється в Україні, адже опановувати церковний передзвін малодорогостаївка почала ще шестирічною. Нині ж у її “репертуарі” — сотні мелодій. А ще з бабою Валентиною мало хто зрівняється за пішим стокілометровим ходінням на прощу до Почаївської лаври — загалом двадцять чотири рази. ДЗВОНИ З ГІЛЬЗ— Здавна заведено, що на Великдень кожен охочий може видзвонювати на церковній дзвіниці, як хоче і скільки хоче, — розповідає Валентина Павлівна. — Тож дитиною я з нетерпінням чекала на свято, щоб досхочу надзвонитися. Водночас це не була забавка, бо хотілося з міді вибити не просто звук, а мелодію. На моє щастя, трапився учитель — дід Сянько. Передусім він навчив мене вправлятися з двома маленькими дзвонами, потім — з трьома. Нині я зазвичай використовую чотири дзвони — два великі, два менші. А був час (після війни), коли на дзвіниці можна було створити передзвін із десятка снарядних гільз. Одна з них була німецька — завдовжки з півтора метра, завширшки така, що, здавалося, дитина у ній може сховатися, звук чистий і напрочуд голосний. Проте недовго гільзам довелося бути дзвонами. Партєйні розпорядилися познімати їх із балки. Вони і на дзвони замахувалися, але побоялися людського гніву.Через дзвонарство у Валентини Розум склалися особливі стосунки із владою. За радянських часів її кілька разів викликали до райкому партії, щоб змусити “не розбурхувати народ”. Одного разу навіть кадебісти запросили жінку до своїх апартаментів — мовляв, ще хоч раз посеред тижня на релігійне свято задзвониш у дзвони, поїдеш до Сибіру. Але жодні погрози не злякали дзвонарку.ОБІРВАНИЙ ПЕРЕДЗВІН… ЗА БРЕЖНЄВИМ— Одного разу я навіть комуністам стала у пригоді, — напівжартома, напівсерйозно каже Валентина Розум. — Це було 1982 року під час похорону Брежнєва. Прийшли до мене додому із сільради і заявляють, щоб я, коли опускатимуть домовину Брежнєва, вибила жалобний дзвін. Мабуть, таку вказівку дали в усій країні. І це правильно, адже хай ти навіть цар чи президент, а в останню путь повинен відійти по-християнськи. Отож стою на дзвіниці, а під дзвіницею — партєйні. Вони мали дати мені сигнал, коли починати дзвонити. Чую — починай. Шарпнула за мотузок — він і обірвався. Звичайно, мотузок був старий, ненадійний… І треба ж так трапитися, щоб підвів у такий відповідальний момент, у поминальну мить за такою знаною людиною… Від партєйних я тоді добряче наслухалася. Мовляв, як за простим смертним, то дзвони дзвонять, а як за генсеком, то зась. А що я вдію: напевно, то все невипадково — щоб труна з тілом Брежнєва гепнулася в яму, щоб мотузка обірвалася. Як-не-як, але саме за “царювання” цього правителя було найбільше утисків церков, вірян…ДО ПОЧАЇВСЬКОЇ ЛАВРИ — НАВПРОШКИ— Найбільше мені до вподоби, коли дзвонами зустрічаєш хресні ходи, — зізнається дзвонарка. — Перший із таких хресних ходів мені довелося величати ще у довоєнний час, тоді черниці принесли до нашого храму ікону “Цар світу”. На щастя, попри війну, попри комуністичну наругу, ця ікона збереглася у церкві досі. Радію, що зі святих місць принесла до Дорогостаїв кілька образів. Саме принесла, а не привезла, бо так здавна заведено — ходити на прощу пішки. До святої Почаївської лаври ходила двадцять чотири рази. Хотілося б ще і двадцять п’ятий. Але це, на жаль, неможливо: ноги не донесуть, бо вже й на дзвіницю сходами ледве ходжу. А раніше, в молодості, душа від цього маршу просто раділа. Підходжу, бувало, до Почаєва, а назустріч дзвони дзвонять. Мимоволі думаю, що то на мою честь, починаю вловлювати кожну ноту. А повернувшись додому, обов’язково пробую відтворювати почаївський передзвін для односельців. Вони завмирають, слухаючи дзвонові мелодії, — це для мене найвища насолода. Бо святий звук, перш ніж вознестися до небес, проходить крізь людську душу.Валентина Павлівна непокоїться тим, що нікому передати дзвонарську справу. Ще не знайшовся той, хто не фальшивив би, не кривив душею, обираючи дзвонарство як долю. Зрештою, баба Валентина вирішила: “Мабуть, Господь хоче, щоб я дзвонила до ста років”.
